Біль минулого

Пісня – натхнення №1
Lonely – Palaye Royale

Надворі була перша сніжна зима за останні кілька років. Вкрай приємна рідкість для Кореї. Вулиці були повністю білими, державна лікарня в Тегу зливалася зі сніговими заметами. Величезна установа складалася з кількох будівель, одна з яких спеціалізувалася на лікуванні пацієнтів із психічними розладами. Останній рік кількість тих, хто потребує допомоги, різко зросла, а лікарів не вистачало.

Мінхо був практикантом від медичного університету, майбутнім психотерапевтом. Він завжди знав, що стане лікарем. Його сім’я відкрила невелику приватну клініку 10 років тому, коли хлопцеві було 12. Батько був психотерапевтом, а мати арт-терапевтом. Мінхо багато часу проводив там, тому що батьки не хотіли залишати його вдома на самоті. Для комфорту сина батько зробив невелику ігрову кімнату, де Мінхо робив уроки, грав і багато міркував про життя, намагаючись зрозуміти причину зламаних людських доль.

За перший рік роботи клініки хлопчик побачив багато нещасних людей, які не бачили сенсу в житті або страждали від власних обтяжливих думок. Іноді Мінхо вдавалося підслухати історії пацієнтів, або навіть на власні очі побачити той душевний біль, який руйнував зсередини, залишаючи лише байдужий погляд та натяк на усмішку. Хлопчикові було складно дивитися пацієнтам у вічі, але він ніколи не відводив свого погляду. Йому здавалося, що весь біль ховається в очах, а він бачив їх чимало. Ось так одного разу він познайомився з миловидним юнаком Чону, з м’якою усмішкою, кучерявим рудим волоссям і поглядом старого. Він відвідував клініку вже більше 4 місяців, але покращень не було. Його сім’я загинула в автокатастрофі, а йому удалося вижити. Жив він разом зі своєю тіткою Хелен. Глибинні проблеми, як казав батько Мінхо, з’їдали хлопчика зсередини і йому була потрібна термінова допомога. Він мало спав, скаржився на постійні м’язові болі, але завжди приходив з усмішкою і уникав нагадувань про втрату.

У день, коли він познайомився з Мінхо, йому поставили діагноз «пролонгована реакція на горе». Вони зустрілися біля буфету, де продавали шоколадні пончики — улюблену насолоду Мінхо та один із «антидепресантів» Чону. Пончики стали першою темою для розмови та початком дружби. Їхнє спілкування міняло Чону, здавалося, що він нарешті зміг почати шлях прийняття нового себе. Мінхо не міг натішитися прогресом свого друга, тому намагався стати якомога ближче до хлопця і заслужити його довіру. Після кожного сеансу він чекав на нього з коробкою пончиків, а потім вони разом йшли в «притулок» Мінхо. Вони багато говорили про життя, але ніколи не згадували про втрату Чону. “Не можна, не можна нагадувати”, – постійно твердив Мінхо. Чону цінував цю якість Мінхо, він і сам не хотів повертатися в реальність, нагадуючи собі, що він сирота. Вдячна пам’ять – це одне, а нагадування про смерть – інше.

Йшов 6-й місяць терапії Чону. Лікар Лі відзначав успіхи свого пацієнта і внесок свого сина, який за 2 місяці став справжнім другом для Чону. Вони навіть почали гуляти разом після уроків, наминаючи пончики у парку. Одного разу Чону поскаржився, що м’язові болі заважають йому спати, тому він почав приймати снодійне, яке прописав йому лікар Лі.

— Знаєш, мені так давно не снилися сни, а після того, як почав пити снодійне, я нарешті почав їх бачити. Мені наснилася мама, яка готує мені перекус до школи. Уявляєш? – захоплено заявив він.

Мінхо здивувався. Вперше за два місяці Чону розповів щось про свою сім’ю. Йому навіть здалося, що той змирився зі втратою близьких людей, тому так вільно про це розповідав.

– Я радий за тебе, Чонні. Твоя мама була прекрасною людиною, вона виростила такого хорошого сина як ти. Я впевнений, що вона пишається тобою і твоїми успіхами, тому й прийшла в твій сон, – сказав усміхаючись.

— Так… Я радий цьому, — хоч його очі були сумними, — мені хотілося б, щоб такі сни були частіше. Мені так не вистачає її посмішки, її обіймів. Я згадую своє життя до аварії. Як ми з батьком ходили на американський футбол, а після їли пончики у нашому улюбленому парку. Як він вчив мене кататися на велосипеді, хоч сам не вмів. А мама чекала нас удома і щоразу сердилась, що батько так собі вчитель, який володіє лише теорією.

– У тебе чудова сім’я, Чону.

– Ти забув слово “була”, – різко доповнив він. – Вони залишили мене одного, Мінхо. Чому я лишився? Для чого?

– Ні, послухай. Життя не підкидає випробувань, з якими ти б не впорався. Вони не хотіли лишити тебе. Твоя сім’я живе в тобі, у твоєму серці та твоїй пам’яті. Вони намагалися виростити тебе сильним і щасливим, і вони не хотіли б, щоб ти втратив ґрунт під ногами навіть коли вони не поряд. Ти їхня найбільша радість і цінність. Був, є і будеш. І ти не один, Чону, — Мінхо поплескав друга по плечу.

Чону заплющив очі і натягнув подобу посмішки.

Мінхо не хотів, щоб його друг відчував себе самотнім. Для нього найбільшим страхом залишалася безпорадність, неспроможність зробити свого друга щасливим. Він знав, що не зможе замінити сім’ю Чону. Цей неприємний факт іноді гриз його зсередини, залишаючи невеликі рани, які могли залікуватися в ті дні, коли він бачив усмішку Чону, чув його дзвінкий сміх.

– Дякую тобі, Мінхо. Я радий, що зустрів тебе. Вибач, що зірвався. Я маю цінувати те що маю. Просто мені потрібно трохи більше часу.

– Знай, що ти завжди можеш поділитися зі мною своїми переживаннями. А я завжди поділюся з тобою пончиками, — засміявся Мінхо.

– Я запам’ятаю!

Того дня вони попрощалися раніше, ніж зазвичай, Чону потрібно було терміново готуватися до підсумкового твору. Насамкінець він запропонував Мінхо поїхати до моря на вихідних.

— Моя тітка має намір поїхати до узбережжя до подруги, кличе мене з собою. А я хочу взяти тебе з нами. Поїхали? Давай разом подивимося на море.

– Чону, це чудова ідея. Я думаю, батьки будуть не проти. Я тобі напишу, гаразд?

– Я чекатиму. Бувай, Мінхо.

– До зустрічі, Чонні!

Увечері вони як зазвичай обговорювали події за день і готувалися до спільної поїздки до моря, на яку батьки Мінхо відразу ж відпустили. Він був щасливий і схвильований. Він уперше їде кудись без батьків, то ще й зі своїм другом. Дорожня сумка була зібрана того ж вечора.

Субота ранок. Мінхо прокинувся рано, люто наминав мамині млинці на кухні. Він хотів якомога раніше прийти до будинку Чону. Той чомусь не відповідав на ранкові повідомлення Мінхо.

– Скільки можна спати? Він так проспить все на світі, — обурено примовляв Мінхо.

Ранній дзвінок на домашній телефон здивував всю сім’ю.

– Алло? — слухавку взяв батько.

– Лікар Лі? Це Хелен … тітка Чону, ми з вами бачилися кілька разів.

Голос Хелен був тихий і схвильований.

– Так, міс Хелен, вітаю. Щось трапилося?

— Я…не знаю… Чону… він не дихає… Я викликала швидку… Він холодний, я не можу його розбудити. Лікарю, що мені робити? – жінка почала плакати.

— Я скоро буду, чекайте на мене.

Батько швидко зірвався, хапаючи ключі від машини.

Важко описати те, що відчував Мінхо того дня. Він просидів пару годин у своїй кімнаті, намагаючись зрозуміти причину того, чому батько так різко зірвався. Він згадував його схвильоване обличчя, тремтіння в руках, похмуро насуплені брови і щось подібне до заспокійливої ​​усмішки. Те, що він бачив у клініці сотні разів. Те, що не свідчить про щось хороше. Мінхо ніколи не бачив його у такому стані. “Щось трапилося, але що?… Чону, чому ти мені не відповідаєш? Ти мені потрібний!” – паніка поступово накривала хлопця, як би він не намагався з нею боротися.

Увечері суботи Мінхо дізнався, що Чону помер уві сні. Біля його ліжка знайшли напівпорожній флакон снодійного. Така велика доза для молодого організму стала смертельною. Чону не міг заснути, а йому так хотілося побачити батьків хоча б уві сні та розповісти про свого першого справжнього друга. Він втратив контроль, а його організм не зміг впоратися із сильним бажанням.

Мінхо втратив свого друга, не побачив море, не зміг врятувати Чону. Чону з поглядом старого.

Біль, який відчув Мінхо, не мав меж. Він розумів, що з болем втрати доведеться жити. Від цього болю немає порятунку. Від нього не втекти, не сховатися. Рано чи пізно він знову накриває і хочеться лише одного – спасіння.