Зв’язок

робота також викладена на AO3: https://archiveofourown.org/works/42147339

Темарі вже кілька хвилин задумливо крутила в руках дешевий флакончик підводки з крамнички біля дому. І нащо тільки купила?.. Бажання нафарбуватися в неї ніколи не виникало, а тепер чогось стало цікаво. Як це – домалювати собі щось на обличчі? Дорослі жінки ставали років на десять молодшими. Дівчат, з якими вона навчалась, косметика робила трохи старшими, але кардинально нічого не мінялося. А от Канкуро з макіяжем ставав геть іншою людиною, не впізнати. Ще й хлопця відшукав собі до погоди.

“Як будеш так вимальовуватись”, – часто посміювалась Темарі, – “то ніколи не знайдеш собі дівчину”. Щоправда, стало вже не так смішно, коли брат привів знайомитися свого хлопця, що вочевидь мав таку саму любов до дикого макіяжу. Здається, для нього Куро навіть став малювати на обличчі ще більш химерні візерунки.

Із цими двома все ясно, з однокласницями теж, а навіщо фарбуватись їй? Бо вона дівчина? Бо хоче почути нарешті щось приємне від того придурка із хвостиком? Та це вже точно ні. З-поміж усіх недоліків Нара мав-таки одну чесноту: здебільшого тримав свій рот закритим.

Як би там не було, подивитись на себе з макіяжем просто цікаво. Хоча й незрозуміло, як таким тонким пензликом можна намалювати щось, не виколовши собі око. Напевно, варто було би попросити когось, хто це вже вміє, але настільки близької подруги, щоб її хотілося бачити вдома, та ще й дозволити торкатися власного обличчя, Темарі не мала. Така людина була в її житті дуже давно, але…

– Ма…

Зовсім ще молода жінка з ніжністю дивилась на неї зі старої світлини. Пустельний вітер грав із коротким світлим волоссям, очі доводилось мружити від пилу, що здійнявся, та все одно її посмішка була яскравішою та теплішою від самого сонця. Темарі дбайливо взяла потріскану рамку, погладила до болю знайомі контури кінчиками пальців, намагаючись викликати в пам’яті бодай щось: тепло маминої щоки, запах, звук її голосу. Колись, багато років тому, їй це вдавалося, проте не зараз. Все, що було пов’язано з їхньою матір’ю, поступово блякло, стиралося, та із цим неможливо було нічого вдіяти. Зітхнувши, Темарі поставила фото на місце. Шкіру неприємно стягнуло: на подушечках пальців лишилось трохи блідо-сірого пилу. Любов до порядку в їхньому домі була точно не на першому місці. Дівчина гірко та винувато всміхнулась:

– Пробач, ма.

Крім цього портрету, від мами в домі лишилась усього пара речей: сувенірне віяло, що тепер висіло над ліжком Темарі, та кумедний брелок – дерев’яний чоловічок, який чомусь припав до душі малому Канкуро. Решту викинув батько, а ці дріб’язки… Забув? Вирішив залишити дітям на пам’ять? Шкода, цього вже не дізнатися.

Щоправда, допомоги їй міг ще дехто. Дехто, хто фарбувався краще, ніж всі її однокласниці, навіть ті, що вчились по якихось там уроках.

Опинившись перед останніми дверима в кінці коридору, Темарі вже підняла руку, аби постукати, та нерішуче завмерла. Були часи, коли ця кімната до жаху лякала і її, і Куро. Декілька років тому звідти часто лунав чи то плач, чи то істеричний сміх, глухі удари об стіну, крики батька впереміш із братовими, звуки ляпасів… Батько ж суворо забороняв дітям заходити до молодшого, проте в них і так не було бажання. 

Коли ж Расу поховали, Гаару врешті-решт вдалося вмовити на терапію, і потроху в цьому домі ставало спокійніше. Соромно було це визнавати, та ця смерть ніби позбавила усіх трьох якогось невидимого тягаря.

Повагавшись зовсім трохи, вона все ж постукала.

– Можна?

Гаара відірвався від книги та з подивом поглянув на сестру. 

– Так. Ти щось хотіла?

– Слухай, а як ти малюєш ці… Стрілки, здається, це так називається?

– Га? – юнак, не зрозумівши, кліпнув очима.

– Ну, ти очі підводиш. Як це в тебе виходить? – вперто повторила Темарі, відчуваючи, як починають маковіти кінчики вух.

– Гм, я… Я просто щодня це роблю, не знаю.

– Ти не міг би… Дідько… – слова прохання, навіть такого простого, застрягли в горлі. Вона ніколи ні про що не просить. Нікого. Ті декілька разів, коли вона зі сльозами на очах просила Гаару заспокоїтись під час його спалахів гніву, не рахуються.

– Ти навчиш мене?

– А нащо тобі?.. О, пробач. Звісно. Навчу, але не цим, – він кивнув на чорний флакон в руках сестри і дістав з рюкзака власний. Чим вони відрізняються, Темарі не знала, проте вирішила не сперечатись.

– Заплющ очі. Так, тепер не ворушись.

Від дотику холодного пензлика повіко нервово сіпнулося. Тієї ж миті вона відкрила друге око – побачити реакцію брата. Гаара не любив різких рухів, а якщо точніше, боявся змалку. Дякувати добрим сусідським діткам, чорти б їх забрали.

– Вибач.

– Все добре. Я спершу так само смикався, доки не звик, – просто відповів він, і це чомусь додавало впевненості. Наче намалювати рівну лінію на власному обличчі – задача настільки важлива, що без підтримки Темарі зламається.

– Трясця!

За півгодини пляшечка лосьйону була майже порожня, а обвітрені дівочі пальці – чорними від розмазаної підводки. Те, що вона вже вдесяте виводила на правому повіці, і близько не було схоже на гарну стрілку, яку брат так легко намалював на лівому. 

– Вже набагато краще, – м’яка посмішка Гаари діяла як заспокійливий чай. Деколи, ще в далекому дитинстві, Темарі так само до нього посміхалась, показуючи, як зав’язувати шнурки чи робити фігурки з піску. 

Здається, надворі почало темнішати, коли врешті-решт їй вдалося зобразити щось схоже. Тепер із люстерка на неї дивились два втомлених, почервонілих, проте майже однаково нафарбованих ока.

– Ну от, – Гаара не без задоволення оглянув результат. – Трохи практики – і ти все зможеш.

– Дякую… Слухай, а чому ти взагалі почав фарбуватись?

– А, – він знизав плечима, – прибирав колись у ванній та знайшов чорний олівець для очей. Дуже старий. Словом, я подумав, що з такими синцями мене вже ніщо не спотворить, – Гаара коротко засміявся. – І просто спробував. 

– Олівець, кажеш?

– Ну… Так. Він і зараз десь є, я чомусь не викинув, – із цими словами Гаара по черзі відкрив кілька шухлядок столу, доки не знайшов те, що шукав. Хлопець протягнув сестрі вже зовсім короткий олівчик із золотою трояндою.

– Цей?

– Цей. Я тоді подумав, що це якась батькова подруга забула. 

Тієї ж миті пам’ять ніби повернула її на багато-багато років назад. Рідний голос. Мамина косметичка. Пудра із солодким запахом, від якого хотілося чхати. Ніжно-рожева помада, що майже закінчилась, тому мама кожного разу довго гріла потертий тюбик, аби дістати ще трохи. Прозорий флакончик парфумів, які не можна було чіпати. І цей чорний олівець із золотими квітами.

– Ні… – хрипло прошепотіла дівчина, намагаючись стримати неприємну різь в очах. – Ні. 

– Отже, це?..

Темарі лише кивнула. А коли припинила дивитись в нікуди та підняла очі на брата, побачила, що вони блищать так само, як і в неї.

– Ходи до мене. 

Вона обережно простягнула обидві руки назустріч і уклала Гаару в міцні обійми, лагідно перебираючи його неслухняне волосся. Хлопець, що явно не чекав нічого подібного, тепер несміливо обіймав її у відповідь.  

Крім старого фото, від мами в їхньому домі лишилось три речі. І ще дещо, цінніше за будь-яку річ.