Червоний ренесанс

Сім’я вечеря коло хати, джмелі над вишнями гудуть. Цвіте Харківщина 2005-ого року, цвіте й маля яскравою, наче вранішнє сонечко, широкою посмішкою, бавить його молода мати, поки батько розпалює багаття. Спостерігає за цим  дідусь: поклав руки на сухий дубовий костур, біліє на потилиці сивина, очі неначе прозорі – в них вся мудрість цього світу та багряне листя старої груші, що стояла за хатою, серед нових паростків дерев, усіяне його обличчя зморшками, немов промінчиками. Сміється маля, глядить на чоловіка та тягне руки до нього. Посміхається і старий. Встати хоче: напружується, ледь підводить ноги, тяжко дихає, але піднімається. Йде старий до маляти, але зупиняється. Зраділа мати й батько, голублять дитину, сміються – сказав маленький хлопчик своє перше слово. Впав дідусь на лавку назад, голову опустив. Вже не посміхається ніхто: дивується молодиця, дивується молодий. «Чому ти не зрадів, дідусю?» – засмутився онук. – «Він же тебе іменно покликав». Закапали сльози на дубовий костур – плаче старий. Закрив прозорі очі зморшкуватими руками, хоче витерти з водою всю печаль, але не виходить у чоловіка, не виходить. «Бо сказало дитинча не «дідусь», а «дєдушка»», – відповів він коротко з ледь помітним тремтінням голосу.

Великими зеленими очима засмучено дивилось дитя на старого, мати його горне до себе, ховає від очей дідуся, хоче щось сказати, забунтувати, але каже молодик ломаною українською: «Дідусю, поговорім?».

Повів його старий до сухої груші за хатою, з нього віком. Сіли на молоду зелену траву за вказівкою дідуся, стали мовчати та глядіти на ліс далеко-далеко за горизонтом. Вже заходило сонце і прозорі старого очі неначе переливалися всіма кольорами веселки. Сумно опустив голову дідусь, видихнув та поглянув на молодого.

– Скажи мені, онуку, хто ти є?

-Українець я, діду, – молодик відповів швидко, навіть не сумніваючись у своїй відповіді. – Вєдь батько мой українець, і мать моя українка.

-А син твій хто?

-Українець, вєдь батько єго українець, і мати єго українка.

Відклав свій старий костур дідусь, в пелюстки цвіту груші, простягнув ноги та підняв голову до гори.

-Не українці ви, онуку.

-Я просто говорю мовою, якою хочу! В нас вільна страна, дідусю. Навіть так я все рівно українець.

Глянув на нього молодик, здивувався, хотів би ще щось сказати, але старий продовжив.

-Не українці ви, доки не скажете про це самі. Але скажи мені, онуку, коли в землю ти ляжеш і в твого сина народиться син, і в того сина народиться син, чи зможеш ти сказати, що ти українець, їм? Ні, бо мертвим будеш, від тебе лишиться лиш мова, якою розмовлятимуть твої діти, а потім діти твоїх дітей, а далі вже їхні діти, за нею вже вони вирішать хто ти, а потім їх діти вирішать хто вони. Вирішать, що якщо ти говорив російською, значить росіянином був ти.

-Але ж…

-Ми проти цього і боролися колись, онуку.

Ледь підвівся старий, зазирнув в невелике дупло старої круші, покопирсався в ньому хвилину, дві, але згодом все ж витяг невеличкий пожовтілий від віку згорток, потім сів назад та обережно, намагаючись не відірвати і клаптику паперу та нитки, дістав сіру надламану фотографію. Здивувався онук: це ж як, старий всім забороняв копирсатися в дереві, до єдиного, неначе щось ховав там, а тепер взяв та й сам поліз туди? Але потім поглянув молодик на світлину та завмер: дивилися на них дві усміхнені постаті, неначе на сьомому небі від щастя, так міцно обійняли один одного, тримали вони в руках якусь книжку з написом «Казки для наймолодших». Розвернув дідусь фотографію, а ззаду на ній красивим почерком виведено «1931 рік, Харків».

-Я ховав цю фотографію багато років. Боявся, що її в мене заберуть та знищать

-Хто це, діду?

-Друг мій Микола і я, – ледь не пошепки відповів старий. – Нам було по 18 тоді, коли він випустив свою першу збірку казок. Я з Миколою були з одного села, разом поїхали навчатися до Харкова, разом жили, разом проводили час. Але він був незвичайним, ні, був він особливим. Знаєш чому? Бо Миколу поцілував в потилицю сам Бог, подарувавши йому найкраще з усіх скарбів світу – талант. О Господи, яким же він був казкарем… Його неможливо було слухати без захвату. Під його оповіді спокійно засинали діти, матері їх із тремтінням в серці милувалися красою казки, діди та бабусі посміхалися та згадували дитинство. Микола не говорив мовою, ні, він жив нею, співав, неначе соловей. Як я любив його слухати… Саме через таких, як він, мову і називають солов’їною. Я б все віддав, аби почути його казку знову.

-Це один із твоіх друзів з войни?

-Ні, онуку, – спочатку замовк старий, а потім відповів, зовсім хмуро. – Загинув він ще до війни, не дожив просто.

-Що з ним сталося?

Це питання було очевидним, старий його чекав, але не думав, що не зможе швидко і легко дати на нього відповідь. Дідусь дивився прозорими очима на онука та не знав що сказати, йому неначе перекрили дихання. Старий підняв голову до гори та поглянув на опадаючі пелюстки цвіту груші, а потім і на рожеве небо.

-Стратили, – дідусь ледь вичавив із себе ці слова. – Стратили через те, що відмовився перестати говорити, неначе соловей. Микола… Просто був незручний комусь. Його наївні та дитячі казки про добро та свободу заважали комусь. Микола говорив про це, постійно, але я йому не вірив. Як можуть вбити за казки? Я не розумів, як і ти зараз не зрозумієш. А коли мені нарешті дійшло – з його першої і останньої збірки вже розпалювали багаття, а сам він… Лишився лиш на цій старій пожовклій фотографії. Я так плакав, онуку, так плакав… Снились його казки, його голос, посмішка, коли діти з сяючими від захвату очима слухали його. Навіть сьогодні, через 74 роки, я все ще пам’ятаю ту прекрасну Миколи мову, за яку він загинув, за яку багато хто тоді загинув. З того часу я жодного слова російською не промовив, ні на війні, ні опісля, ні зараз. І коли після цього всього твій онук та правнук починають говорити російською… Серцю моєму боляче.

Починає знову старий плакати, дивлячись на дві усміхнені постаті на світлині. Намагається дідусь згорнути сльози з лиця, але не виходить. Стискає пальцями старий фотографію та не може і слова промовити, лише мовчить та відчуває, як починає тиснути щось там, в глибині душі, в потаємному куточку серця. Онук опустив погляд до землі, не знаючи як відповісти та що можна додати. Зненацька в спину старому вперлись маленькі рученята, за дорослими почувся дитячий сміх. Дідусь заплакано поглянув на маля прозорими очима, вже не намагаючись стримати сліз, а потім міцно обійняв його тремтячими зморшкуватими руками, намагаючись хоч трішки посміхнутися.

-Дєдушка!

-Правильно «дідусь», синку, – ледь чутно виправив молодик, боязно, але і сам обнімаючи старого.

Наступного дня дідусь помер, пригортаючи ту саму фотографію з 1931 року до грудей, згодом зсохла і груша, не встигнув навіть позеленіти – так і впала з білим цвітом на ще живих маленьких гілочках. Плакала сім’я, але найбільше – саме те вічно усміхнене маля, що вже через декілька днів вивчило нове слово – «тато».

12.05.2022