Фобія

STRAY KIDS – ‘PHOBIA’

Колись люди навчаться прямо говорити про свої почуття; не шукати винних у власних помилках; любити близьких та цінувати час проведений разом. Але це колись. Не зараз.

Лежачи на вузькому дивані, Джисон думає, де шукати роботу і як надовго йому вистачить накопичених грошей. Але здоров’я важливіше, так завжди говорила його мама, тому зараз він у лікарні, хапається за останню нагоду хоч якось поліпшити стан свого психічного здоров’я та отримати можливість нарешті поспати. У Джисона гіпнофобія. Спочатку йому здавалося, що це нормально, особливо після пережитих подій. Його організм, на початку думав він, добре себе показав, не вперше він не спить по кілька діб, бо до цього поєднував роботу та навчання. Але зараз ситуація кардинально змінилася: від активного та гучного Джисона не залишилося й сліду. Він почав танути як сніговик за вікном лікарні, став заручником нав’язливих думок і страху – страху померти уві сні. Психологічні, а за ними і фізичні проблеми взяли під контроль життя хлопця.

3 місяці тому (і раніше)

Стара квартира на сьомому поверсі багатоповерхівки. Раніше це місце було для хлопця справжнім домом, затишним, спокійним, де завжди смачно пахло, щодня було чути сміх хлопчика схожого на білченя. Джисону вже не віритися, що це було реальністю лише кілька років тому. Зараз це місце не має нічого спільного з будинком минулого. Минулого, де Сонні не відчував себе самотнім, загубленим, де його могли просто обійняти і світ уже ставав яскравішим.

Мама Сона намагалася зробити життя сина максимально комфортним і безпечним, незважаючи на невеликий дохід сім’ї та борги батька. Борги з’явилися тоді, коли розпалася компанія, співвласником якої був батько Джисона. Ситуація стала ще гіршою, коли мамі поставили діагноз – рак печінки. Юнакові здавалося, що весь світ став проти його сім’ї, відбираючи останні сили та матеріальні можливості. Лікування мами було надто дорогим, батько багато працював, майже не бував удома. Сонні весь вільний час після школи проводив у палаті мами, яка згасала з кожним днем. Ставало нестерпно. Боляче. Несправедливо. Її не стало взимку, метастази відібрали останні сили. Джисон запам’ятав її дуже худою, зі шкірою землистого відтінку та очима, що складалися із сотень галактик. Незважаючи на біль, втому і безпорадність, вона не переставала посміхатися очима і гладити сина по маківці. Джисон пообіцяв їй берегти себе та батька. І ця обіцянка так і залишилася в пам’яті хлопчика, як брехлива та невиконана.

Відносини з батьком не можна було назвати близькими чи теплими. Їм було складно знаходити точки дотику, оскільки батько мало проводив часу вдома, а Джисон завжди був під крилом мами. Здавалося б, після її смерті вони залишилися єдиними близькими людьми в житті один одного, настав час налагодити цей невидимий зв’язок, але, мабуть, батько був іншої думки. Він почав пити, спочатку в єдиний вихідний, а потім – щодня. Джисон намагався достукатися до батька, пояснити йому, що це не вихід і так більше жити не можна. Він же дав обіцянку мамі, він присягнувся, що батько буде в нормі. Хлопець тримався всіма силами за відчуття, що є якісь слова, за допомогою яких він зможе достукатися до батька. Але все марно. Надія покидала його, як і бажання бачити п’яного батька щодня протягом уже двох років.

Хан Джисону вже 19 років. Здавалося б, ось той час справжньої насиченої юності, від якої зриває дах і приємно поколює в грудях. Але це не у випадку Хана: зриває голову від постійно п’яного батька і здавлює в грудях від запаху дешевих сигарет, який здається вже в’ївся в стіни квартири, або те, що від неї залишилося. Джисону не хотілося бачити цю людину, відчувати її запах, чути його невпевнені кроки і тим більше перетинатися з ним в квартирі. Навчання в університеті на факультеті дизайну відійшло на другий план, оскільки жити на щось треба було, а батько перестав заробляти. Тож хлопець почав підробляти продавцем удень, а барменом уночі. Здавалося, що у хлопця більше 24 годин на добу, бо він ще встигав іноді приходити в університет та здавати проектні роботи з курсу. Взагалі дизайн був для нього справжньою втіхою, враховуючи стан квартири, де він жив цей час, його натхнення не залишало, а навпаки розросталося з небаченою силою. Десь у глибині душі він чекав моменту, коли зможе зробити там ремонт, як мріяла його мама в світлих тонах, допоможе батькові позбутися алкогольної залежності, і нарешті відчує себе щасливим. Але чи справді щастя у таких речах?

***

Холодний жовтневий вечір. Сьогодні Джисон відпрацював лише зміну в магазині, в бар не потрібно було йти, тому він нарешті вирішив виспатись. Готуючись до сну, він вперше за довгий час вирішив перевірити як там батько. Той, не звертаючи жодної уваги на сина, сидів на дивані та зомбовано дивився на телевізор – єдина техніка, яку той ще не встиг винести з квартири заради алкоголю.

“Ого, він ще тверезий”, – вигнута брова Джисона в той момент заслуговувала особливої уваги.

Вперше за довгий час, хлопець вирішив запитати в батька хоча б щось. В грудях серце почало стукати швидше та голосніше, привертаючи увагу старшого до молодшого.

– Ти ще довго будеш витріщатися на мене? Чи ти, не дай боже, засумував за татком? – немов виплюнув старший Хан.

– Вирішив перевірити чи ти ще не здох тут, – не це хотів запитати хлопець, але злість взяла під контроль хоч якісь прояви занепокоєння чи любові, – але виглядаєш краще ніж зазвичай, мабуть, сьогодні не зміг знайти пляшку?

– Звали, малолітній покидьок, ти не маєш жодного права насміхатися з мене. Поважай старших, ти живеш тут завдяки мені.

– О, ні, це ТИ живеш завдяки мені, не подох ТИ ще завдяки мені, і за квартиру плачу тут Я. Тому засунь куди подалі свої претензії.

Не дочекавшись відповіді, Джисон голосно зачинив двері кімнати батька, і змучений ліг спати. “Ще одна проклята ніч в цій квартирі”.

***

Прокинувся хлопець від сильного кашлю, який роздирав його груди. Здавалось, ось-ось там з’явиться прірва, яка немов Чорна діра, засмокче його повністю. Не розуміючи, що з ним, Хан різко відкрив очі і лише тоді відчув тошнотворний запах диму, який охопив всю його кімнату. Не бачачи нічого, він навпомацки намагався вибратись з цього полону, але, як тільки йому вдалось вийти в коридор, стало ще гірше. Чорна димова завіса роз’їдала очі. Хан почав голосно кликати батька, неначе в дитинстві, коли ставало страшно. В голові мільйон думок, перед очима – невідомість, в серці – страх, який на кілька секунд паралізував хлопця. Він різко усвідомив, що дим поширювався саме з батьківської кімнати.

Здавалось, що він докладав якихось нелюдських, титанічних зусиль, щоб відкрити двері. Дверна ручка була неймовірно гарячою, проте Джисон цього не відчував. Його ціль – дістати батька, чого б це не вартувало для Сонні. Він пообіцяв матері, що той житиме, що його життя не закінчиться через алкоголь чи власну безпорадність. Джисон буде поряд, він його дістане із кімнати повної вогню, він дістане його з алкогольної залежності, він зможе. Він же зможе?

Вогняна кімната не злякала хлопця. Піт стікав по обличчю, заливаючи очі, руки обпікало, але не боліло. Батько лежав на підлозі, неначе лялька, яка впала з дивану, сам диван вже догорав, залишаючи після себе обвуглений каркас. Вікно було зачиненим, через це було відчуття, що запах обгорілих меблів залазив глибоко під шкіру, обпалюючи внутрощі. Температура в  кімнаті була нестерпною. Джисон ледь не знепритомнів, його легені вимагали негайно вийти на свіже повітря, але хлопець ігнорував це, адже його ціль ще не виконана. Він ігнорував всі вказівки, про які  говорили ще в школі у випадку пожежі. Невідомо звідки взялися у нього сили. Він потягнув батька за ноги, подалі від дивану та туалетного столика, потім хапаючи під руки, виніс за вхідні двері. Йому вдалося забігти до ванної кімнати, намочити рушник та прикласти його до обличчя батька. “Дихай, давай”, – саме зараз почала розростатися істерика, яка забрала у хлопця останні сили. Він втратив свідомість і будь-який контроль над ситуацією та своїм життям у цей момент.

***

Джисон прийшов до тями уже в лікарні на наступний день. Його руки були щільно обмотані бинтом, на обличчі знаходилась дихальна маска. В очах жахливо пекло, здавалось що хтось насипав туди піску. Хлопець не міг рухатися, що не на жарт його налякало. Прихід лікаря вніс хоч якусь ясність: так, він отримав досить сильні опіки рук, верхні дихальні шляхи також постраждали, тому пару днів він буде дихати через маску.

– Хлопче, тобі дуже пощастило, насправді. Все могло закінчитися для тебе набагато трагічніше. – досить голосно для Джисона прозвучав голос лікаря.

Джисон потягнувся, щоб зняти маску і задати головне питання: “Що з батьком?”

– Стоп, ти що робиш? Я ж наче зрозуміло пояснив, що ти зазнав опіків, тобі не можна ще говорити. – Але досить швидко до лікаря приходить розуміння, що хоче від нього пацієнт. – Він у лікарні, стан тяжкий, але стабільний. Не хвилюйся, ми робимо все, що в наших силах.

За кілька днів Джисону дозволили вставати з ліжка. Перше, що він мав зробити, перевірити, як там батько. Підійшовши до чергової медсестри, він запитав номер палати. У відповідь німа тиша, яка почала різати вуха Хана. Медсестра дивилася здивовано, здавалося, що вони розмовляють різними мовами.

– Ви мене чуєте? Чи покличте чергового лікаря, що взагалі відбувається? — На шум підійшов лікар, який одразу зреагував.

— Хан Джисон, ваш батько, — пауза, яку він вирішив витримати, виводила Хана з себе, — його стан був дуже складним, ми намагалися врятувати його, але… серце не витримало. Тепловий удар виявився занадто сильним для його організму, ще й нестача кисню протягом тривалого часу, вплив чадного газу. Прийміть мої співчуття, мені дуже шкода.

Джисон уже нічого не чув. Його тіло почало тремтіти, голова розривалася від раптового болю, з очей текли сльози. Він сів на підлогу, намагаючись сконцентруватися на голосі лікаря.

– Джисон, подивіться на мене, подивіться на мене!

Лікар швидко відреагував на напад хлопця, уколов йому заспокійливе. Його змогли провести до палати та укласти в ліжко. Далі тиша та сон.

***

Зима цього ж року, кабінет психотерапевта

Джисон лежить на дивані, дивиться на стелю та згадує події трьохмісячної давнини. Всі відчуття того дня, були аж занадто свіжими в його пам’яті. Здавалось, що все відбулося вчора. Про пожежу тієї ночі нагадували сліди від опіків, які хлопець приховував під довгими рукавами. Синяки під очима хлопця були ідентичні за кольором його темно-сірого худі. Його щічки, які раніше сприймалися як головна прикраса, зникли, блиск в очах був штучним, оскільки хлопець почав носити лінзи для зору, який погіршився після тієї ночі.

Тишу перервав голос лікаря Кіма.

– Доброго дня, Джисон, радий тебе знову бачити, – доктор Кім перший зайшов у палату і привітав пацієнта. – Сьогодні початок нашого лікування, і я хотів би познайомити тебе з моїм помічником – практикантом Лі Мінхо. Він також проводитиме сеанси, якщо ти не проти.

– Мені все одно, лікарю. Мені просто потрібна допомога і неважливо хто мені її дасть, – млявий голос хлопця ехом пройшовся по кімнаті. Він уважно подивився на лікаря та його помічника. “Які виразні очі у цього практиканта Лі Мінхо. А ще такі стурбовані.” – Джисон тихо хмикнув через свої думки.

Це день, коли Мінхо та Джисон вперше зустрілися. Ще тоді вони не розуміли, що на них чекає і як тісно будуть пов’язані їхні долі.

***

Очі мами Сонні із відображенням тисяч галактик = опис очей Мінхо.

Чекаю на ваші коментарі/критику/поради/ідеї. Дякую, що читаєте. Ваша Weepiiee ♥