Одна ніч на Івана

Дар’я збиралась до лісу. Сьогодні, на Івана, всі традиційно збирались на березі Дністра, але дівчині там робити нічого було. Певна річ вона вже була біля багаття, ще не вистачало, щоб її звинуватили у відьмацтві. Мати б не пережила, вони і так посваритись встигли, бо донька навідріз відмовилась плести вінки. Ще чого не вистачало, майбутнє заміжжя дівчину мало цікавило, а от можливість знайти цвіт папороті й розбагатіти (принаймні, як обіцяли повір’я) виглядала дуже вже привабливо. А може ще й Перелесника вдасться зустріти. Все ж краще ніж простакуваті парубки з рідного села. Саме тому Дар’я, не вагаючись, покинула святкування й попрямувала добре знайомими з дитинства стежками вглиб лісу. Корисних трав по дорозі траплялось багато, схоже таки правду казали, що в цю чарівну ніч русалки розкидають їх багато. Але папороть все не хотіла показуватись. Дівчина уже декілька разів намагалась піймати світлячка, приймаючи його за заповітну сяючу квітку. Але марно.

Раптом увагу Дар’ї привернув шелест з-за дерев. Щось блакитне майнуло зовсім близько і шум почав віддалятись. Невже таки Перелесник? Дівчина вмить забула про папороть і поспішила за звуками. Таємничий хтось привів її аж до берега річки. Правда це місце було Дар’ї геть незнайоме. Хоча вона вже подумки зазначила, що місцина справді чарівно прекрасна. Дерева півколом оточували невелику галявину, що закінчувалась вузьким, але пологим берегом. Коли б сюди привести подруг купатись в спокої й затишку.

З приємних роздумів дівчину вивів.. голос? Раптом почувся мелодійний спів і Дар’я миттєво стрепенулась. А потім заціпеніла. Бо ж  ніжно-блакитні коси належали далеко не Перелеснику.

На березі, абсолютно незворушно, наче кожного дня маючи за слухачів дівчат, сиділа русалка і співала у весь голос. Навіть, будучи настільки враженою (вона ж то міфічних істот не кожного дня бачить) Дар’я не могла не зазначити, що голос її був не просто чарівним, а незрівнянним. Нарешті водяна німфа замовкла і звернула свою увагу на слухачку. А потім посміхнувшись раптом зауважила:

– А ти миліша ніж здаєшся, польова квіточко.

До цього моменту Дар’я була впевнена, що дивнішою ця ніч вже точно не стане. Але її знову переконали в протилежному. На щастя дівчина була з тих, що за словом в кишеню не лізуть, та й бабуся (надзвичайно мудра жінка до речі) вчила нечисті не боятись.

– А ваш голос наче трелі солов’я, вранішня росинко.

Здається влучила саме туди, куди треба. Русалка враз почервоніла від люті, від чого її майже білосніжна шкіра стала виглядати ще блідіше на фоні палаючих щік.

– Якась.. Дівка, назвала мене, могутню дністровську німфу, росинкою?

Вода загрозливо піднялась над берегом і Дар’я вже встигла тричі проклясти себе і свій довгий язик, як русалка раптом заспокоїлась. Настільки різко, що дівчина навіть не повірила зразу, перелякано зиркаючи на абсолютно спокійний як і до цього Дністер. А потім почула сміх. Ця водяниця, що забавлялась?

Розслаблений тон русалки підтвердив думки Дар’ї:

– Як тебе звуть, польова квіточко? Втім можеш не говорити. Скажи краще, як ти знайшла мене.

Питання знову збило дівчину з пантелику. Вона куди скромніше ніж до цього таки запитала:

– А хіба це не ви… Привели мене сюди? Я спочатку вирішила, що це Перелесник, але я бачила таке ж блакитне волосся серед дерев, а потім вийшла сюди.

Німфа знову засміялась, так ніби дівчина сказала щось вельми кумедне.

– Перелесник? Та цей старий дурень вже місяці на світ не виходить. А тебе мабуть заманила одна з моїх сестер. Але нехай, я їй навіть вдячна. Ти мене хай там як, а розважила. Ходи, заспіваємо разом.

– Я вам заспіваю, пані русалко, як захочете заспіваю, лиш допоможіть знайти цвіт папороті! – Дар’я знову набралась сміливості й вирішила попросити допомоги, раз випала така нагода.

– “Пані русалко”, – цього разу німфа справді зареготала, – от іще жарт, так мене, квіточко, справді ніхто ще не називав. Допоможу, дуже вже мені подобаєшся. Але спочатку пісня.

І вони справді співали. Потім, коли Дар’я стомилась, мовчки дивились на безтурботний Дністер. Потім сміялись і говорили годинами, наче давні подруги. Час пролетів мов вітер й дівчина раптом зрозуміла, що вже світає. Вона підхопилась на ноги, бо ж всім відомо, що папороть можна знайти лише вночі на Івана Купала. Коли вона з укором сказала це німфі та лише стенула плечима й кинула коротке:

– Зачекай ще кілька хвилин.

Але Дар’я не могла чекати. Куди? Ніч майже закінчилась. Раптом кілька променів впали їй на обличчя й дівчина на хвильку примружила очі. А коли розплющила русалки на березі, осяяному вранішнім сонцем, вже не було. Зате на камені лежала дивовижної краси квітка.