Час сирен

Я прокинулась вкрита холодним потом. Знову жахіття. Скинула з себе тонку ковдру. Волосся прилипло до обличчя. Ноги торкнулись холодної підлоги. Тихі звуки кроків. Морозно. Легка нічна сорочка була закоротка. Взула старі туфельки, у яких вже майже стерлась підошва. Обережно відчинила старе пошарпане вікно, що його давно не фарбували. Сиротинець Вула ніколи не був забезпеченим. Особливо у часи війни.
Голод сковував шлунок. І це не дивно, адже з їжі була хіба вівсянка та пліснявілий хліб. І за це потрібно було ледь не битись. Шлунок болить, але їсти зовсім не хочеться. Нудить.

За вікном сходить сонце. Ще холодну землю перетинають вогняні промені. Лондон ніколи ще не був таким пустим. Шкода, що у Гоґвортсі не дозволили залишитись на літо. Але терпіти вже не довго, адже мені майже сімнадцять, мені давно пророкували посаду в міністерстві, навіть серйозно пропонували роботу в міжнародному відділі. Як і Йому.

Стукіт у двері відволік. Але я знала хто крім мене міг встати рано. Тож спокійно відкрила двері.
– Не спиш? – чорнявий кучерявий парубок злегка посміхнувся.
– Ходжу уві сні. Зараз повернусь до ліжка, – я залишила двері відчиненими та сіла на ліжко. Він зайшов за мною і зачинив їх.
– Знову нічні жахіття? Ще трохи і я почну непокоїтись.
– Ніби ти коли-небудь думав про когось крім себе. Не обманюй мене, Томе, це мерзенно.
– Ти як завжди, Серпенс.
– А ти як завжди без дозволу приходиш у жіночі спальні. Не нагадаєш, це ж заборонено правилами? – він посміхнувся та поправив комір на піджаку.
– Звісно, що заборонено. Але ти ж, здається, ніколи не була проти.
– Якби я була проти, ти б все одно робив те, що хочеш. Ніби я тебе не знаю. Даси мені хоч одягнутись?
– Навіть не знаю, – звук його голосу перекричала сирена. Голосний, пронизливий звук, що холодив кістки та вивертав душу. – Ходімо! – він схопив мене за руку та потягнув до виходу. Я взагалі не встигала навіть думати.

– Найближче бомбосховище за десять хвилин звідси. Але ми можемо звернути до метро.
– Метро засипле. Хочеш бути похороненою заживо?
– А я тобі казала скласти іспит на явлення, але ти ж мене не слухав!
– Тільки не розпочинай читати нотації. Я не хочу, щоб нас двох розщепило, ще й з міністерством потім розбиратись за те, що чаклуєш перед маґлами, – він трохи захекався, але продовжував тягнути мене за руку.Після виходу на вулицю сирена здавалась ще гучнішою.
– Тут Гітлер, там Ґріндельвальд, хоч десь спокійно? Куди далі?
– Чесно кажучи, я не знаю. У цих сховках надто небезпечно, – він відчинив дверці імпровізованого бункера.
– Сироти, геть звідси, тут для вас місця немає! – пролунав чоловічий басистий голос. Сивий товствуватий дід знову зачинив двері.
– Та щоб його, він все одно довго не проживе, нащо ж, – Том вдарив кулаком у двері, від чого на них залишився слід. Сповз по стіні додолу.
– Найдурніший кінець для мага, так?
– Я не знаю, чи протеґо захистить від маґлівської зброї. Прокляті, брудні, дідько, при моєму пануванні маґли більше не зможуть володарювати.
– Ґелерт казав так само. Але у страху чомусь тримає навіть чистокровних. Мені здається, що він сходить з розуму.
– Не здається, – він закрив лице руками. Я теж опустилась на землю поряд із ним. Холодний, ще не прогрітий ґрунт. Такий самий, як і все навколо. Сіре, розвалене, брудне, пусті будинки і такі самі люди.
– Це дійсно кінець?
– Не знаю. Може вийдемо на трохи більш відкриту місцевість, бо якщо вдарить…
– Нас засипле. Я знаю. Дідько, будучи чарівницею бути розірваною снарядом! – я скочила на ноги. – Ходімо! – він піднявся на ноги, знову взяв мене за руку та повів вуличкою
– Ми підемо на Діаґон алею.
– Туди надто далеко, ми можемо не встигнути.
– Спробувати варто.

Ми йшли по вузьких лондонських вуличках поміж бідними сірими будинками, деякі з яких уже були абсолютно зруйнованими. Страх заповнив усе моє нутро. З тепла, що було колись навколо залишилась тільки рука, що міцно тримала мене за зап’ясток. Крім нас на вулиці були хіба собаки. На них, як і на нас, всім було начхати. Худі, неначе тестрали, вони повільно сунулись самі не знали куди. До війни їх ще підгодовували, а зараз харчів не вистачало навіть людям. Багато собак пішли у їжу, залишились тільки обрані. Але чи пощастило їм?
Вдалині уже виднівся “Дірявий казан”. Маленький і задрипаний шинок, що був входом у магічний світ. Ноги стомились, але бар подарував надію. Надію на життя.
Раптом десь поблизу почувся гуркіт. Монотонне гудіння і писк розсіченого повітря. Потім люди знали цей звук як приліт першої у світі крилатої ракети “Фау-1”.
Різкий звук вибуху та розвалення будівлі, що була просто поряд з нами. Том потягнув мене за руку та міцно обійняв, виставивши вперед руку з чарівною паличкою. Його тепло огорнуло мене, а стукіт його серця бив у груди навіть через нічну сорочку.
– Це кінець?
– Не знаю. Протеґо! – і з палички випливло біле світло, хоча закляття й мало бути прозорим. Воно сліпило навіть через закриті повіки, лишаючи пілся себе червоні плями перед очима. Розплющила. Том важко дихав, біле світло огорнуло нас двох, зверху сипались обломки. Але раптом площа захисту почала скорочуватись і світився тепер сам Том. А я відчула різкий біль у голові, похитнулась та на моє тіло зверху навалилось щось дуже важке. Дихати стало важко, перед очима темніло, груди здавлювало, я не відчувала рук.

– Серпенс! – останнє, що я почула перед тим, як мене забрала темрява