Ще один нудний ранобе

«Гм, це має бути весело», — промовила Яе Міко, ґӯджі Великого храму Нарукамі, а точніше, саме в той момент, вона була радше головною редакторкою видавництва Зала Яе.

Ці слова з її уст завжди передвіщали біду. Хоч бідою це могла назвати лиш людина та «огурна» Еї, коли це лиш невинна розвага. Принаймні такою була думка Міко.

Ранобе від нового автора, що, як завжди, був креативнішим у відмазках для перенесення дедлайну, ніж у самому творі, знову не вражав своєю оригінальністю. Проте, здається, Міко знає, як з цим боротися. Найгірше (а одночасно і найкраще), що може статися — це смішна реакція автора. Все, що треба зробити — це знайти сторінки старих рукописів та підмішати їх з новим ранобе. Тоді лиш треба сказати щось подібне до: «Мені справді сподобались оці сторінки, хоч вони не дуже вписались у сюжет. Не думаєш, що це можна якось виправити?», а потім спостерігати ща тим, що захопливий людський розум вигадає, коли не обмежує себе сам рамками “потенційного бестселера”, а намагається витягнути свою дупцю з проблем. План був ідеальним, залишалось лиш знайти, що приписати руці нового автора.

Перебираючи ідеями, Міко згадала про особливе зібрання творів. Вони геть не були для ринку ранобе, ні, їх навіть творами подекуди назвати важко. Цю шухляду вона називала подумки «вічність попри плинність». І це геть не збіг, що Інадзумою правили саме архонтки Плинності часу та Вічності. Хоч ці історії ніколи б не витримали перевірки плинності часу та ринку, вони зберігали спогади, що просто мусили бути вічними. Ну і написані вони були дещо застаріло та геть неігриво, що теж нагадувало Міко свою архонтку.

«Якщо йо̄каї не змогли, то може вдасться людям?..» — промайнула думка в голові у Яе, коли її простий бешкетливий план раптом перетворився на грандіозну ідею. «Яка ж може Інадзума бути вічна, як її історія не закарбована у пам’яті народу. Але якщо він напише, то, так-так, всі знатимуть.» Вона почала шукати книгу «Кійошікен шінкаґеучі», хоч вона і добре знала, що там написано.