Зачин

— Я тобі не підлегла, — чітко карбуючи кожне слово, промовила я.

Його стиснуті у тонку стрічку губи були мовчазним вислововом незгоди. Не пам’ятаю навіть, хто від кого перейняв цю звичку: терпляче будь-що вислуховувати, все одно тримаючись власної думки. Це була моя тактика. Це було його тактика.

Тим не менш, мій характер завжди тримався на межі. Спокій і врівноваженість – лише до моменту, коли мене зачіплять за живе. Моя типова лаконічна промова щодо усього, що я думаю особисто про нього і його переконання вже була готова, але наступного моменту його голос порушив важку тишу у кімнаті.

— Чини так, як сама вирішила.

Дідько! Він же краще за будь-кого знає, наскільки я ненавиджу вислови накшталт «Роби, що хочеш, хай потім совість зжере тебе до останку». Я змусила себе зробити глибокий вдих і звернула погляд на вираз його очей. У спробі зрозуміти, віднайти щось нетипове, подібне до його останньої репліки. Рівне і глибоке світло зелених очей порушував незнайомий тривожний вогник, що майже розчинився у мовчазній втомі. Йому насправді байдуже?

— Що з тобою коїться? — питання зірвалося з вуст поза моїм бажанням.

Не скажу, що ми були близькі останнім часом. Обставини і люди змусили тримати дистанцію. З кожним роком, що я ставала дорослішою, він все більше і більше приховував від мене, в результаті чого ми втрачали взаєморозуміння і терплячість один до одного. Тим не менш, це був мій дядько. Найближча людина у нинішньому моєму житті. Я трималась за цю ниточку до останнього, навіть не зважаючи на те, що давно вважала наші теплі стосунки чимось втраченим.

Він сидів, впершись ліктями у зігнуті в колінах ноги. Пальці на руках сплелись між собою, а погляд безцільно блукав, чіпляючись за обдерті стіни кімнати, в якій ми знаходились. Коротко підстрижене чорне волосся, ідеально випрасуваний чорний костюм, звична апаратура, прихована від неозброєного ока. Він здавався болісно знайомим і водночас чужим. Чи варто згадувати, що він нечасто заглиблювався у себе? Кожного разу, що я кидала на нього погляд, бачила в очах лиш зібраність і впертість у власних діях. Зрідка він міг дозволити собі поринути думками десь далеко — і мені ніколи не вдавалось розгадати його настрій. Не вдалося і зараз, але я відчувала гостру неправильність усіма клітинками тіла.

Він повільно підвівся зі свого місця і хвильку застиг на місці, схиливши голову. Ніби збирав розкидані по Всесвіту думки і ухвалюв рішення, наслідки якого йому дуже добре відомі. Шлях, з якого неможливо зійти.

Оніміння у кінчиках пальців змусило мене стиснути їх у кулаки.

— Ти маєш добре пам’ятати, — чітко промовив дядько, не звертаючи до мене погляду, — завжди май тих, за кого варто боротися.

Він повільно пройшов повз мене до виходу з кімнати, ледь чутно зачепивши плечем. Не зважаючи на повну безглуздість останньої його фрази, я відчувала себе так, ніби втратила шанс на… що? Утім, до біса шанси. Здавалось, оте найважливіше рішення вже схвалено без мене.

***

Ф’юрі звернув примружений погляд у її сторону, ледь помітно смикнув кутиком рота у прихованій посмішці. Впевненість, що горіла в очах цієї людини, здавалась впізнаваною. Директор свій вибір вважав цілковито вірним. Це був справджений ризик.

Дівчина, не повертаючи голову в його сторону, скосила очі. Наступного моменту ледь помітно, але вагомо нахилила голову вперед:

— Щось хочете мені сказати?

Ф’юрі ледь стримався, аби не фиркнути. За роки знайомства її антипатія в його сторону не зменшилась.

Замість відповіді Нік ще раз дозволив собі оглянути її, не приховуючи наміру. Вона була високою і худорлявою, довге путане волосся зібрала в необережний хвіст. Шкіра рук і обличчя – єдиних ділянок, що не були покриті одягом – вирізнялась майже хворобливою блідістю. Поруч з темношкірим директором вона здавалась напівпрозорою. Напевно, такими були славнозвісні фентезійні ельфи, фанатами яких, вочевидь, були її батьки. Чим ще пояснити її нісенітне ім’я?

— Ні, — нарешті відповів чоловік на її запитання, і, відчиняючи двері кімнати, вказав рукою на невелике приміщення, — твоя кімната.

Він ледь встиг вчасно відсахнутися з траєкторії польоту дорожньої сумки, яку дівчина, не обтяжуючи себе продуманими діями, запустила прямісінько з порога. Наступного моменту та врізалася в стінку і сповзла на ліжко. Ф’юрі стримався від фірмової лайки, але не зміг приховати виразу обличчя – вона помітила, дозволивши собі скривити вуста у посмішці.

— Впевнений, ти впораєшся з усіма встановленими завданнями, — тихо промовив він, змусивши зупинитись на півкроці до кімнати. І, перевіряючи реакцію нової підлегкої, додав: — Як це завжди робив Філ.

Директор слідкував, скільки разів вона кліпне очима перед тим, як відповісти. Вийшло десь п’ять або шість разів.

— Вам відомо краще, ніж будь-кому, — її голос майже не тремтів, — ніхто не зробить це так, як Філ. Ніхто його не замінить. І в цьому я на нього не схожа.

І вона знову змусила його відсахнутися, грюкнувши дверима перед носом директора. Він ледве встиг висмикнути лацкан шкіряного плаща з двірного отвору. Видихнувши і завіривши око догори, Ф’юрі все ж дозволив собі коротку тиху лайку.

Але у своєму рішенні він сумнівів не мав.