je t’aime mon soleil

Сонечко моє золоте,

Навколо тебе усе зацвіте!

До нестями я люблю лиш тебе.

А Данте каже, що потрібно любити себе.

У моїй памʼяті згадується день,

Коли на дивані ти сидів, і наспівував пісень..

А я поряд сидів, ти мене обіймав

І вдихав твій запах лісних трав.

Милий мій, мій сонячний друг.

Ти мене захищаєш од всіх недуг…

Та “Хлопець не може любити хлопця”.

Вару так жартував, звертаючись до тебе, до сонця.

А можливо, він зовсім не дурить?..

“А наш тряпка, біполярника любить!”

На секунду, я побачив румʼянець на твоїх щоках.

Через секунду ж, злість у твоїх очах.

Побачивши її, пʼятий лиш ширше усміхнувся.

“У нього весь альбом у малюнках з тобою! Не дивуйся!”

На ці слова, ти лише більше розсердився:

“Хто тобі дозволив в кімнату Зонтика дивиться?!”

Ти прекрасний, Фелікс, мій милий.

Ти моє сонце. Ти такий єдиний.

Ти мені хочеш радість донести, аби я усміхнувся.

А я? А що я? Я навіть з Вару не розминувся.

А я вмію лише нити та й сьозами обмиватись.

А ти мене обіймаєш і просиш заспокоїтись.

Тому що утихомиритись я можу лише з тобою.

Коли ти мене пригортаєш до себе з любовʼю.

Я міг би у Ромео вірш якись узяти.

Списати, віддати й про це все забути.

Нехай я знаю, що взаємність мені лиш і снилась.

Та у цьому вірші моє кохання зʼявилось.

Je préfère mourir dans tes bras que de vivre sans toi…

(Я краще помру в твоїх обіймах, ніж житиму без тебе…)