Вічні, наче плинність, спогади

“Кійошікен шінкаґеучі” для Міко була одною з тих речей, про які наче й не пам’ятаєш, але, як згадуєш, у голові проноситься усе. Лиш побачивши її обкладинку, вона почала згадувати, що було століття тому. Тоді вона була юною кіцуне, вільною робити, що їй заманеться, а потім, замість покарань чи вибачень, просто залізати на руки Райден Шьоґун. Міко любила Райден, приблизно як киця любить своїх хазяїв, все таки вона фамільярка.

Та бували блискавичні миті, коли ця любов була дещо незвичною. Міко не стільки хотіла приголубитись біля архонтки та мило випросити трохи смаженого тофу, скільки у захоплені розглядати її статне тіло, що було видно лиш у битві; усю ніч слухати її історії, не важливо про що, головне отим незвичним голосом, що інколи пробивався з її уст; відчути її дотик, що був часами надто обережний і наче страшливий; і може навіть…

Ні. Як сміє маленька кіцуне про таке думати. Та й оце незрозуміле їй бажання чомусь постійно виникало у часи битв. Невже вона могла бажати своїм землям смертоносного неспокою, лиш би відчувати це п’янке почуття?

Взагалі, як сміє маленька кіцуне думати про такі речі, коли у світі є ще стільки всього цікавого? А тим більше, коли от-от має розпочатись зібрання йо̄каїв. Вона вже передчувала п’янкий аромат веселощів, що згодом стануть чудовими спогадами, хоча будь-хто інший легко впізнав би у ньому запах саке та цвіту сакури. Наближався теплий весняний вечір, коли небо багряне: від заходу сонця та від рожевої блискавки, та шумне: від галасу йо̄каїв та оглушливого грому. Словом, погода, коли серце Міко вільне від занепокоєнь та переймань.

Усі йо̄каї вже зібрались. Здавалось, що не вистачало лиш Міко, хоч потайки всіх це навіть влаштовувало. Насправді ж вона не могла собі дозволити пропустити жодної захопливої історії, і просто ховалась, підслуховуючи, поки не почує слів Уракусая: “Ну, поки ця мала хитра кіцуне не прийшла, розпочну свою промову.” Тоді вона з’являлася на плечах Сайґӯ і вслуховувалась у кожне слово розповіді, щоб перервати її, щойно вона знайде якісь неточності. Оні, тенґу, кіцуне та багато-багато інших надмогутніх  істот Інадзуми зібрались тоді разом. Міко вже була готова почути традиційне радісне “канпай!”, але, на її подив пролунала лиш тиша. Дещо згодом, Уракусай насмілився гірко сказати:

Скине пелюстки
Бамбукова лілія.
Так воїн впаде.

Тенґу Сасаюрі помер у битві. “Він же був близьким другом Райден Шьоґун. Я мушу її знайти”, — промайнуло в голові Міко приблизно з такою ж швидкістю, як вона сама побігла зустрічати Шьоґун з бою. Невдовзі перед Міко постала велич її архонтки. Кіцуне вже збиралась, як завше, притулитись на руках Райден Шьоґун, але все тоді було, не як завше. Це була саме та архонтка, якою вона буває лиш після бою, така смілива з ворогами та така боягузлива з Міко. Та й сама кіцуне не могла діяти та думати, як завше, коли перед нею вона. Вони дивились одна на одну, обидві в заціпенінні: Райден, вражена, що її прийшла зустрічати кіцуне, та Міко, що знову відчувала те дивне відчуття.

Розгубленість перервала сльоза під блискавично фіолетовим оком Райден Шьоґун. Загрубіла від тренувань та битв шкіра архонтки не дала їй відчулти, як Міко вже опинилась на її плечі та своїм хутром витирала біль, сконденсований на її обличчі. Райден ще більше завмерла, затамувавши подих. Вона не хотіла заплямовувати Міко кров’ю, що вкрила її тіло, але ще менше Райден хотіла їй нашкодити своїми потенціно різкими рухами. Руки, що так міцно тримали зброю, враз затремтіли, і Райден, так ніжно, як узагалі могла, зняла кіцуне з плеча та поставила на землю.

—Чому ти тут, а не з йо̄каями? — промовила Райден Шьоґун тим самим голосом.
—Я дізналась, що Сасаюрі помер.
—…Це так. Я не думала, що ви одне одного добре знали, але якщо так то мені шкода.
—Що?.. Ні, це мені дуже шкода…
—…Міко, йди.
—Я не піду!
—Чому?
—Бо… бо я Вам потрібна, Райден Шьоґун.

Обличчя Райден, наче розсипалось. Вона не розуміла ані Міко, ані саму себе, але нарешті змогла владнати дивні почуття та сказати:

—Ти помиляєшся, Міко… Глянь, ти тепер вся у крові.
—Хто б казав! Райден Шьоґун, я бачу Ваш біль, його не можна лишати просто так у серці.
—Гм… у серці. Ну от і поговориш з Райден, що його має, це серце.

Промовивши останнє, Райден Шьоґун невільно прикрила рукою вуста та втікла, перш ніж Міко могла розуміти хоч щось.

Похмура, Міко повернулась на гору Йо̄ґо̄. Всі йо̄каї були вже не в змозі зв’язати ані речення, та й Міко не була в настрої для розповідей. Вона все ж змила з себе кров ворогів Шьоґун, хоч це й означало змити з себе її дотик. Міко втікла на одну з гілок сакури, де її ніхто б не чіпав. Вона любила там сидіти, бо звідти відкривався чудовий вид на місто Інадзуми, ліс Чінджю, рівнину Б’якко та навіть Каннадзуку та острів Яшіорі. Тоді там звірствував змій Оробаші, великий Ватацумі Омікамі, але не йому не вдалось утримати увагу Міко надовго.

Із замкової вежі Теншюкаку вийшла Райден. Вона ступала силою електро, що зависала у повітрі з кроками архонтки, аж поки не стала п’єдесталом для неї над селищем Конда, прямо перед Міко. Так, це була саме та Райден, така міцна та могутня. Раптом, яскрава блискавиця засліпила всю Інадзуму, але Міко дивилась не на неї. Вона дивилась на Райден Шьоґун, що так легко утримувала своєю зброєю таку величезну силу. Мусо̄ но Хітотачі, удар, про який складали легенди, постав сяйливою блискавкою перед усім архіпелагом. Для великого змія Оробаші но Мікото, славетного Ватацумі Омікамі, цей удар став останнім, що він пережив у цьому світі.

Справу зроблено, війну завершено, Райден Шьоґун, все ще стоючи посеред небес, повернулась у бік Великого храму Нарукамі та кинула меланхолійний погляд перед тим, як повернутись у Теншюкаку. Хоч Міко й не могла розгледіти цей погляд, він її наче вразив не менше, ніж щойно сила електро — змія з Ватацумі.