Острів вигнанців

Ранок видався жарким, вітряним і, хоч на березі безжально палило сонце, на обрії збиралися грозові хмари, чути було віддалений гуркіт грому, а море хвилювалося, люто розбиваючи пінні хвилі об прибережні скелі і причал Порту-Лінн – єдиного та головного міста Інніс-Кросу.

Був звичайний базарний день. Нейт Етлінн за звичкою встав раніше й вирушив у доки, щоб купити цілком звичайну рибу у звичайних рибалок і приготувати цілком звичайну вечерю з морепродуктів для цілком звичайних завсідників таверни. Все було як зазвичай – пекельно гріло сонечко, співали стійкі до спеки пташки, шуміло море, а з доків долинав пересічний ринковий гомін – однак Нейту було якось не по собі. Фарби навколишнього світу ніби змінилися, і все навколо тремтіло, вкрите напівпрозорим серпанком, як міраж у пустелі. Бабуся Ева називала подібне відчуття «премоніцією»*, і з гордістю заявляла, що таки передала онуку свої пророчі здібності, і треба лише почекати, доки вони запрацюють на повну силу. Хоча обидва – і Нейт, і Ева – чудово знали, що це лише відлуння дару, а не сам дар.

Справжнім даром Нейта було зіллєваріння, як і в матері, ну і, як приємне доповнення – талант чудово куховарити. Його мати, Дейдра, що колись перебувала в списку найнебезпечніших єретиків королівства, померла, коли синові було п’ятнадцять, і у спадок залишила хлопцю таверну «Прихисток» – перше місце, куди прямували всі вигнанці та втікачі, що прибували на острів, рятуючись від гонінь церковників чи ненависті та нерозуміння світських. Відьми, вчені, «язичники», «розпусники» та решта, які не побажали відповідати вимогам суспільства, стікалися на Інніс-Крос у пошуках захисту та вільного життя.

Справа в тому, що острів був заклятим.

Багато років тому одна могутня відьма, втомившись від життя в бігах і накопичивши принагідно справедливого гніву, виявила маленький скелястий острів, загублений серед хвиль Великого Північного Океану. Закликавши до стихій, вона наклала на цей клаптик суші закляття, що забороняє будь-які прояви насильства і навіть думки про нього. Якщо хтось підпливав до острова з нечистими намірами, в океані розверзалася Відьмина Яма – вир, який кружляв злодійський корабель і врешті-решт відкидав його подалі від Інніс-Кроса. Будь-яка зброя, потрапляючи на острів, ламалася, іржавіла, тупіла, валилася з рук. Це був райський куточок для стражденних, змучених режимом, «інших», не прийнятих світом. Втікачі почали обживатися: будувати будинки, вирощувати овочі, одомашнювати диких кіз, робити з їхнього молока сир, продавати це все і купувати інші необхідні речі у піратів – таких вигнанців, як вони самі – надаючи їм місце для відпочинку на острові. Незабаром тут було засновано місто та мирна громада людей, де не було місця осуду, страху та забобонам, і де всіх приймали такими, якими вони є.

У такій громаді й виріс Нейт, тому жодного разу не чув на свою адресу слів «збоченець» та «грішник», якими церковники щедро нагороджували таких, як він, на решті островів королівства. Хлопець з дитинства мав чарівну і вельми незвичну зовнішність: шкіра в нього була золотисто-оливкового кольору, очі – зелені, а волосся – хвилясте, світло-русяве, що вигоріло від пекучого сонця майже до білизни. Років до семи його часто приймали за дівчинку через м’які риси обличчя. У тринадцять років бабуся нагадала йому на картах зустріч із темноволосим незнайомцем, який стане коханням усього його життя, і це нікого не шокувало і не здивувало, а було сприйняте як абсолютна норма. Більше того, Нейта сильніше здивувала та частина передбачення, де говорилося про порятунок цього незнайомця від загибелі. Бабуся казала щось про стрілу з червоним оперенням, яка розділить їхнє життя на «до» та «після», і хлопчик довго не спав ночами, фантазуючи про захопливі пригоди, в яких могла би з’явитися така стріла. Він ніколи не бачив, щоб люди використовували зброю один проти одного, тому більшість його фантазій були дуже неправдоподібними. Минали роки, і врешті-решт Нейт перестав думати про це так часто, та й зневірився трохи в передбаченні бабусі, але в глибині душі ще сподівався, що темноволосий красень з’явиться і відвезе його в захід сонця, назустріч новому життю.

Хто б міг подумати, що з’явиться він саме цього, звичайного ранку, в момент, коли Нейт стоятиме на базарі й копатиметься у слизьких риб’ячих тілах, вишукуючи жирного ляща?

***

– Біллі, загорни мені цю дюжину і дай ще морської капусти і гребінців, будь ласка, – попросив Нейт, вказавши на купку вгодованих, відібраних власноруч рибин. – Я тобі приніс ліки для дружини, як ти просив.

– О, дякую, друже, ти так мені допоміг, навіть не уявляєш, – затараторив присадкуватий мужичок у солом’яному капелюсі, заходившись біля короба з морськими гребінцями. – Заснути не здатна вже другий тиждень, і я з нею разом не сплю, звісно! Лисину вже проїла своїми нічними бесідами, слово честі…

Неуважно слухаючи скарги Біллі, Нейт звичним поглядом окинув ринок, шукаючи помітну, високу постать свого друга Фліка, і… натомість побачив, як з-поза скель, що оточували гавань, з’явився піратський корабель. Він не був схожим на звичайне судно, якими привозили товари на продаж. Цей корабель був бойовий. Хоча всі гармати були заховані, і Нейт розумів, що якби у піратів були погані наміри, вони не змогли б пропливти повз Яму, серце у хлопця все одно тривожно тьохнуло.

– Що це? – вголос спитав він, прикипів поглядом до зловісного судна з чорними вітрилами.

– Де? – спитав Біллі і відразу схаменувся: – А, це … Ти ж поглянь, бідолахи, як борти осіли! У них точно пробоїна!

– Може, губернатору Пірсу повідомити, хай шлюпки висилає? – стурбовано запитав Нейт.

– Не встигнемо, – похитав головою продавець. – Та вони вже й самі їх спускають, дивись.

І справді – з корабля спустили кілька шлюпок, у які спочатку завантажили пакунки з невідомим вмістом, а потім сіли й самі пірати. Їх було мало – принаймні менше, ніж в екіпажах інших кораблів. На палубі лишилось тільки двоє – судячи з усього, штурман і капітан – щоб довести постраждалий корабель до причалу. Нейт здалеку помітив на капітанському містку високу і нерухому постать у чорному, і світ навколо нього знову затремтів у міражному серпанку.

– Чому ми раніше не бачили цей корабель? – задумливо спитав він. – Це… вербувальники губернатора?

– Думаю, так, – зітхнувши, відповів Біллі, накладаючи в мішечок морську капусту. – Вони до причалу ніколи не підпливають. Кажуть, у них із губернатором є таємне місце для зустрічі, з протилежного боку острова, біля скель. Та й не затримуються вони ніколи, а тут дивись… із речами завітали.

– Що це у нас за гості такі? – почувся ззаду голос Фліка, і Нейт різко обернувся до нього і промимрив у відповідь:

– Е-е-е… та не знаю. Ми з Біллі вирішили, що це вербувальники. Привіт, Фліку.

– І тобі привіт, – усміхнувся темношкірий хлопець і безуспішно спробував утихомирити копицю свого кучерявого волосся, що падало на очі. – У тебе знову премоніція, чи шо?

– Га? З чого ти взяв? — розгублено спитав Нейт, опираючись дивному бажанню озирнутися і знов поглянути на корабель.

– Ну, я стояв за два прилавки від тебе, а ти не побачив мене, тож… – пояснив Флік і красномовно розвів руками, а потім, глянувши на покупки Нейта, пожвавішав: – О, у нас гребінці на вечерю?

– Запечений лящ з овочами та морською капустою, – заперечив хлопець. – А гребінці – це на сніданок. Особисто мені.

– І не поділишся з найкращим другом? – обурився Флик. – Сам знаєш – скромної зарплати офіціанта, яку ти ж мені й виплачуєш, не вистачає на такі делікатеси.

– О, стихії, дайте мені сили, – драматично закотив очі Нейт, приховуючи усмішку. – Гаразд, ходімо, дармоїде. Почастую тебе гребінцями.

– А я знав, що ти любиш мене, знав! – тріумфально вигукнув друг, ляснув його по плечу і хотів був щось додати, та так і завмер, вирячившись на щось за спиною у Нейта.

– Що таке? Що там? – здивовано запитав хлопець і озирнувся.

Виявилося, що корабель уже встиг пришвартуватись, і на дощатий настил причалу зійшов сам капітан, брязкаючи пряжками на чоботях. Незважаючи на спеку, він був одягнений у щільний, чорний камзол зі сріблом та шкіряні штани. На тлі інших піратів, у звичайних сорочках та полотняних штанах сумнівної чистоти, він виглядав як аристократ. Нейт ще ніколи не бачив так розкішно, зі смаком одягненого чоловіка; навіть сам губернатор Пірс, брат королеви, одягався простіше. На пальцях у капітана виблискували срібні персні, а у вусі сяяла сережка з дорогоцінним каменем. Обличчя його було частково приховано тінню від капелюха, але саме в момент, коли Нейт глянув на нього, капітан зняв капелюх і озирнувся навколо.

Його очі змагалися своїм кольором із грозовими хмарами, що висіли на обрії. Їхній погляд, ніби голками, пронизав серце Нейта і розвіяв міражний серпанок навколо нього, змусивши побачити все з небувалою ясністю. Краса цього чоловіка була похмурою, загрозливою, трохи зловісною… і чарівною водночас. Різко окреслене, вольове підборіддя, високі вилиці, прямий ніс, губи ідеальної форми і зачесане назад чорне волосся – все це складалося в один прекрасний образ, який Нейт малював у своїй уяві стільки років. В образ темноволосого незнайомця з бабусиного передбачення.

– Це він… – пробурмотів раптом Біллі, висмикнувши Нейта із заціпеніння. – Це точно він, інших таких немає.

– Хто? – ледве зміг видавити хлопець.

– Ураган Хант.

***

Пірат на прізвисько Ураган Хант був однією з найзагадковіших і найнебезпечніших осіб Стратклайда. Він був практично невловимий, хоча на нього полювала вся армія королеви. На Інніс-Кросі його ніколи не бачили, але ходили чутки, що Хант – вербувальник, тобто набирає по всьому королівству людей для участі в опорі режиму. Цей рух заснував губернатор Інніс-Кроса, і за сумісництвом – брат королеви, Корнеліус Пірс. Коли десять років тому фанатики привели до влади шістнадцятирічну Адріану, жорстоко розправившись з Емрісом та Елейною – правителями, лояльними до магії – їхній старший син Корнеліус, також відомий своїми «єретичними» поглядами, втік на Інніс-Крос. Там він очолив громаду, яка раніше не мала керівника, і почав поступово будувати плани повалення релігійної фанатички-сестри. Так як Адріана не могла завоювати острів через закляття, як зробила з рештою бунтівних островів, Інніс-Крос лише фактично був частиною королівства, і опинився під повною владою Корнеліуса. Він домовився з піратами, які під виглядом торгівлі прибували на острів і ділилися новинами, а також вербували в самому королівстві людей, які у свою чергу створювали осередки опору на місцях.

Пірати за вказівкою Корнеліуса топили армійські кораблі, знищували зброю, яку вони везли королеві, грабували купецькі судна, навантажені золотом і предметами розкоші – загалом усіляко заважали планам Адріани. І Ураган Хант процвітав у цій справі найбільше. Про нього ходила слава холоднокровного, жорстокого, але справедливого пірата, який без роздумів допоможе нужденному … і всадить клинок у серце кривднику. Крім цих убогих знань, Нейту та його друзям нічого не було відомо про цю людину.

…Таверна «Прихисток» була розташована в наймальовничішому місці острова – під кронами широколистих пальм, в оточенні кущів рожевої вейгели, що постійно квітнуть і пахнуть, з видом на єдиний пляж Інніс-Кроса. Персонал таверни складався з самого Нейта – шинкаря та кухаря, барменки Ріни, та офіціантів Фліка й Ванесси, які теж допомагали на кухні. Проте жив у «Прихистку» тільки Нейт – Флік поселився із «однодумцями» у лісі, у чомусь на зразок табору, а Ріна мала свій будинок, де вони з Ванесою жили разом, бо вже три роки перебували в серйозних стосунках. Внутрішнє оздоблення таверни було цілком пересічним – круглі дерев’яні столи з табуретами, барна стійка, шафа з випивкою на всю стіну, величезна люстра з масляними лампами… єдиною відмінною рисою були дивного вигляду картини, які малював Флік і через брак іншого місця розвішував на стінах «Прихистку». Натхнення для творчості хлопець черпав з особливої ​​курильної трави, яку вони з Ванесою вирощували, і приторговували нею у вільний час. Флік і Ванесса прибули на Інніс-Крос удвох, п’ять років тому, рятуючись від упереджень і вимог суспільства – як і всі інші. Вони з дитинства були не розлий вода, і досі їх життя були невіддільні один від одного.

Сніданок зі смачнючих смажених гребінців довелося відкласти. Нейт, схаменувшись, забрав покупки і поспішив до таверни – заселити новоприбулих піратів, нагодувати і напоїти їх. Він сподівався, що й капітан житиме в таверні, але той разом із теслею, старпомом і кількома матросами вирішили зостатися на кораблі, лагодити пробоїну. Виявилося, що корабель збився з курсу і напоровся на підводні рифи, що оточували острів. Обшивка бортів була сильно подерта, а в днищі утворилася величезна діра, для закриття якої знадобиться не менше тижня. Нейт з Ванессою ледве встигли нарізати салати, дістати вино з льоху та розігріти залишки вчорашньої вечері, поки Флік та Ріна займалися заселенням матросів. З’ясувалося, що у тюках, які пірати привезли з собою, був шикарний, добротний одяг, взуття та предмети кухонного начиння – в обмін на овочі, сир та спеції. Ріна встигла вихопити для себе та друзів найкращі товари, і тепер не могла намилуватися новими, скляними пивними келихами, а Нейт ледь не цілував блискучі, новенькі каструлі й сковорідки.

– Ну? – запитала Ванесса, темноволоса, коротко стрижена дівчина, яка приміряла перед дзеркалом у кімнаті Нейта чоловічу сорочку.

– Що «ну»? – відповів Нейт, перебираючи відвойовані для нього Ріною вбрання, розкладені на ліжку.

– Ти бачив Урагана? – уточнила дівчина своє питання. – Який він? Страшний, напевно…

– Т-та ні, – зніяковів чомусь Нейт і вдав, що розглядає розшитий бісером пояс. – Він такий… поважний, чи що. І… досить молодий.

– У тебе була премоніція? – раптом поцікавилася Ванесса, і Нейт від несподіванки кивнув, не встигнувши навіть задуматися щодо приводу для такого питання.

– Ясно, – хмикнула дівчина і глянула на нього довгим поглядом.

– Що тобі ясно? – спохмурнів Нейт і зніяковів ще більше.

– Втріскався ти в нього, – безпристрасно констатувала дівчина. – Ну, тобто… не те щоб закохався, а… коротше – те, що ти зазвичай робиш.

– А що я зазвичай роблю? – зовсім розгубився хлопець.

– Ну як що? У тебе очі скляніють, – невизначено змахнула рукою Ванесса і спробувала зобразити, як саме у нього скляніють очі. – Побачив, спокусив, наситився, розбив серденько.

Нейт скептично підняв брову.

– Ось як ти про мене думаєш?

– А хіба я помиляюсь?

– Ну, я ж не свідомо, – спробував виправдатися хлопець, але Ванесса так подивилася на нього, що потреба у виправданнях відпала.

– Я не засуджую тебе, любий, – сказала вона і посміхнулася. – Такий вже ти є. А твоїх нещасних жертв ніхто не змушує летіти на твій вогник та обпалювати крильця. Правильно?

– Правильно, – зітхнувши, підтвердив Нейт і примружився, оглянувши дівчину з голови до ніг. – Тобі більше личить ця сорочка. Забирай.

– Дякую, – зраділа Ванесса і, ще трохи покрутившись перед дзеркалом, додала: – Але я на твоєму місці не зв’язувалася б з Ураганом. Раптом цього разу тобі розіб’ють серце?

– Я й не збирався з ним зв’язуватись, – посміхнувся Нейт. – Та він на мене й не гляне … Уявляєш, скільки гарних хлопців він стрічав у своїх подорожах? А я – звичайний шинкар. Я для нього – ніхто.

– Я чую жаль у твоєму голосі, – насупилась дівчина. – Ну, правда, я серйозно. Не варто загравати з ним.

– Не хвилюйся, – ухилився Нейт від прямої відповіді. – Зі мною все буде гаразд.

– Дивись мені… бо піду, Ріні розповім, – попередила Ванесса. – Вона тобі чіткіше все пояснить.

Коли подруга пішла, Нейт сів на ліжко і замислився. Він ніяк не міг позбутись відчуття, що цього спекотного ранку почала збуватися його доля. До того ж, з думок ніяк не виходили вражаючі сині очі капітана Ханта. «Я мушу знати напевно, – подумав хлопець і кивнув сам собі. – Якщо це справді він… то не можна його відпускати. У жодному разі».

***

– Бабунь, це він? – просто з порога крикнув Нейт, прибігши до бабусі Еви, до старого дому, де пройшло його дитинство.

– У тебе була премоніція? – теж без жодного привітання крикнула з глибини будинку Ева.

– Ти вже третя, хто сьогодні це питає, – закотивши очі, відповів хлопець і пішов на голос, виявивши бабусю на кухні, за приготуванням чогось мало схожого на їжу. – Це так очевидно?

– Я твоя бабуся, Нейте, – глибокодумно промовила жінка і відкинула з плеча довге сиве волосся. – А ще я – Еванджеліна Етлінн, остання пророчиця Стратклайда. Для мене все очевидно.

– То це він чи ні? – повторив своє запитання хлопець, не зважаючи на звичні вже слова бабусі. – Ураган Хант – це мій темноволосий незнайомець?

Ева відклала вбік ополоник, яким помішувала невідоме варево, і уважно поглянула на онука.

– Ти його бачив? Якщо так, то зможу відчути, прочитавши твою ауру. Йди до мене.

Нейт ступив до бабусі, а вона притиснула пальці до його скронь і зосередилася, заплющивши очі. Хлопець напружено спостерігав за її обличчям, по якому ніби пробігала тінь, брови хмурилися, а губи стискалися в тонку лінію. Нарешті Ева розплющила очі, забрала свої пальці від скронь Нейта і ласкаво провела тильною стороною долоні по його щоці.

– Твоє серце тягнеться до нього. Не чини опір цьому тяжінню, – ласкаво прошепотіла вона. – Він буде. А тобі не треба. Ти повинен нагадати йому, що таке кохання, адже він давно втратив це почуття у дорозі.

– Значить, це він, – видихнув Нейт. Серце стукало, як шалене, і він готовий був прямо зараз бігти на пошуки судженого.

– Тільки не поспішай. Дій обережно, – ніби прочитавши його думки, попередила бабуся. – Нехай він сам до тебе прийде. Повір, так і станеться.

– Добре, – прошепотів хлопець. – Дякую, бабуню.

Ева посміхнулася і міцно обійняла Нейта. Щоразу, опиняючись у бабусиних обіймах, хлопець знову почувався дитиною, яку захищали та оберігали від усіх можливих бід.

– Твоя мама не відпустила б тебе до нього, – раптом пробурмотіла жінка. – Сказала б, що це надто небезпечно. Що він завдасть тобі болю… як і твій батько – їй. Але я знаю, що від долі не втечеш. Ти можеш бути щасливим, мій хлопчику, і тобі не можна втрачати цей шанс.

– Я не втрачу, – пообіцяв Нейт. – Нізащо.

Бабуся випустила його з обіймів і серйозно запитала:

– Ти пив сьогодні настоянку?

– Ні, – знітився хлопець. – Зовсім забув. Зараз повернусь і вип’ю, одразу ж.

– Будь обережний, будь ласка, – попросила Ева.

Нейт кивнув головою, підбадьорливо посміхнувся бабусі і вийшов з дому. До таверни було лише десять хвилин ходу і, повернувшись до своєї кімнати на першому поверсі, з окремим входом, хлопець дістав з комода пляшечку з темного скла, накрапав кілька крапель у чашку, залив водою і залпом проковтнув, трохи скривившися від гіркоти. Цю настоянку раніше готувала мама, а коли він підріс, то навчила його самого. Нейт приймав це зілля з чаєм чи водою щодня, скільки себе пам’ятав. Таким чином він утримував від появи свою другу сутність, що дісталася йому у спадок від батька. Сутність напівзмія-напівлюдини. Сутність тіонде.

*Премоніція (від англ. premonition) – передбачення, передчуття