Пролог
від Марія– Гей, ти!
– Так, ваше високосте.
– Принеси у мою вітальню ще коньяку.
– Так, ваше високосте.
– І ще трохи лимонів принеси!
– Слухаюсь, ваше високосте.
Доля – то неймовірна річ. Вона раз у раз подає нам знаки, зіштовхує з невідворотнім. І все ж залишає право обрати в останній раз. Здавалося б, усі попередні події життя спрямовують нас до того, яким шляхом ми підемо; кожен найменший випадок ліпить з нас ту людину, яка неодмінно вчинить так, а не інакше. І от, черговий поворот долі вже не виглядає для оточуючих (та й для нас самих) таким вже неочікуваним, та й вибір очевидний. Все просто. Отже, ми приречені.
– Не зовсім так, панове. Авторитетно заявляю, що приреченість – це вигадка через небажання змін. В жодному випадку доля не тотожна фатуму. Для нас доля, то лише черговий пункт призначення. Дорогу до нього обираємо ми самі. Завдяки цьому можна навіть змінити кінцевий пункт. Тож, роблячи загальний висновок, фатум – це те, чого ми очікуємо, і чого насправді навіть не намагаємося уникнути. А доля – це те, чого ми глибоко всередині завжди бажали і, зрештою, добилися. Можливо, будуть якість питання?
– Є одне.
– Слухаю, ваша світлосте.
– Отже, є вибір: доля чи фатум. Я правильно розумію?
– Саме так.
– Як відрізнити одне від іншого? Чи ж все-таки випадковість?
– Якби ваша світлість мене уважно слухав, це питання просто не виникло б. Опиняючись перед вибором, ми завжди знаємо, що є одним, а що є іншим. Говорити і вважати ми можемо, що завгодно. Але дурити себе – справа марна. Правда нам відома завжди. Як я вже казав, фатум є те, чого ми очікуємо, доля є те, чого ми жадаємо. Тепер вже всім зрозуміло?
– Ну… гадаю так.
– На цьому – і якщо більше питань ні у кого немає – я закінчую свою лекцію, і покидаю вас, шановні учні до наступної зустрічі.
Важкі, оббиті темним сріблом двері, дзвінко гримнули, зачиняючись.
– Ну, нарешті! – Один з присутніх молодих чоловіків втомлено відкинувся на спинку крісла.
– Я думав, що він вже ніколи не замовкне, – весело вигукнув інший.
Розслаблений подих прошелестів кімнатою.
Професора Ґанта запросив особисто король. У цю осінню пору у палаці зібралося багато представників дворянства, в тому числі молодих нащадків величних сімей. І хоча приводом для зібрання слугував день народження кронпринца, до лекції професора готувалися не менш ретельно.
І, як виявилося, дарма.
– Ого! Я гадав, що випив вже весь алкоголь у цій кімнаті. Звідки тут коньяк? – Не те, щоб веснянкуватого парубка хвилювало це питання. Повна чарка куди більш зацікавлювала.
– І лимончик є! – розвеселився його сусід. Саме між цими двома стояв невеликий столик з алкогольним напоєм.
– Це служка нещодавно принесла, дурню! – відгукнувся з протилежного кінця кімнати третій. В його руках була ще одна пляшка, вже на половину розкоркована.
– О! А як це вона дізналася? – знову подивувався веснянкуватий. – Ну, й вишколена прислуга у палаці!
На іншому кінці кімнати вже була наповнена, випита та знову наповнена кришталева чарка.
– От дурбецел! То я їй наказав.
Заливистий чоловічий сміх рознісся кімнатою.
Ідея провести філософську лекцію належала королеві. Розбещена та неконтрольована дворянська молодь витворяла бозна що! Маючи безліч вільного часу, прорву грошей та молоду фантазію, їх вчинки часом виходили за межі гідного та цивілізованого. Лекція славетного професора мала б привнести у їх буття інший сенс, на думку королеви. Та вона була жінкою піднесеною, і так до кінця ніколи й не розуміла іншу сторону життя.
– Слухай! А служкою був хлопець чи дівчина?
– Та якесь дівча.
– А шо це вона нас, благородних, у біді кинула, га?! – з дивану пролунав п’яний голос ще одного хлопця.
У кімнаті знаходилося з десяток молодиків. Всі гарно вбрані. Частина геть п’яні, частина лише на половину. Вони пили прямо під час виступу шанованого науковця. Хоча витупав він недовго. Таку зневагу важко витримувати навіть певний час.
– Ти глянь! Все белькотіння стариганя він прохропів, а як слово «дівка» почув вже готовий до бою!
Ще одна хвиля сміху.
– Авжеж! – вигукнув п’яниця. – А ну, поверніть її сюди! Маю до дівки інтимну розмову.
– Тобі треба, то йди сам і шукай, – відгукнувся господар кімнати. – І краще за межами палацу. Бо як батько взнає, що ти у його домі когось відлохматив, організує особистий пропуск на полігони в армії.
Можливо, так добре подіяла погроза, а може – кількість випитого, але служку шукати цього разу ніхто не пішов.
– Ой, глянь! А хто це?
– Та хіба ти не знаєш? То ж запрошена прислужниця з гостинцю, що неподалік палацу.
– Того кращого чи гіршого?
– Та ти глянь на неї! Звичайно, що з гіршого.
– І як же це ти визначила?
– От, сліпа тетеря! Ти ж глянь, які її руки обшарпані. У хорошому гостинцю служка такі руки нізащо б не мала.
– Ну, це так. Вірно.
– Гей, байстрючко! Ти там чого так довго вовтузишся?
– Та я вже все, пані.
– Ну, то йди сюди. Ось тобі золотий.
Очі молоденької прислужниці розширилися від неочікувано великої нагороди. Кухарка вирішила пояснити.
– День сьогодні був напружений, а ти мені гарно допомогла. Зараз вже майже ранок. Йди додому.
Дівчині не треба було повторювати двічі. Вдячно вклонившись огрядній жінці, вона вхопила накидку й побігла на двір.
Не те, щоб дівчина якось особливо допомагала кухарці. Золотий вона отримала зовсім не за старанну роботу, ні. Всього лише за те, ким була – байстрючкою. Кухарці дівчинку шкода стало. Бачила вона, як живуть ці підкидні діти. Й добре знала, окрім таких сердешних як вона, ні від кого їм милості чекати.
0 Коментарів