Місце, що нагадує тебе

Вечір. Пізній вечір. Небо і сама вулиця вже по трохи почали набувати темних фарб, проте холоду зовсім не відчувалося. Це й не дивно, бо на дворі панував останній місяць весни, теплий та зелений травень. І літо незабаром настане, треба тільки почекати, а за ним й довгоочікувані літні канікули, які полюбляє дуже багато учнів й студентів. Проте перед цим ще потрібно скласти всі іспити. А це справа не проста, до неї потрібно готуватися. Тому всі з головою поринають у роботу, щоб відмінно закінчити навчальний рік. Ще більше турбот лягає на плечі старост.

“І чого всі так бентежаться через ці екзамени, екзамени й екзамени, що там готуватися.. Ось Єсен, живий приклад цього. Мало того, що сам постійно готується, так ще інша купа роботи через звання старости. Ще більше питань, ще більше прохань… А найголовніше допомоги від мене приймати не хоче!” – вів роздуми трохи невдоволений рудоволосий хлопець, одночасно лежачи в траві під квітучим деревом вишні. Даниїл любив це місце, багато гарних дерев, спів пташок.. завжди тихий спокій.. жодної душі. А в ночі ще казковіше.

Бувають моменти коли хочеться побути на одинці з собою, це місце нібито зроблено саме для цього. А зараз, коли ледве не кожний кут академії заповнен студентами, що повторюють матеріал, це місце стало майже постійним місцеперебуванням парубка. Ні, але ви тільки не подумайте, що Даниїл запеклий двієчник, якому зовсім чхати на навчання. Він, як і всі готується, але робить це не в такій великій кількості, та, між іншим, складає тести дуже добре та отримує найвищі бали у своїй групі.

Непомітно й помалу малесенькі зірочки почали з’являтися на ще не до кінця стемнілому небі. Парубок трохи підвівся, і в такому напівлежачому напівсидячому положенні, невзначай обвів галявину поглядом, начебто замріяним. Після цього він знову улігся в траву, одночасно підклавши обидві руки собі під голову. В цей момент його очам відкрилося по справжньому казкове небо.

– І це місце нагадує мені тебе.. – майже пошепки проказав юнак.

– Тц, і знову я про тебе думаю – вже прозвучало гучніше, з відчутливим й гучним сміхом. Та як швидко й неочікувано він почався, так само швидко й неочікувано закінчився. На його лиці залишилась лише ледве помітна посмішка.

Невдовзі й зовсім стемніло, тому потрібно рушати. Хлопець підвівся на рівні ноги, знову обвів поглядом місцевість та підняв голову до зоряного неба.

– Чарівно – лише це зірвалося з його вуст, після цього юнак врешті решт попрямував у сторону гуртожитків.

Даниїл у повній тиші йшов вулицею, по праву руку від нього знаходилася галявина, ще трохи за нею стояв величний старий ліс, по ліву руку знаходилися будівлі, в яких вже солодко спали студенти, заморені після тяжкого навчального дня.

Погляд хлопця привернуло вікно з якого ярко сяяло світло. Ну звісно, що не всі зараз лежали в теплих ліжечках і бачили рожевих слоненят у снах. Хлопак одразу зрозумів кому належала ця кімната, так само швидко в його голову влучила цікава ідея. Довго її обдумувати ніхто не збирався, тому в тую ж секунду вона почала втілюватися в життя. Ну а що, Єсен точно ще не спить, гарненьке деревце біля його вікна, у свій гуртожиток комендантка Даниїла вже точно не впустить, абсолютно немає що втрачати.

Рудоволосий хутко та спритно виліз по стовбуру дерева до своєї цілі. Однією рукою хлопець міцно тримався за гілку, а іншу підвів до скла та тихенько постукав по ньому декілька разів. Вікно роспахнулося навстіж. Добре, що Даниїл стояв по іншу сторону і воно його ані трохи не зачепило.

– Доброго вечора, козаче, чого зовсім не спиться тобі?…