У полоні таємниці
від HowlPixieНейт прокинувся, як зазвичай – на світанку, адже треба було готувати сніданок у таверні. Промені сонця, що пробивалися крізь тонкі фіранки, були ще слабкими й освітлювали кімнату розсіяним, трохи рожевуватим світлом. Хлопець із насолодою потягнувся, відзначивши приємний біль у натруджених м’язах, і перевернуся на інший бік. Хант все ще був на місці, всупереч побоюванням Нейта, що з приходом ранку той розчиниться в повітрі, наче прекрасний, нездійсненний сон. Чоловік спав, лежачи на спині. Він виглядав таким розслабленим, спокій пом’якшив риси його обличчя, і тепер він здався Нейту ще молодшим, ніж при першій зустрічі. Він знав, що Ураган мав славу наймолодшого капітана піратського корабля в Стратклайді, але скільки точно йому років – було невідомо. Нейт обережно присунувся до нього і поклав йому руку на груди, просунувши пальці під напіврозстебнуту сорочку, яку Хант так учора й не зняв. Ледь вловимий запах його тіла так манив хлопця, пробуджуючи іншу сутність, розпалюючи в ньому майже тваринне бажання, що він не втримався – подався вперед і притулився губами до його шиї.
Реакція не змусила довго чекати, але була зовсім іншою, ніж очікував Нейт. Вмить його грубо притиснули до ліжка, рука Ханта міцно стиснула його горло, а лікоть боляче уперся в грудну клітку. Нейт, хапаючи ротом повітря, вчепився в руку, що стискала його шию.
– Що це ти надумав, га? Що ти робиш, хлопче? – тихо, але до мурашок загрозливо поцікавився Хант.
– Я… я просто цілував тебе, – ледь видавив Нейт, намагаючись відірвати пальці чоловіка від своєї шиї та послабити хватку.
– А хто сказав, що можна? – єхидно поцікавився пірат. – І хто дозволив мені “тикати”?
– Я… я не знаю, не подумав… вибачте, будь ласка, – пролепетав хлопець, відчуваючи, як починає крутитися голова від нестачі повітря. – Я не хотів… вибачте.
Ураган хмикнув, розтиснув нарешті пальці і поблажливо поплескав Нейта по щоці долонею.
– Це вже краще.
Нейт за своєю природою був не з полохливих, і швидко прийшов до тями, віддихався і навіть зміг зобразити спокусливу посмішку. Хант явно був складною людиною, не любив несподіванок і сваволі, йому подобалося почуватися господарем ситуації. Хлопець одразу зрозумів – щоб досягти його прихильності, потрібно дати йому те, що він хоче. До того ж, знадобиться терпіння і проникливість… а цими своїми якостями Нейт завжди пишався.
– Нам було так добре вчора, – ласкаво проворкував він, не роблячи, однак, жодних спроб присунутися чи торкнутися Ханта.
Пірат відкинувся на подушки і трохи роздратовано зітхнув.
– Так, було непогано, – зрештою неохоче визнав він.
– Ну ось… я й подумав, що ми могли б повторити, – вкрадливо прошепотів Нейт, підвівся, спершись на лікоть, і ніби ненароком спустив ковдру нижче, оголивши підтягнутий, засмаглий живіт.
Хант повернувся до нього, теж підвівся на лікті і оглянув його з голови до ніг з такою ж усмішкою, як учора, в таверні.
– Хлопчику… – знущально промовив він. – Я не повторююсь.
– Що? Чому? – на мить розгубився Нейт, але швидко схаменувся і повернув на обличчя спокусливу усмішку. – Я показав тобі не все, на що здатен. Думаю, тобі було б… цікаво.
– І що ж такого цікавого ти здатен мені показати? – продовжував знущатися пірат. – Я вже стільки побачив за своє життя, а ти… тобі скільки років узагалі, малюк? Шістнадцять?
– Двадцять! – образився Нейт. – Мені двадцять.
– Ах, двадцять, – протягнув Хант з нечитаним виразом обличчя. – Прокляття, ти застарий для мене.
– Що? – зовсім образився хлопець.
– Та жартую я, жартую, розслабся, – посміюючись, «заспокоїв» його пірат. – Я з дітьми не сплю.
– А тобі скільки? – своїм звичайним тоном запитав Нейт, остаточно втративши маску «спокусника».
– Багато, – буркнув Хант і знову спохмурнів.
– Багато це скільки? – не здавався хлопець. – Ну, скажи, тобі шкода, чи що?
Чоловік навіщось уважно придивився до його обличчя, вишукуючи лише йому одному відомі ознаки, і врешті відповів:
– Тридцять два. Старуватий для наймолодшого капітана, правда?
Нейт пирхнув. Різниця у віці його ніколи не хвилювала.
– Та хіба це старий?
– Та вже старший за тебе і досвідченіший, тож… навряд чи ти можеш показати мені щось нове, хлопче, – повернувся до знущання Хант.
Нейта вже починало дратувати таке звертання, але він намагався не подати й виду, щоб не зіпсувати цю подобу розмови, якою доводилося обмежуватися. Він хотів був продовжити свої обережні розпитування, як раптом пірат промовив:
– Все, мені пора. Дякую за вечерю та за те, що було потім.
– Ти ось так візьмеш і підеш? – здивувався Нейт.
– А що ще треба? – здивувався Хант, уже сівши в ліжку.
– Ну… хоч поцілуй мене, – вхопився за останній шанс хлопець і теж підвівся. “Раптом «запальник» ще діє, хоч і малоймовірно …”. – Ти вчора так і не зробив цього, а я гадаю, що заслужив на прощальний поцілунок. Я ж добре впорався, га?
Пірат знову оцінювально глянув на нього, і поступово вираз його обличчя пом’якшав.
– Я теж гадаю, що ти заслужив, – промовив він, присунувся до хлопця і подивився йому просто в очі. – До того ж, ти гарненький…
У Нейта буквально перехопило подих від близькості чоловіка, і він потягнувся до його губ. Вони виявилися нестерпно ніжними і м’якими, контрастуючими з колючою триденною щетиною, і хлопець одразу поглибив поцілунок, ніби прагнучи насититися ним, поки є можливість. Хант знову притримував його за шию, але цього разу не стискав її – просто демонстрував контроль, і якби Нейт стояв, то в нього однозначно підігнулися б коліна від такого, здавалося б, простого дотику. Тіло моментально зреагувало на поцілунок твердокам’яним стояком, який – на щастя чи на жаль – приховували складки ковдри.
Через невідомий проміжок часу хлопець раптом почув, як Хант застогнав йому в губи і став цілувати його пристрасніше, наполегливіше, дихати все частіше і частіше… «Запальник? Чи він просто мене хоче? – майнула у хлопця думка, і тут Хант відірвався від його губ, і по його неприродно звужених зіницях Нейт зрозумів, що це таки «запальник».
– О боги, який же ти чарівний, – задихаючись, прошепотів «зачарований» Хант. – Так і хочеться тебе…
Раптом його зіниці різко повернулися в норму, пірат замовк і розгублено насупився.
– Що за… що відбувається? – суворо запитав він. – Що ти зі мною зробив? Що це за смак?
Чоловік, мабуть, відчув терпкість зілля, і його залишковий ефект не завадив йому запідозрити недобре.
– Ти отруїв мене? – прошипів Хант і блискавично знову схопив Нейта за горло. – Ти шпигун? Хто тебе підіслав, кажи!
– Н-ні! – Видихнув хлопець. – Це лише зілля, невинне зілля!
– Зілля? Ти відьма, чи що?
– Ні-ні, я кухар, це мама моя була відьмою, – прошепотів Нейт. – Прошу, не гнівайся…
– Ти не боїшся мене, – раптом зробив висновок Хант із ледь помітним подивом. – Чому ти мене не боїшся?
– Я боюся, – спробував заперечити Нейт, але пірат обдарував його скептичним поглядом і прибрав руку з його шиї.
– Тобі це подобається, – зробив черговий висновок Хант, вже з неприкритим інтересом дивлячись на нього. – Тобі подобається, коли я грубо з тобою поводжуся і керую тобою. Тобі дійсно подобається, коли я хапаю тебе за шию… і сподобалася вчорашня ніч, хоч я й спочатку робив тобі боляче. Я правий?
– Н-ну так, – підтвердив Нейт, хоча коли спочатку було боляче, йому це зовсім не подобалося.
Капітан трохи недовірливо всміхнувся.
– Ти знаєш, як важко знайти хлопця з такими уподобаннями? Щоб справді насолоджувався тим, що подобається мені, а не прикидався?
Нейт похитав головою, подумки розпливаючись в посмішці. «Здається, я натрапив на вірний шлях. Проте… мені справді подобається, як він керує мною».
– Мабуть, я ще не закінчив з тобою, – тим часом промовив Хант, але не встиг хлопець зрадіти, як той знов насупився. – То що це було за зілля? Навіщо воно?
– Запальник, – смиренно опустивши очі, промимрив Нейт. – Я сам його вигадав і приготував. Я наніс його на губи вчора ввечері, перед нашою зустріччю, щоб… ну, загострити твої відчуття при поцілунку. Простіше кажучи, щоб ти мене захотів. Але ти так і не поцілував мене вчора і зілля не знадобилося. На мою думку, ти й без нього сильно мене хотів.
– Який ти самовпевнений гівнюк, – добродушно хмикнув пірат. – Але так… є в тобі щось таке… що й досі викликає у мені інтерес. Ти не пересічний. Мені такі подобаються.
– А ти шикарний, – захоплено повернув комплімент Нейт.
Хант усміхнувся, його погляд знову затримався на губах Нейта, але він змусив себе відвернутися і різко промовив:
– Ну все. Мені пора йти.
– Стривай, – схаменувся хлопець. – Скажи хоч, як тебе звуть.
– Ти знаєш моє ім’я, – пирхнув капітан.
– Я не про те ім’я. Не про Ураган, – заперечив Нейт. – Як тебе звуть по-справжньому?
– Досить з тебе і Урагану, – нетерплячим тоном заявив пірат.
– А я Нейт, – зітхнувши, представився хлопець, вирішивши здатися… цього разу.
– Нейт … тобто – Нейтан? – навіщось уточнив Хант.
– Нє, Натаніель. Це означає «дар божий» або «народжений від бога». Це бабуся вигадала мені ім’я, вона… провидиця.
– Я про це не питав, – уїдливо сказав пірат.
– Пробач, – знову розіграв смирення Нейт, сподіваючись, що Ханту сподобається ця вистава.
– Слухай, – покликав його Хант, і хлопець охоче підвів на нього погляд.- Ніхто не повинен знати, що між нами було. Розумієш? Нікому не кажи, що ми провели ніч разом.
– Але чому? – здивувався Нейт.
– Тому що команда не знає про мої нахили, – неохоче зізнався Ураган. – Пірати – суворі люди, старих переконань, хоч і борються за новий світовий порядок. Не можна, щоб вони дізналися, що їхній капітан – «по хлопчикам». Вони перестануть мене шанувати і можуть влаштувати бунт на кораблі. Я не можу ризикувати своїм становищем. Воно потрібне мені… для досягнення важливих цілей. Все ясно?
Хлопець вислухав і серйозно кивнув, хоч і не дуже розумів, чому через любов до хлопців команда могла би втратити повагу до свого капітана. Хант кивнув йому у відповідь, підвівся з ліжка, підібрав з підлоги свої штани і почав одягатися.
– То ми ще зустрінемося? – з тремтінням запитав Нейт, спостерігаючи за ним. – Ти ще прийдеш до мене?
– Я подумаю, – буркнув у відповідь капітан.
– Я чекатиму тебе завтра опівночі, тут, – швидко сказав хлопець. – Дуже чекатиму. Приходь, будь ласка.
Хант мовчки впорався зі шнурівкою шкіряних штанів, застебнув сорочку і так само мовчки збирався піти, але Нейт швидко схопився з ліжка, замотавшись у ковдру, і перекрив йому шлях до виходу.
– Я дуже чекатиму, – зазирнувши чоловікові в очі, повторив він.
На губах Ханта з’явилася легка усмішка, яку він відразу ж постарався стерти.
– Більше ніяких «запальників», – суворо промовив він. – І не смій ні з ким трахатись, поки я трахаю тебе.
– Я й не збирався, – трохи ображено промовив Нейт. – Я не повія, взагалі-то.
– Це добре. Це дуже добре, – промимрив пірат і, не сказавши більше ні слова, пішов.
Коли за ним зачинилися двері, Нейт з розбігу кинувся на ліжко, закопався обличчям у подушки і видав якусь подобу переможного кличу.
– Вийшло, – прошепотів він, перекотившись на спину і з радісною усмішкою втупившись у стелю. – Він повернеться.
***
А Ураган Хант, залишивши скромне житло Нейта, манівцями попрямував назад на корабель. Поки він повільно йшов пустельним, кам’янистим узбережжям і насолоджувався ранковою прохолодою, він встиг добре обміркувати те, що сталося. А обміркувати слід було багато. По-перше, він дуже рідко дозволяв собі лишатися на ніч у коханців. Що на нього найшло вчора, яке безумство охопило – він так і не зрозумів. По-друге, він практично ніколи не цілував у губи випадкових хлопчиків. Але… навіть на той момент Хант уже розумів, що цей хлопчик – не випадковий і не звичайний. Його наполегливість, якась суміш впевненості та наївності, неймовірна сексуальність – все це творило з Ураганом дивні речі, про які він уже встиг забути. Йому й справді давно вже не було так добре, як цієї ночі, і він не зміг встояти перед спокусою повернутися, він ганебно капітулював перед цим хлопчиськом із гіпнотичними зеленими очима. “Він точно відьма … інакше як це все пояснити?” – спробував виправдатися перед собою Хант, і йому майже вдалося.
Повернувшись на корабель, він тихенько, щоб не розбудити теслярів і старпома, пройшов до своєї каюти і вже відчинив двері, мріючи про мить самотності та спокою, як раптом з-за спини його покликали.
– Гей, кеп, де тебе носило? Ми ж домовлялися про партійку у кості після вечері, а ти так і не з’явився.
Капітан вилаявся про себе й озирнувся, опинившись віч-на-віч зі старпомом, Дерріком Хенкоком – його давнім товаришем ще з часів, коли вони обидва були юнгами. Деррік був єдиним в екіпажі, хто знав його таємницю, але Хант все одно не любив обговорювати цю тему.
– Я вирішив заночувати в таверні, – обійшовся Хант. – Вибач, я зовсім забув.
– Хмм, цікаво, що спровокувало таку забудькуватість? – удавано замислився старпом. – Або точніше – хто?
– Припини, – відмахнувся Ураган.
– Не пригадую, щоб ти лишався до ранку з повіями, – продовжив Деррік.
– Він – не повія, – вирвалося у Ханта, і за виразом обличчя Дерріка він відразу зрозумів, що від друга нічого не приховаєш.
– Це не просто хлопчик на одну ніч? – здогадався старпом, і вираз його обличчя на мить став співчутливим, поки він не схаменувся.
– Не вигадуй, Дерр, – знову відмахнувся капітан. – Я просто втомився і заснув. Мені треба було провести ніч на суші, от і все.
– Що ж, може, й так, – погодився друг. – Просто будь обережний, гаразд? Тобі такі проблеми не потрібні… на додачу до всього, що відбувається зараз. Тобі слід сконцентруватися на цілі.
– Я знаю. Не турбуйся, – кивнув Хант. – Моя інтрижка ніяк не завадить місії, будь певен. Адже йдеться про життя мого брата. Гадаєш, я дозволю якомусь пацану мене відволікти?
– Не дозволиш, – похитав головою Хенкок і ляснув його по плечу. – Але май на увазі – ти все одно винен мені партію в кості.
– Так-так, без сумнівів, – посміхнувся Ураган і втік до своєї каюти.
«Деррік має рацію, – лишившись наодинці й сівши у своє улюблене крісло за столом, подумав Хант. – Зараз не час відволікатись на хлопців. Мені слід просто забути його, але… будь ти проклятий, Нейт! Що в тобі такого, що навіть зараз я думаю про твої очі, про твоє податливе, гнучке тіло, про твою смагляву шкіру? Якщо ти справді чаклун і зачарував мене, то дія магії має незабаром розвіятись, так? Треба лиш зачекати. Трохи зачекати». Сам собі не вірячи, Хант уже всоте дістав з ящика згорнуту в рулон карту, розклав перед собою на столі і простежив поглядом шлях до кінцевої мети його таємної місії – до острова Данн-Моррід, вотчини анхенвілів з легенд, що наганяли страх на всіх «правовірних» Стратклайду. До острова тіонде.
Я просто потребую продовження цього дива..
Ой, дякую! Я вже думала, мене ні
то не читатиме)) продовження буде, і дуже скоро <3