Розділ 1

Глава 1

“Конференція яка подарувала кохання”

1937 рік, 17 січня.

Помню. На цю конференцію, я не хотіла йти. Але так назнаний мій “батько” без моєї думки взяв мене з собою, та мого молодшого “брата”. Але чомусь батько говорив що він старший.

Був холодний січень. Ми йшли через сніг який був по коліно. Був дуже сильний вітер. Я була в осінній куртці , бо отець не хотів мені купляти зимню. Бо все такі надіявся що я замерзну та помру.

Коли ми дійшли до величезного приміщення, я побачила Польщу, я хотіла з нею привітатися . Но тато приклав палець до губ, це був знак мені, що треба мовчати. Ми відразу зайшли в приміщення.

Там було стільки людей! Я ще стільки не бачила!

Но я була малой дурною та сховалась за спину свого молодшого братика, він був вищий за мене, але менший за віком. Так ми і прийшли в зал де повинна була бути конференція. Всі країни йшли на свої місця. В кожного була таблиця з їх назвою. Татусь сів на видному місці, де всі його бачили. А ми сіли там де нас ніхто не побачив. Так і почалася конференція. Вона проводилась дуже довго я думала що я засну. Деякі країни сперечалися між собою. А деякі як я, куняли. Було так нудно. Нарешті оголосили закінчення цієї нудної конференції. Хтось відразу вийшов з зала а хтось ще з кимось розмовляв. Перед тим як піди додому, я відпросилася батька в туалет. Коли я помила руки та виходила з туалету, я зашпорталась за поріг та впала на хлопця який проходив повз. На щастя він мене зловив та поставив на місце, та коротко запитав:

– ти гаразд?

– так, дякую пане…

Тоді я подивилася на того хто мене піймав, це був синьоокий хлопець, зі дуже світлими волоссям. Від був одягнений в довге тепле пальто та на голові в нього була тепла шабка. Він був настільки гарним що я не могла відвести очей. Його лице було біле та з синім таким як в мене кольором хрестом в лівій частині.

– с тобою точно все гаразд?

– А? Так все добре.

Мені після цих слів пришлось відвести погляд від його прекрасних очей. Після цих короткий обіймів, я відступила від нього на один крок. В мене було лице червоне червоне. Я просто опустила голову. Більше мені як просто по дякувати нічого не залишилося тому я так і зробила та пішла до брата, з батьком. Я як підійшла до них батько запитав:

– Чому так довго? — суворо запитав він 

– вибач, наступного разу я постараюся бистріше…

– добре, йдемо додому.

Я так тоді не хотіла “додому” бо це був не мій дім де була моя родина з якою я хотіла проводити весь свій вільний час. Моя рідна родина яку я дуже кохаю більше не має в живих, а мене насильно забрали в цю сім’ю де мене просто ненавидять та просто хочуть щоб я по скоріше вмерла.

Як ми прийшли так названий “дім” і зняла куртку з теплим взуттям та рукавичками. Я пішла в свою кімнату. Я просто лягла на своє ліжко, скрутившись у калачик, я задумалася як звали того хлопця? Скільки йому років? Є в нього домашній улюбленець? Як же я мріяла побачити ще раз його світле хвилясте волосся, його блакитні очі, які дивилися на мене та не хотіли мені зла.

Невже я закохалася?