Улюбленець

Саммарі: Хто, на хрін, такий цей довбаний Хідан?..

Переклад фіку Tiferet  “Питомец”

Дозвіл на переклад отримано.

 

Четвер почався з нечуваних подій. Какузу, керівник фінансового відділу, спізнився на роботу. На десяту ранку був призначений квартальний звіт. Всі вже скупчилися перед екраном для проектору, і директор Нагато взяв слово. Какузу встиг прийти до того, як його викликали для аналізу прибутку за останні місяці, але пізня поява не лишилася непоміченою.

Нагато стих. Всі дружньо озирнулися та подивились на прибульця.

– Вибачте за запізнення, – вимовив Какузу таким тоном, наче це його колеги були винні в тому, що проводили зустріч у невідповідний час. – Відвозив Хідана до лікаря. Він з’їв якесь лайно і заблював увесь передпокій.

– А Хідан не міг відвідати лікаря самостійно? – беззлобно поцікавився Нагато.

Навдивовижу, Какузу посміхнувся.

– Хотів би я на це подивитись.

Захід продовжився: по черзі виступили голови відділів, потім довго мусолили проведення тендеру на локалізацію, і наприкінці за традицією презентували нових співробітників – їх було двоє. Потім почали розходитись.

Веб-дизайнер та адміністратор корпоративного сайту Дейдара відчував згубний подих прийдешньої п’ятниці. Працювати зовсім не хотілося. Дейдара з більшим задоволенням спустився б униз, до бістро, а там, стоячи у черзі, перемовився би парою слів із дівчатами з сусіднього офісу, але із самого ранку його закидали завданнями. Все, що він міг собі дозволити, – капучино з кавомашини на спільній кухні.

Втім, і до кавомашини сформувалась черга. Похмурий Какузу гіпнотизував апарат, що випльовував у чашку коричневе варево. Дейдарі завжди ставало трішечки не по собі поруч із керівником фінансового відділу (занадто той був високий та непривітний), а коли йому ставало не по собі, він починав базікати.

– Отже, Хідан – це ваш пес? – заявив Дейдара, щосили хоробрячись.

Какузу дивно глянув на нього, поблажливо і трохи жалісливо.

– А скільки йому років? – Дейдара засоромився, але вирішив йти до кінця.

– Недостатньо для того, щоб він порозумнішав, – кинув Какузу, як подачку, забрав каву і пішов.

Дейдара відчув себе ідіотом. Ось надав же йому чорт завести розмову з цим упирем… Яка різниця, скільки років його довбаному Хідану?

− З мудилою розмовляєш? – До Дейдари неквапливо підгріб Сасорі, керівник відділу кадрів.

− Та я не… Просто спитав про Хідана.

− І що мудила відповів? – озвався Сасорі байдуже, ніби не він був у компанії головним з поширення чуток.

– Нічого, – поділився ображений Дейдара. – Зиркнув і пішов, хм… Думаю, Хідан – то його собака. У моєї бабусі колись був спанієль Матісс, він весь час жував якесь сміття, а потім його нудило на килим. Матісс ще й гадив усюди.

− Дурниці. Ставлю на те, що Хідан – його хлопець.

Дейдара обережно глянув на простягнуту руку Сасорі. Закладатися він любив лише в одному випадку – коли був абсолютно впевнений у виграші. Зараз щось змусило його засумніватися в початковому здогаді, чи то самовпевнена пика Сасорі, чи то брак фактів.

– Чувак, це сто відсотків собака, – повторив Дейдара, щоб не здатися недоумком, що легко піддається впливу, – але з тобою я не буду сперечатися. Собі дорожче, хм!

На щастя, капучіно нарешті був готовий. Дейдара схопив свою чашку і поспішив втекти, поки підступний ейчар знову до нього не докопався.

П’ятниця видалася не такою провальною: під кінець тижня нечасто давали термінові завдання, все більше якусь дурницю. За ранок Дейдара підготував кейс до викладки на сайт і підібрав до нього більш-менш пристойні ілюстрації. Оскільки нічого не горіло, на обідню перерву вдавалося вибратися у великий світ, на щастя офіс знаходився в центрі. Ресторанів поблизу було повно. Але й сидіти там на самоті Дейдарі було не цікаво. Він спробував знайти собі компанію: позапитував програмістів, сунувся до тестувальників, зневірившись, заглянув до Сасорі. Ніхто не захотів прогулятися з Дейдарою до кафе з вічними сніданками, а програмісти, як виявилося, ще й замовили доставку, не покликавши нікого приєднатися. Суки зрадницькі!

Дейдара вирішив, що все одно сходить поїсти панкейків і подивитися в панорамне вікно, тихенько прослизнув повз вхід у фінансовий відділ, щоб не зустрітися випадково з мудилою, тобто з Какузу, і наткнувся на Фуу, його помічницю. Це дівчисько із зеленим волоссям тільки закінчило університет, але трималося молодцем. Поруч із Какузу ніхто довго не засиджувався – у нього якимось чином виходило доводити й найстійкіших, причому блискавично. Його особистим рекордом у компанії вважалася доба. Після першого дня на новому місці стажер не вийшов на роботу, проте надіслав пояснювального листа, в якому уточнював, що з більшою радістю буде депортований до рідного Аллахабада і втопиться в Ганзі, ніж повернеться на поталу у фінансовий відділ.

− Привіт! – зрадів Дейдара побачивши Фуу. Вона якось погодилася сходити з ним до тапас-бару, раптом і сьогодні не обламає? Думки про поїдання панкейків на самоті тяжіли. – У тебе вже почалася обідня перерва? Я збираюся у кафе зі сніданками, хм…

− Можу сходити з тобою, тільки закінчу дещо, – посміхнулася Фуу. – Начальник попросив замовити миску з гравіруванням. Він сам не встигає.

− Яку ще миску? – не зрозумів Дейдара.

Фуу трохи розгубилася:

− Ну, як яку? Звичайну, металеву. Для домашніх тварин.

Дейдара недоречно пригадав вчорашню бесіду із Сасорі. Монстр цікавості прокинувся в ньому, хруснув хребтом і розправив крила. Дейдара не міг йому протистояти, тому акуратно запитав:

− І що він хоче на ній вигравірувати?

− Напевно, ім’я свого улюбленця, – припустила Фуу. – Його звуть Хідан. Чарівно, чи не так?

– Ага, просто офігезно, хм, – підтвердив Дейдара. – Знайдеш мене, як звільнишся? Я буду у відділі кадрів.

Сасорі та його заступник шукали щось у завалах корпоративного мейлу.

− Можна тебе на пару слів? – запитав Дейдара, сунувши голову в кабінет. Тріумф практично рвався з нього.

– Я зайнятий, – озвався Сасорі, і не подумавши відірвати погляд від екрану.

Що ж за капосний шматок гівна!

− Це терміново! – підвищив голос Дейдара.

Сасорі все-таки спромігся виповзти в коридор, невдоволено кривлячись. Втім, задоволеним він і не бував.

− Чого тобі?

Дейдара почав барвисто переказувати йому діалог з Фуу, але тут до них підрулили менеджер Кісаме та місцева зірка – фронтенд девелопер Ітачі, якому всі мало не в дупу дули. Довелося повторювати історію спочатку, щоб нові слухачі нічого не пропустили.

– Ну тепер ти бачиш, Хідан точно собака, хм! – переможно закінчив Дейдара свій монолог.

Його аргументи не справили на Сасорі жодного враження.

− Або Какузу захоплюється БДСМ, і Хідан-людина лакатиме з цієї миски його сперму.

Усі дружньо скривилися. Кісаме сховав обличчя у згині ліктя.

− Бе-е! – заволав Дейдара. − Як тепер це розбачити?

Перед його внутрішнім поглядом замиготіли картинки, натхненні найогиднішими порно-роликами, на які йому тільки доводилося наштовхнутися. Безліч чорної шкіри, батоги всіх мастей, силіконові іграшки розміром з голову вгодованого немовляти.

− Ніяк! – Кісаме покоробило. Він безсумнівно уявляв те саме. – Змирись.

− Не можу! – пропихтів Дейдара.

Страждання колег припали Сасорі до смаку. На його прісному обличчі промайнуло щось подібне до душевного піднесення. Виглядало це крипово, ніби в нескінченній темряві найжахливішого підвалу спалахнув маленький вогник.

− Ставлю сто доларів, у мудили є особистий раб, якого він п’ялить.

– Не думаю, що Какузу взагалі цікавлять люди, – тактично зауважив Ітачі. − Може, Хідан – його уявний друг?

– Або секс-лялька, – ввернув Кісаме і, коли всі на нього вилупилися, додав: – Ну що ви дивитеся, я бачив про таке фільм із Райаном Гослінгом.

– Або це його секс-лялька, що насправді жива людина, – Сасорі схрестив руки на грудях, приготувавшись до довгої оборони.

− І Какузу годує його з миски? – засумнівався Дейдара. Якось у нього це у голові не вкладалося.

– Своєю спермою, – кивнув Сасорі зі знанням справи.

Присутні знову синхронно сіпнулися. Кожен постарався не уявляти нічого гидкого і негайно програв. У їх мізки вже заронили насіння першосортної дичини.

− Ставлю двісті доларів, що Хідан – це його сраний собака! Аби ти заткнувся, збоченець хуєв, – прогарчав Кісаме. Судячи з тону, він відчував непідробний біль. – Нам, блядь, з Какузу працювати.

– Я не збоченець, – байдуже парирував Сасорі. − Просто відкриваю вам очі на правду.

– Гаразд, я теж за те, що Хідан собака, поки ти не відкрив нам очі ще на щось, – капітулював Дейдара.

Все ж таки ідея про собаку від початку була його.

– Ставлю двісті на версію Сасорі, – раптом заявив Ітачі.

Кісаме, що вічно за ним хвостом ходив, приголомшлено кліпнув очима:

− Ітачі, ти чого?

Але у всесвіті залишалося багато таємничого та незрозумілого. Фронтенд девелопер теж був однією із загадок світобудови, тому розвернувся і без пояснень пішов. Колеги мовчки проводили його поглядами, сповненими подиву, після чого Дейдара сказав:

− Ось так працюєш із людьми п’ять років, нічого про них не знаєш, а потім страшно стає.

– Тихі найнебезпечніші, – запевнив Сасорі. − У цього теж, напевно, раб десь замкнений…

Кісаме раптом видав нещасний звук, який, мабуть, замінював «Евріку» тим, хто не хотів робити відкриття.

– Я тут зрозумів, що ніколи не бачив у Какузу шерсті на одязі… – пояснив він. – Плакали мої двісті доларів.

− Не здавайся, хм! – спробував його підбадьорити Дейдара, якого лякала перспектива залишитися в меншості. − Може, він зчищає шерсть роликом? Какузу дуже педантичний…

– Тому воском видаляє зі свого улюбленця всю рослинність, – знову встряв Сасорі. Йому відверто подобалося, як усіх перекошує від його реплік. По очах було видно. – Хороший раб – гладенький раб.

− Повертайся вже до своїх справ! – вигукнув у серцях Дейдара і поквапився на власне робоче місце. Панкейків більше не хотілося.

За вихідні Дейдара забув про безглуздий спір. Нарешті вдалося виспатися, і в магазині Dsquared2, знову ж таки, були знижки. Дейдара простирчав там весь вечір суботи, міряючи штани, а в неділю вдягнув обновку на сімейний обід і заляпав соусом. Ще й на хімчистку довелося витратитись. Загалом, справ було безліч.

Однак, у понеділок усе закрутилося з новою силою. Дейдара приїхав на роботу з гігантською склянкою божественного гарбузового латте і щойно ввімкнув комп’ютер, як за його спиною намалювався Сасорі з одвічним виразом «Мені на все насрати».

Чорта з два він насправді був таким незацікавленим, якщо приперся через півофісу!

– Потрібно все з’ясувати, – заявив Сасорі заупокійним тоном.

− Якщо ти перший сюди приїхав, то сам і з’ясуй, хм! – обурився Дейдара, відчувши – зараз його кинуть на амбразуру. Навіть кави не дадуть допити!

– Треба підключити до справи цього бездару, – Сасорі гидливо махнув у бік відділу менеджменту.

Дейдару це цілком влаштовувало.

− Так, справді, підключимо Кісаме!

Кісаме вів перемовини з партнерами з Гонконгу, тому підключити його вдалося лише о півдні. Спочатку його ще й довелося знайти, але це було легко. Кожну вільну хвилину Кісаме проводив у курилці.

− То що від мене вимагається? – спитав він, коли Дейдара і Сасорі розповіли йому суть плану… Ну, не прямо суть. Якісь намітки.

− Та просто… Поговори з Какузу. Витягни з нього щось, хм.

− Ну, не питати ж безпосередньо? – заартачився Кісаме. – Це тупо.

– Постав йому навідне питання, – порадив Сасорі з виглядом знавця. – Вигадай щось, ти ж розумний! Весь ранок протриндів на відеоконференції!

Саме в цей момент у курилці з’явився Какузу, і з настановами довелося покінчити. Учасники спору затихли. Слід було поводитися природньо, але Дейдара не міг згадати, як зазвичай поводиться. Дивитись на Какузу було ніяково, в голову починало лізти всяке. Чомусь засвербіло в горлі. Дейдара, незручно покхекавши, спробував втекти, але Сасорі його впіймав і зробив пекельне обличчя, як у ляльки Аннабель. Щоб врятуватися від його гніву та прийдешніх нічних кошмарів, Дейдара забився в кут. Звідти теж видно.

Скориставшись паузою, Кісаме прикурив другу сигарету, підібрався до Какузу та перейшов до справи:

− Ну як, надійшла сплата від китайців?

Какузу повільно обернувся в його бік, недобре примружився і видавив:

− Ні.

– Я їм казав не затягувати, – наполягав Кісаме.

Какузу підібгав губи:

− Транзакція займає до п’яти робочих днів.

− А, тоді гаразд, − Кісаме затягнувся на всю глибину легень. Потім ще раз. Нарешті він набрався хоробрості: – Як там поживає Хідан?

Якщо мудацького керівника фінвідділу і здивувало питання, то виду він не подав. Тільки розчавив недопалок у попільничці з особливою люттю.

− Заважає сусідам спати своїм нескінченним виттям.

Дейдара та Сасорі обмінялися багатозначними поглядами.

− А-а. Співчуваю, − Кісаме теж докурив. – Важко, мабуть, про такого піклуватися.

Губи Какузу здригнулися у подобі посмішки. Дейдара одразу зрозумів, тепер добра не чекай.

− Нічого. Я знаю, як зробити його слухняним.

Кісаме, здається, подавився слиною. Він довго кашляв, прикривши рота рукою, а потім прохрипів:

− Круто, круто… Я піду.

Коли він попрямував до виходу, Сасорі та Дейдара підхопилися слідом. Какузу ліниво простежив за ними краєм ока, ніби звір, який розмірковував, загризти потенційну здобич зараз чи пізніше.

У коридорі Кісаме зайшовся новим нападом кашлю. Дейдара подумав, що тепер, коли навколо не літають хмари диму, його швидко відпустить, і переключився на головне:

− Чули? Хідан виє! Ну що, переконалися? Це пес!

Сасорі тільки закотив очі.

– Люди теж можуть вити – якщо зробити їм дуже боляче, – нагадав він. – А мудила загалом схожий на того, хто любить завдавати болю.

– Це все балаканина та вигадки, – Кісаме насилу повернув собі здатність дихати і говорити. – Ми не знаємо нічого конкретного!

Сасорі спохмурнів.

− То давайте дізнаємося! Вперед, ворушіть булками!

Його потирання привели нещасну трійцю до фінансового відділу. Поки Какузу був відсутній, атмосфера там встановилася цілком терпима, тільки трохи тривожна, як перед грозою. Фуу, висунувши язика від старанності, працювала в якійсь хитромудрій програмі для ведення бухобліку.

− Привіт! – привітався з нею Дейдара. Він завжди намагався бути чемним, не те що Сасорі.

Начхати той хотів на етикет.

− Що ти знаєш про Хідана? – запитав ейчар з порога. Звучало це лякаюче, ніби у разі непокори він не посоромиться перейти до тортур.

− Про Хідана, який живе у мого начальника? – кліпнула очима Фуу.

− Ти його колись бачила?

− Ні… А що?

Кісаме скорботно похитав головою:

− Ми намагаємося визначити, собака це чи людина. На кону сімсот доларів!

Мабуть, у Фуу теж запустився процес осмислення всіх знань про Хідана. Вона то хмурилася, то сповнювалася радістю здогаду, то знову була збита з пантелику. Зрештою Фуу заріклася:

− Спробую щось з’ясувати, але ж ви знаєте…

− Знаємо! – підтвердив Кісаме.

Дейдара лише покивав. Він почав втрачати віру в те, що комусь із них відкриється правда. Нехай Фуу і входить до ближнього кола Какузу, але цей горішок вона не розколе. Ще замала.

(У ту хвилину Дейдара благополучно забув, що в нього з Фуу різниця у віці становила лише декілька років.)

Після обіду підвалило щастя у вигляді гори роботи. Ще якийсь душнила знайшов описку у статті на сайті і не полінувався про це донести. Дейдара не сам складав і редагував цю хрінь. Його справою було мистецтво, а текстами займалися спеціально навчені люди, тому слід було їм написати. Роздати підбадьорливих пенделів, так би мовити.

Наприкінці дня, коли всі мріяли про те, як звалять з офісу на всі чотири сторони, з’явилася Фуу з новинами:

− У Хідана фіолетові очі!

Дейдара хмикнув і написав Сасорі в робочий чат. Адже треба тримати цього недоумка в курсі справ.

За кілька хвилин Сасорі примчав, і не один. Притяг із собою динамічний дует з Ітачі та Кісаме. Останній здавався веселішим, ніж після епізоду в курилці.

− Фіолетові очі, кажете? Тоді Хідан точно не людина…

− Серйозно? – обурено хрюкнув Сасорі. – Ти колись бачив собаку з фіолетовими очима, розумнику?

– У такому разі, я повертаюся до версії з секс-лялькою… – похитав головою Кісаме. – Вже пізно міняти ставку?

– Ставки не міняємо, – відрізав Сассорі. – Йдемо до кінця, як гладіатори.

− Ми так вічно будемо телитись! Вже перепробували усі легальні способи…

– Не всі, – втрутився Ітачі. Він завжди говорив тихо, але всі якось разом замовкали, вгамовувалися і готувалися падати ницьма. Дейдару вибішував цей богоподібний фронтендер. Падати перед ним ницьма не хотілося, хоча потоваришувати… Ось потоваришувати з ним було б здорово. Корисно. І загалом приємно. – Давайте запросимо Какузу до бару після роботи. Поспілкуємось у неформальній обстановці.

І чого всі від нього окропом ссалися? Ідеї в ​​цього хлюста були не фонтан.

– З ним неможливо спілкуватися, – закликав Дейдара до розсудливості Ітачі. – Ні в формальній обстановці, ні в неформальній, ні мовою, ні жестами, хм! До того ж, муди… тобто Какузу ніколи з нами нікуди не ходить. Він і на корпоративи залишається, тільки щоб пожерти на халяву.

Ітачі накинув на нього оком. Це викликало суперечливі відчуття, Дейдара так і не зрозумів, подобалося йому чи ні.

− У такому разі, давайте запросимо його випити за наш рахунок.

− Саме так! – Кісаме підняв палець до стелі. – Використаємо слабкість ворога проти нього!

− А ось я не хочу за нього платити, хм! – жахнувся Дейдара. – Ви бачили, скільки він з’їдає на корпоративах? Ще й із собою бере, страх!

− Засцяв? – поцікавився Сасорі, жалюгідний і злісний гондон. – Шкодуєш кревного бабла?

− Та ну тебе! Гаразд! Кличте упиря в бар, потім самі будете нити, хм…

Цього разу вести діалог із Какузу довірили Ітачі. Той був розумний, інтелігентний, красивий та з усіх боків позитивний. Вільно говорив п’ятьма мовами, постійно мотався по конвентах та конференціях. Одягався на роботу як на кінофестиваль у Каннах, ніби в цьому їхньому айті-курятнику не був вільний дрес-код.

Ітачі вгадав момент, коли Какузу зібрався йти. Буквально затиснув його у дверях.

– Після роботи ми йдемо в бар внизу, – рівно і впевнено промовив Ітачі. Його голос НЛПшника зі стажем сповнювала невідома сила. − Хочете з нами? Я пригощаю.

Керівник фінвідділу глянув на це небесне створіння з пронизливою нудьгою. Для нього всі були рівними. І неодноразово поцілованого в зад фронтендера, і директора, і прибиральницю він вважав не цікавішими за мух.

− Дякую за запрошення, але в мене немає часу, − відповів Какузу прохолодно. – Потрібно пограти з Хіданом, інакше він всю ніч буде невгамовний.

Із цими словами він покинув офіс, на ходу натягуючи плащ.

– Уявляю їхні ігри, – посміхнувся Сасорі, який спостерігав за розмовою з-за рогу. − Бідолашного чувака цілий день тримають у клітці, а перед сном випускають поповзати з пробкою в дупі.

Ітачі наблизився до нього і як ні в чому не бувало зауважив:

− Декому таке подобається.

− Та бляха! – заволав Дейдара, якого добряче втомили суперечки. − Може, Какузу просто кидає м’ячик своєму песикові, а ви робите з цього якусь юдоль розпусти, хм! Ось спанієль моєї бабусі…

– Блядь, – не витримав Кісаме, потім подивився на тих, що зібралися, довгим поглядом і розреготався.

Дейдара не зрозумів, над чим він ірже, і тільки сильніше розлютився:

− Хрін з вами! Давайте все з’ясуємо раз і назавжди! Поїдемо до нього додому, подивимося на клятого Хідана власними очима, хм!

– Якщо нас пустять на поріг, – втрутився Сасорі. На голос розуму він не тягнув.

− А ми знаємо, де живе Какузу? – діловито уточнив Ітачі.

Сасорі переможно підняв брови.

− Завтра подивлюсь у документах. І взагалі, якщо попремося до мудили сьогодні, це буде дивно. Він і так щось підозрює.

− Та невже! – поєхидствував Дейдара.

Хто б знав, як його дістала вся ця історія. Дейдара всією душею шкодував, що наблизився до Какузу на гарматний постріл і мав сміливість завести з ним розмову. І про що? Про Хідана, який тепер переслідуватиме Дейдару до кінця днів – ким (чи чим) би він не був. Краще б Дейдара заговорив про погоду, як усі нормальні люди. «Хмарно сьогодні, хм». Хіба не легко? Легко.

Наступний день минув як в угарі. Змовники навмисно не спілкувалися, щоб не привертати до себе уваги. В туалеті Дейдара обмінявся з Ітачі безмовними кивками і подумав: круто, у них тепер свій таємний клуб! Решту часу він намагався доглядати за Какузу. Простежив через монітор, як той сходив на кухню за чаєм та контейнером з обідом. Упир був надто економним, щоб замовляти собі щось чи брати бізнес-ланч у кафе.

Ввечері четверо учасників спору зустрілися на парковці біля автомобіля Кісаме. Ітачі теж був на колесах, але в його наворочений електрокар всі не влізли.

− Отже, ти дізнався адресу? – довідався Кісаме у Сасорі.

− Дізнався. Вигадаємо легенду?

Усі ненадовго замовкли, намагаючись винайти щось життєздатне. Якщо вірити логіці та здоровому глузду, колегам Какузу не було жодного сенсу пертись до нього додому. Дейдара невчасно зрозумів: треба було щось вкрасти, щоб потім ніби це повернути. Так, усім натовпом. Тупо, звісно, але краще, ніж з’явитися натовпом без жодного приводу.

– Скажемо, що їхали мимо, і комусь закортіло в туалет, – вирішив Сасорі.

Ітачі знизав плечима – нічого іншого все одно не вигадувалося. «Нам кінець», – засмутився Дейдара, але все одно забрався на заднє сидіння позашляховика Кісаме. Коли ще побачиш такий цирк у виконанні колег?

Какузу жив у нетрях приватного сектора. Колись це місце вважалося окраїною, але потім довкола набудували нових районів, а те, що було тут, облагородили. Нерухомість одразу підскочила в ціні і стала мало не елітною.

– Он його будинок, – Сасорі вказав на невисоку будівлю з червоної цегли, обнесену парканом. У вікнах першого поверху горіло світло. – Ну, хто туди піде?

– Усі, – похмуро оголосив Кісаме. – Ми всі закладалися. Між іншим, ти поставив менше за нас, мерзотник малий.

Сасорі байдуже глянув на нього:

− Не треба було хизуватися.

Не домовляючись, вони вибралися з автомобіля і попрямували до будинку через безлюдний двір, за яким ніхто не стежив. Бур’яни практично прикінчили залишки млявих троянд у клумбах.

Сасорі йшов першим. Саме він натиснув на кнопку дзвінка. За дверима пролунала довга і вересклива трель, слідом почулись звуки метушні та швидкі кроки. Нарешті відчайдушній четвірці відчинили, вкрай незадоволений Какузу кивком велів зайти до передпокою. На ньому був сірий спортивний костюм, весь у мокрих плямах. Особливо їх багато розпливлося на грудях і на закочених рукавах.

Скориставшись нагодою, Дейдара почав роздивлятися будинок зсередини. Добру частину передпокою займав гардероб із дзеркальними дверцятами. З іншого боку на стіні висіла ключниця, а нижче, на цвяху, – взуттєвий ріжок. Усе. Надії дізнатися щось про мешканців будинку по розкиданому взуттю або гумовій курці, що валялася на підлозі, розбились внівець. У Какузу вдома було чисто, як у музеї… ні, як в операційній.

− Доброго вечора! Ми тут проїжджали повз і… – вступив Ітачі, закликавши на допомогу всю свою інтелігентність.

Його перервав громоподібний гавкіт. З надр будинку вискочив гігантський чорний тер’єр, схожий на демонічну потвору. Ось така псина і потягла колись доктора Фауста до пекла.

− Бачите! – вигукнув Дейдара, розсудливо знизивши голос.

− Місце! – гаркнув Какузу.

Пес покірно підбіг до нього і почав тертися волохатою головою об його ногу.

− То що вам треба? – запитав Какузу з підозрою. – Я взагалі зайнятий. Купаю Хідана.

− А-а… це не він? – насупився Кісаме, не зводячи погляду з пса. Мабуть, чекав, що той перекинеться в когось іншого або виплюне з пащі кролика, який наче в казці висре магічне яйце.

– Це Монстр, – неохоче пояснив Какузу. З глибини будинку долинав звук води, що ллється. – Взяв його з притулку, щоб Хідан не сумував.

Непрохані гості переглянулися. Схоже, вони зайшли в глухий кут.

− Я скористаюся вбиральнею? – Сасорі зробив останню спробу докопатися до істини, але його спалило обличчя, беземоційне, як завжди.

– Ні, – відповів Какузу. – Вам вже час. До речі, якщо не знаєте, на що витратити гроші, що залишилися від вашого ідіотського спору, віддайте їх мені. Хідана треба на щось годувати.