***

голова розривається від тупого болю, абсолютна плутанина в думках. ніякої ясності. всі слова, фрази і правила здаються абсурдними, позбавленими сенсу і мети.

пустка, тінь, образи без нічого.

— ти не схожий на себе останнім часом, промовляє шевальє лорен, і філіп, сидячи на ліжку, знову стикається з тієї ж думкою.

так, я є. я дуже сильно змінився. я боюсь.

страшно було ще до того, як він повернувся сюди, страх нікуди не дівся. він є, тримає філіпа у своїх лапах і зовсім не хоче відпускати. поки ще була таємниця, поки хотілося про неї дізнатися, він міг ще якось триматися, він міг затиснути свою давню рану, яка знову кровоточила, бо звуки стількох смертей розворушили її, здерли засохлу кров з країв рани; затиснути рану, вмивати зранку обличчя після ще одної безсонної ночі, натягати на обличчя маску і проживати день, шукаючи правду, розмовляючи з мосьє де Маршалем, постійно думаючи і думаючи, знову і знову все постійно аналізуючи. коли він в кінці дня лягав на ліжко, перебираючи у сотий раз кожну думку, коли не міг заснути і не міг навіть плакати, він хотів лише одного: вмерти.

думка про смерть, про, нарешті, упокоєння та забуття з недавніх часів перестали викликати відразу, і почали приносити певне полегшення.

потім, коли він нарешті знайшов того, чиє обличчя було приховане залізною маскою, коли дізнався ще це його батько — він вперше зі свого прибуття зітхнув з полегшенням.

хоч щось.

хоч щось хороше трапилося вперше за стільки часу невимовного напруження. хоч якась з’являлась причина, привід, та що там — поштовх, — для того, аби філіп орлеанський посміхнувся. нарешті — причина для радості, нарешті — знайти батька, бачити батька.

він сам підібрав для нього одяг; він сам голив його під надто уважним і осуджуючим поглядом камердинера. посміхався і отримував у відповідь посмішку.

— ти виріс хорошою людиною, — ось слова, які він почув тоді від свого батька.

— я не впізнаю тебе, — ось що він чує зараз від свого… можливо, уже колишнього, коханця. принц філіп орлеанський, що вбив свого батька, брат короля, який виявився лиш маріонеткою в його руках, лялькою, яку смикає за ниточки вправний лялькар; той, хто повернувся зі справжньої війни і вже не має сили згадувати про неї, хоча до того лиш про неї марив, — це все те, чим він зараз є.

— я теж не пізнаю себе, — говорить філіп, і у його словах нема ні каплі брехні. він не пізнає себе в цьому, чим він став. він не хоче впізнати там себе. він дивитися на себе у дзеркало, чудове венеціанське дзеркало нового, найновішого зразка, (саме те, яким так захоплюється його брат), і не бачить у ньому себе.

лишень якась похмура тінь, уламки колишніх гарних, щасливих часів, чорні кола під очима, бліді стиснуті вуста та гірка туга в очах. його там нема, його в цьому нема, і він не знає, де себе віднайти.

минає трохи часу, поки він плаче. ні, не так.

поки він нарешті плаче — нарешті може проявити хоч часточку болю, хоч трохи.

у нього щось питають: філіп не розбирає, луїза це чи шевальє лорен, він щось відповідає.

декілька митей — і він бачить прямо перед собою обличчя коханого, хоч і трохи розмито через сльзи, що стоять в очах.

він тримає його обличчя за підборіддя, і цей дотик такий ніжний, що викликає у філіпа ще одну порцію сліз.

— щоб не зробив з тобою твій брат, це негідно, — чутно стриманий голос шевальє, а тоді він йде. відпускає його обличчя і йде. він просто йде звідти.

і від цього у грудях стискає ще більше, стає ще гірше. він пригортається до луїзи і плаче, довго плаче, перш ніж йому стане легше. “ким я став? хто я зараз?” — ці питання звучать найголосніше в його голові, і все ж тепер він хоча б скинув напругу.

і все ж, його шевальє приходить до нього. вносить сам тацю з чимось у глечику, ще одне тепле покривало, дістає декілька книг з його полиць. філіп встигає прочитати назви кількох перших і думає “мої улюблені”.

шевальє акуратно знімає з нього черевики, легенько цілує коліна. потім вони з луїзою переодягають його, і вкутують у ковдри. його коханий сідає поруч з ним на ліжку, забирає у свої обійми. ніжно перебирає його волосся, і запитує:

— ти ж знаєш, що нам потрібно поговорити…

і вони говорять. говорять всю ніч чи то пів ночі, до тих пір поки принц не засинає, втомлено схиливши голову. обережними тихими словами шевальє витягує із нього короткі уривчасті речення про все те, про що філіп хотів розповісти. і те, про що хотів забути.

сльози висохли ще на початку розмови, і шевальє зціловує солоні доріжки з його щік.

— нам потрібно буде поговорити про нас, — шепоче він, вкладаючи принца спати.

луїза спиняє його на кілька слів, і він залишає покої філіпа, йде в свої кімнати.

вони ще поговорять, вони обов’язково ще поговорять, але ще не сьогодні.

так. ще не сьогодні