початок

Він народився на початку літа 1978 року в Австрії. Принаймні, це було божевільно, тому він пам’ятає. Зрештою, в шість, вони переїхали звідти без матері, бо вона померла. Батько був холодним весь шлях, але не тільки тоді, але і все його життя. Дитині було важко втратити матір так рано, лише в тому році він втратив не тільки її, але й батько.

Гельмут сперся на стільницю і заплющив очі. Все плавало, можливо, не потрібно було так багато пити. Звук повороту ключа в замку. Земо взяв пістолет з кишені куртки, але негайно сховав його, це Джеймс. Бідний солдат, він був змушений доглядати за бароном, бо він все ще може бути небезпечним. Хоча Земо довів, що може бути корисним. Але він не протестував, безпека, так безпека. Гельмут звернувся до Барнса:

-Соррі, я трохи напився … налити тобі щось? – Він обійшов стійку і вийняв віскі разом з російською горілкою, але Джеймс лише похитав головою і пішов до своєї кімнати. Дивно, але проживаючи під одним дахом (хоча вони зараз були в готелі, в Будапешті на важливій зустрічі, яка була більше схожа на суд для Гельмута) із зимовим солдатом, хоча перший не був жахливим, хоча спокою не було.

Маленька Гельмут взагалі не пам’ятає своєї матері, бо вона завжди була в лікарні, потім молодий Озник сказав, що місіс Земо хвора. Хлопчик повірив і молився, щоб вона скоріше одужала і навчила його читати, як і його інші однолітки. Його друзі, з якими він грав на вулиці, у них були всі здорові матері, і він ходив до своєї в лікарні раз на тиждень.

Одного разу Гельмут пішов до неї і не впізнав, подумав, що це хтось інший, і він розплакався. Його мати була без волосся, повністю. Батько сказав йому збирати речі, які він хотів би взяти з собою, але не відповів, куди саме вони їдуть.

Потім вони дізналися про радянську країну – Заковія, місце здавалося йому жахливим. Але тепер вони жили в будинку більше. Йому було представлено багато різних іграшок на день народження, а у вересні він пішов до школи.

Усі діти були щасливі – їхні батьки привели всіх до школи, а він ходив з Озником. Тому що його батько був занадто зайнятий, зайнятий гідрою, але він дізнається про це пізніше.

Хлопчик намагався не виділятися серед своїх однолітків.

Земо пішов до своєї кімнати. Не було нічого робити, і спати ще рано, тому єдине, що залишилося – це стрілитись. Він сховав пістолет під подушкою. Але ні, можливо, він відкладе його на потім.

Джеймс стукає у двері і просить вийти до вітальні. Гельмут сидить на ліжку кілька секунд і хмуриться, але після підіймається. Це було цікаво, і приходить до нього, він сидить на білому килимі і тасує карти.

– Що будемо гадати на дівчину? – Він не міг не сховатися за маскою сарказму, але це вже безглуздо, тому що Джеймс давно розбив їх і кинув  іншим людям, які проводилися на всьому цьому. Вони все ще мають цей зв’язок з Берліна, але немає інших пояснень. Та й хоч якихось.

“Отже, це ваша любов, це найкращий друг, це незнайомець, і це той, кого ви ненавидите”, – каже йому дівчинка -підліток і вказує на різні картки. Її звали Хайке. Це його майбутня дружина і любов усе його життя. Він не каже, хто є хто, бо він бачить тут лише її. Він підліток, йому було ледве чотирнадцять.

Після краху Радянського Союзу, Заковія переживає не найкращих часів. Бідність, голод – це не загрожує їхнім родинам, принаймні, він сподівається на це. Тільки зараз він почув від батька, що загроза війни висіла над ними. Молодий барон не злякався.

“У вас буде пристрасна любов, але дітей не буде”, – щось говорить. Гельмут дивиться на картки, киває і таємно захоплюється її голосом. Хлопчик любив і не знав, що його також люблять, ця дівчина, що на три роки молодша, дочка декана університету Нові Граду.

До кінця “гри” був лише незнайомець. Земо був засмучений, але не показав цього. Просто посміхнувся їй.

“Тоді я отримаю незнайомця”, – сказав Гельмут, хоча Джеймс вже почав розкидувати картки. Вони грають дурня, як банально. Він навіть не просив, він щойно запропонував, він знав, що не відмовиться.

–  Хто програє, той відповідає на питання іншого, – каже солдат. Земо дивиться на нього…

–  Добре, – Земо простягнув руку до тремтіння, і він тремтів, неохоче, ледве торкаючись. Його жива рука була такою холодною, як вібраніум.

Перша гра була за Бакі. Гельмут навіть не намагався перемогти, і алкоголь заважав свідомо думати і пам’ятати карти противника.

– Розкажи мені про свого сина, – запитує Джеймс і трохи знічується. Звичайно, нікому не буде зручно сидіти під таким поглядом барона, він не буде злий, а в очах … лід. Це дивно, бо вони темно -коричневі.

“Ваші очі просто дивовижні”, – каже Стеїсі в 1996 році. Вона його однокласниця. Руде волосся, веснянки, трохи порожнистого, простого одягу. На ньому широкі джинси, яскрава сорочка, така велика, як ніби він вкрав її у батька.

Гельмут лише посміхається її заяві. Дівчина була закохана, і він думав про Хайке, незабаром розпочнеться літо, і вона та її родина поїдуть до іншого міста, і йому стукне вісімнадцять років. Схоже, якщо він не визнає її любов до цих кількох днів, то все піде під хвостом.

–  Йому навряд чи виповнилося дев’ять років, – видихнув  Земо, і сев зручніше, спираючись спиною на диван, – він був славним хлопчиком.  Він грав на фортепіано, поки вдома нікого не було, сидів на кухні і робив уроки, іноді з кухарем, бо ми з дружиною були зайняті на роботі. Він любив грати на дворі з іншими хлопцями. Карл … Я сумую за ним, знаєш, я часто читав йому казку перед сном.

–  Мені шкода. – каже Бакі таким голосом, ніби він сам винен у цьому, і Земо несподівано розуміє, що запам’ятати минуле боляче, але кожен раз цей біль відходив разом зі словами. У цьому випадку добре, що слова неможливо повернути назад.

– Це все … – “Все не добре, він це знає сам”, – давай щось інше. – Цього разу Гельмут виграв. Він не впевнений, що хоче задати, питання крутиться на язиці, але він добре думає про нього. Що робити, якщо, більше не буде такого шансу.

–  Моє ім’я … ти дійсно погоджуєшся видалити його зі списку? –  Він не вказує, Барнс все зрозуміє.

– Так. Я пробачив тобі, бо розумію, чому ти це зробив. Я бачив твій  погляд тоді і зараз. Тобі  шкода, – Джеймс також спирається на диван. – У тебе є сигарети?

–  Ні. –  Земо качає головою.  – Я не знав, що ти куриш.

–  Ніколи не пізно починати, – сміятися, – ми придбаємо їх завтра.

–  Я сумніваюся, що буде час, – Гельмут махає рукою, – я попрошу когось купити, це не має значення. – він підштовхує картки до Бакі, щоб він їх розмішав. Все йде по колу. Земо справді думає, що це велика удача, оскільки він знову виграв.

– І так, Джеймс, чому ти погодився сидіти зі мною?  У тебе був вибір, – Земо був цікавим, він хотів його зрозуміти. Для цього не маніпулювати.

–  Мені здалося, що ти можеш допомогти нам з різними питаннями. Ти впливаєш на … певні кола та у тебе є квартири, де вам потрібні. Отже, я думаю, ти допоможеш нам добре, поки уряд не вирішить, що тобі можно спокійно жити. Я думаю, що ти знову залишишся один і…

– І що, Джеймсе?! – Через алкоголь не так легко себе виходить контролювати. Та й інтерес з’явився. А пауза вже затяглася.

– Не знаю, тобі вирішувати. Може, сім’ю знайдеш, — трохи підвищивши голос, сказав Джеймс. Земо кивнув, кажучи, що зрозумів, а потім піднявся на ноги і хотів піти, але голос Баки його зупинив:

– І все? Давай грати до п’яти ігор, — Гельмут насупився. Він хотів спати, а більше жодна інформація йому не потрібна.

— Добре, я дозволю запитати тебе ще два запитання, а потім піду спати. Домовилися? — Земо сів на своє місце і подивився на Барнса. Той би не затіяв гру, не хотів би щось дізнатися, так що нехай дізнається, а потім вони підуть у свої спальні, щоб виспатися.

— Ти ніколи не прокидався з кошмарами, правда? – Після кивка іншого чоловіка, він продовжив. – Як? Мені вони іноді знятися і після я виглядаю і почуваюся лайном, а ти…

— Снотворне. — перебила його Гельмут. – Пий на одну таблетку більше. Мені допомагає.

— Це небезпечно, — обриває його Бакі.

— Ти тут не для того, щоб переживати про мою безпеку, ти тут — щоб переживати за безпеку інших через мене, — Бакі пирхає, але вже знає. Ні. Вони обидва знають, що сьогодні Джеймс вип’є на одну таблетку більше, ніж треба.

— Ти міг усі шість років вибратися з в’язниці. Чому цього не зробив? — запитання було простим і він, напевно, вже сам знав відповідь.

– Там було не так погано. Ну, знаєш… їжа, книги. На волі, звичайно, теж є все це, але також є люди, які хочуть тебе убити.

– Включаючи тебе? – Гельмут дивиться на нього кілька секунд, намагаючись зрозуміти про що він, розум уже не розуміє.

– Так, – він розуміє, що той має на увазі суїцидальні нахили. Т’Чалла нікому нічого не сказав. Земо в цьому впевнений, але він розуміє, що психолог, який працював із ним у в’язниці, все зрозумів, бо барон навіть приховувати нічого не став.