“Blinding lights” but you are in the bathroom at a party

Двоповерховий будинок за містом, що належав найбагатшому однокласнику, ідеально підходив для вечірки-сюрпризу, яку вирішила влаштувати найгучніша пані у моєму колі спілкування. Міу запевняла, що це найкраща ідея для святкування Дня Народження Кокічі, але, на жаль, про свято іменинник здогадався майже одразу. В знак вдячності він все ж зробив здивований вигляд, коли його привезли до місця проведення гулянки й зустріли з гучними оплесками та тортом.

Ще під час підготовки будинку я примітив для себе куток з книжковою шафою та вирішив, що після “офіційної” частини у вигляді застілля сховаюся на весь вечір там, але він виявилася не дуже надійним місцем.

— Шуічі, щось сталося? — Каеде знайшла мене досить скоро. Можливо, про мій майже ідеальний план втечі вона здогадалася ще до початку вечірки.

Брехати я не вмів, особливо їй, але все ж зробив спробу, закривши книгу з гучним написом “Стівен Кінг рекомендує”:

— Все нормально, просто не хочеться танцювати, — я сховав погляд від її занепокоєного вираження обличчя та яскравої сукні й вирішив додати:

— Зараз збігаю догори у ванну кімнату, зберу думки до купи та повернуся, гаразд?

Дівчина знов уважно мене оглянула, намагаючись переконатися, що я (поки що) в порядку, після чого посміхнулася:

— Ти можеш попросити відвезти тебе додому у будь-який момент, знаєш?

Я погодився та вирішив все ж заспокоїти подругу взаємною посмішкою. Здається, це вплинуло на неї позитивно, бо вона показала мені великий палець догори та повернулася до кімнати, де свято тільки починалося.

Було прийнято рішення сходити на другий поверх та вмитися: в кінці кінців, найчастіше саме це допомагало якось прийти до тями. Я сподівався, що саме у ванній кімнаті зможу для себе остаточно вирішити, чи слід тут залишатися. Після слів Каеде я подумав про те, що буде не дуже ввічливо перед Кокічі весь вечір просидіти у кутку з такою міною, немовби мене сюди силою запхали, тому або розважатися з усіма, або повертатися у власне ліжко.

Я хутком дістався другого поверху та почав пригадувати, де знаходиться ванна. На щастя, це не зайняло багато часу, бо з потрібної кімнати через маленьку щілину було видно тонку стрічку світла.

Невже когось вже знудило?

Обережні, тихі кроки вздовж підлоги, що вже встигла забруднитися залишками конфеті, які прилипають до підошви та ще декілька місяців переслідують у полі зору.

За дверима через пелену гучної музики майже нічого не було чутно.

Стук.

— Хто посмів? — я здригнувся, коли почув голос іменинника.

— Кокічі? — його голос був для мене несподіванкою, особливо той факт, що звучав він досить вороже. — Я можу увійти?

Коротка пауза.

— Звісно! — прозвучало так, ніби мовчання я мав прийняти як дозвіл.

Вся ця ситуація не дуже мені подобалася: що він робить тут, коли повинен святкувати свій день з усіма?

Я обережно ввійшов та мало було не спіткнувся о декілька розкиданих на плитці святкових шарів, більшість з яких висіла на всьому першому поверсі та ще декілька на перилах сход.

Кокічі сидів у ванні та тримав у руках тарілку з двома шматками торту, який ми ще півгодини тому урочисто розрізали під воплі багатьох гостей. Він виглядав задоволеним, але щось мені підказувало, що за ці декілька секунд мого топтання біля порогу кімнати він встиг одягнути одну зі своїх масок.

— Якщо тобі кортить попісяти, то я просто закриюся шторою: мені лінь звідси вставати.

З цими словами він помістив величезний шмат торту в рот, залишивши на губах крем. Чекав на відповідь.

Я шумно ковтнув та оглянув кімнату.

— Взагалі-то… — я закріпив погляд на імениннику. — У тебе все гаразд?

— Як бачиш, — він всміхнувся. — Здається, я найщасливіша людина на світі. Мені ще ніколи не влаштовували сюрпризи і стільки подарунків не дарували.

— Вибач, я просто думав, що тобі щось не сподобалось і ти прийшов сюди.

— Мені просто стало цікаво, коли мене почнуть шукати, — він показав виделкою униз. Натякнув на тих, хто зараз там розважався. — Я, типу, сьогодні повинен бути головною фіфою, але, як виявилось, наші однокласники просто дурь вибити музикою прийшли.

Він не виглядав так, ніби брехав мені. На щастя, я вже трохи навчився розрізняти у словах Кокічі правду, чим дуже пишався.

— Хіба тебе це не засмучує?

— А чому повинно? — він здивовано глянув на мене, а після повернувся до десерту. — Ні, мені начхати. Хай розважаються.

Дійсно, навряд чи це буде засмучувати Ому: він звик святкувати цей день на самоті.

Я опустив погляд, дивився на кольорове конфеті під своїми ногами та взуття Кокічі, що було кинуте, здається, прям сходу. Намагався зрозуміти, що робити далі.

— Гаразд, тоді я піду, — буркнув я сам собі, впевнившись у тому, що Кокічі буде комфортніше залишитися наодинці та вигадувати абсурдні плани для захоплення світу.

Рука потянулась відчинити двері.

— Стривай, — донеслося до моїх вух у момент, коли на мить музика припинилась, поки одна пісня заміняла іншу.

Тіло завмерло.

Я обережно підняв очі.

— Хочеш трохи торту? — Кокічі дивився униз, водив виделкою вздовж тарілки.

Взагалі-то я торти ненавидів всією душею.

— Хочу, — зірвалося з уст і я наблизився до ванни. Сів навпроти.

Іменинник посунувся.

— Залазь сюди.

Я послухався: стягнув чоботи, влаштувався поруч, стукнувся головою об кран та визвав у співрозмовника сміх. Кокічі розвернувся до мене, посміхався. Мою увагу захопили шкарпетки Кокічі: навіть на свій день народження він одягнув одну чорну, з діркою, а другу фіолетову, яка була майже вдвічі довшою.

— Відкривай рота.

— Взагалі-то я сам можу… — почав я, але виделка з десертом вже опинилася біла моїх вуст. Не залишилося іншого вибору, окрім як спробувати кремовий корж.

Я облизнув губи та повільно жував, трохи скривившись від того, наскільки торт був солодким, але, зізнатися чесно, досить смачним.

— Від одного до п’яти.

— Чотири, — я проковтнув, і слабо посміхнувся. — Один бал зняв за велику кількість крему.

Кокічі поспішив зробити пробу самостійно, ніби мої слова якось могли змінити склад солодощі.

— Як на мене, то якраз, — він з підозрою глянув на мене, але я не знайшов іншого виходу, окрім як потиснути плечима. На смак та колір…

На цій розвілці думок наша розмова закінчилася. Ми по черзі брали виделку, їли торт та слухали музику на першому поверсі. Паралельно з цим я чув крики Міу, Кайто та, здається, Рантаро, які взяли на себе роль ведучих, насолоджувалися вечіркою. Мої вуха боліли від одного тільки уявлення про те, наскільки голосно було там, у залі. Іноді занадто гучна музика замінялася чимось спокійним типу “It’s my party”. Цей контраст нагадував мені про те, як у бесіді Каеде та Міу влаштували справжній батл з обранням нормальної музики, але хтось, хто взявся ліпити до купи один плейліст, вирішив просто додати все.

Я думав. В основному про те, що мені незвично знаходитись поруч з Кокічі та не чути від нього так багато шуму. А також про те, що саме його мовчанка казала набагато більше, ніж можлива бесіда без сенсу. У ванні було комфортно. І це найголовніше.

— Ти ж купив мені той дивний капелюх у якості подарунка, чи не так? — Кокічі облизав пальці від крему та відклав посуд на полицю поруч з купою шампунів. Здається, закінчення десерту означало, що Ома готовий багато говорити.

Я дивився у стіну, обійнявши власні коліна та поклавши на них голову.

— На одній з прогулянок ти сказав, що вона тобі подобається. Я подумав, що це був натяк і купив її тобі. Хоча, якщо ти спитав, то, скоріше за все, це було сказано для мене і ти очікував отримати саме цей подарунок.

Кокічі фиркнув та поклав голову на моє плече. Він намагався розгледіти щось цікаве у стіні навпроти з мого ракурсу. Поки що найцікавішим там була батарея та чиїсь труси на ній.

— Ти правий. Я знав, що лише ти здогадаєшся, хоча очікував, що знов не зрозумієш натяк, як це зазвичай буває. Типу, ти або зовсім їх не розумієш, або знаходиш їх там, де немає.

— Звучить дивно. Насправді я просто зрозумів це, бо ти тоді дивився на мене якось…

Я намагався підібрати слово, але здався та просто похитав головою.

— Просто зрозумів.

— Мені здається, що ти знаєш мене занадто добре.

Я обережно нахилив голову до співрозмовника, щоб побачити його обличчя. Кокічі прикрив очі та гриз нігті.

— А мені іноді приходить на думку, що я тебе зовсім не знаю.

Чи, можливо, Ома просто така людина, яка сама не розуміє, чого можна від себе очікувати у наступний момент, а особливо цього не могли передбачити всі, хто знаходиться поруч.

— Скоріше всього ми обидва праві: ти знаєш мене краще, ніж інші, але досі не так гарно, як хотілося б. — сміх. — А я непогано тримаю інтригу, скажи? Скільки ми з тобою знайомі, а я досі загадка.

Я погодився та посміхнувся краєм губ.

— Ти сказав раніше, що тобі ніколи не влаштовували сюрпризи, — я говорив пошепки, ніби боявся, що хтось нас почує.

— Я виріс в інтернаті, там не те що про сюрпризи, а навіть про подарунки ніхто не згадував.

Я наважився запитати про це, але не очікував, що Кокічі довіряє мені настільки, щоб ділитися чимось особистим. Його слова змусили мене здригнутися, особливо мене вразив холодний тон, з яким мені відповіли.

— Вибач.

— За що?

— Скоріш за все тобі не дуже приємно згадувати про ті часи, а я поліз сипати сіль на рану… У День Народження потрібно про щось веселе розмовляти.

Почуття провини накрило мене з головою, і я вже почав думати про те, що зіпсував момент.

— Звідки тобі знати, чи подобається мені розмовляти про це з тобою, чи ні? — його долоня повільно потягнулася до моєї та переплила наші пальці. Скоріше всього хлопець здогадався, що я вже почав себе гризти за надмірну зацікавленість. Я заплющив очі та затамував дихання. Відчув, як червоніють ланіти. — До того ж, я міг тобі не відповідати взагалі, або сказати щось типу: “Я був настільки зайнятий своєю таємною організацією, що не приділяв увагу навіть своєму Дню Народження”.

— Абсурдно звучить.

— В іншій ситуації я би щось крутіше придумав, зараз у мене занадто гарний настрій, щоб тобі брехати.

Я обережно провів великим пальцем вздовж кісточок на чужій долоні. Перевів погляд на Кокічі, щоб краще зрозуміти його реакцію.

— Справа тільки у гарному настрої?

— Годі задавати правильні питання, детектив, — він посміхнувся та сховав обличчя, відвернувшись, поки я його не розкусив.

В мене трохи тремтіли руки, а ще довелося від хвилювання вкусити себе за губу, адже тут і зараз поруч зі мною сиділа людина, у якій я був зацікавлений досить довгий час, ще зі старшої школи. Кросворд, який почав потроху заповнюватись. Чи пазли, Бог його знає. Просто Кокічі був Загадкою, і він дав мені шанс себе розгадати, а я дуже хотів цією нагодою скористатися.

Хоча, можливо, справа була не тільки у шансі, який він мені дав, але також у довірі, яка мені дуже лестила.

— Там “Blinding lights” грають, — бурмотів Кокічі у моє плече, і після його слів я переключився з власних думок на музику.

Нервовий видих. Я перевів погляд зі стіни, у якій вже мав проділати діру, кудись вліво, до іменинника. Він склонив голову набік та слабо посміхався. У вухах дуже дзвінко ехом відбивалось серце.

— Я правильно зрозумів натяк? — я намагався виглядати спокійним та говорити серйозно, але вийшло це дуже погано. Скоріше всього, я був схожим на ідіота.

Кокічі взяв моє обличчя у свої долоні. Я нагнувся назустріч, прикрив очі та різко видихнув.

— Зараз подивимось.

Він притягнув мене до себе так різко, що я ледь встиг вхопитися за бортик ванни, щоб не впасти на іменинника, а він, здається, хотів засміятися, але замість цього просто посміхнувся у поцілунок.

На секунду він відірвався від мене, відчувши, що мені не вистачає повітря, але майже одразу після цього я відчув, що мене знову тягнуть вперед, бо приспів ще не закінчився. І мені, звісно, не дуже хотілося чинити опір.

Я відчував запах солодкої содової, смак гігієнічної помади з екстрактом вишні та крему від торту, який залишився чи на моїх вустах, чи на чужих, це вже не хвилювало.

Раптова тиша, що настала після закінчення пісні, призвела нас до тями. Кокічі гордо посміхався, а я тим часом розгублено на нього витріщався та більш за все на світі бажав увімкнути кран та промити голову під холодною водою.

“Тепер настав час надати слово імениннику!” — почув я з нижнього поверху дзвінкий голос Міу та не стримав посмішки.

— Тебе гукають, — я змахнув пасмо з лоба та облизав губи, на яких залишився присмак гігієнічної помади Кокічі.

— Дуже вчасно! — він швидко підвівся, схопив мене за руку та витягнув з ванни. Ми похапцем почали взуватися. — Пропоную тобі вмитися, бо ти червоний, як помідор. До того ж, якщо ми повернемося разом, то всі подумають, що ми тут чимось непристойним займалися.

— Проблема у тому, що вони будуть праві.

Я увімкнув воду та підняв очі на дзеркало. Кокічі вже стояв у дверях, надувши губи.

— Кажеш так, ніби тобі не сподобалось!

Брови нахмурились.

— Ти ж розумієш, що я не це мав на увазі…

— Звісно!

Хитра посмішка, яка у наступну мить зникла за дверима.

Я набрав води у долоні та нарешті плеснув її на обличчя. До мене тільки потім дійшло, що я, взагалі-то, тільки за цим і прийшов сюди двадцять хвилин тому.