Плинні, наче вічність, спогади

Думки Міко раптово перервала Сайґӯ. Вона вже почала думати, як пояснити, що вона робила і що вона геть не читала заборонену книгу, але Кіцуне Сайґӯ переймало геть не це.

—Міко, як ти-, гм, точніше, Яе Міко, як Ви дивитесь на те, щоб стати верховною жрицею Великого храму Нарукамі, ґӯджі Яе?
—Що? Нащо така формальність і- і взагалі чому я маю? Ти… чи Ви і так добре з цим пораєтесь, що відбувається?
—Міко, такий шанс випадає раз на життя, невже ти не хочеш за нього вхопитися? Як ні, то я знаю ще безліч кіцуне, що залюбки їстимуть смажений тофу, коли їм заманеться.

Міко подивилась на Сайґӯ обуреним обличчям, але зрозуміла, що легше погодитись, аніж вислуховувати нісенітниці і далі.

—Добре. Так, я стану верховною жрицею Великого храму Нарукамі, ґӯджі Яе. Певне на мої питання сьогодні ніхто не відповість.

Сайґӯ подивилась на книгу в руках Міко.

—Може не сьогодні, але невдовзі має повернутись Еї, правда відповідатиме вона лиш на правильні запитання, тож думай перед тим, як казати, — промовила Сайґӯ, а тоді після павзи додала, — бувайте, ґӯджі Яе, було честю Вас знати.

—Бувайте, Кіцуне Сайґӯ.

Коли Сайґӯ пішла, щікою Міко прокотилась сльоза. Невже вона мала стати верховною жрицею саме так, прощаючись з нею.

Міко докладала всіх зусиль, щоб забути той день, і їй дещо вдалось. Вона не пам’ятала майже нічого, але перечитавши “Кійошікен шінкаґеучі”, їй знову пригадалось усе. Нині, століття потому щікою Міко знову прокотилась сльоза. І знову не було нікого, хто б міг її витерти.