Громада

 

Мене звати Мелоді Бредлі. Мені шістнадцять років і живу я з братом та мамою у Англії. Мама у нас класна, але сувора. Вона – пластичний хірург, а батько -музичний продюсер. Насправді, для татової професії це звучить надто пафосно. Він музикант, який грає на фортепіано у місцевих ресторанчиках, і іноді пише свою музику.

Такий нестабільний заробіток і хитке становище одного дня дістали маму, і вона подала на розлучення. Оскільки її послуги були більш популярні, ми залишилися з нею. Щоправда, через її роботу переїжджали постійно з міста в місто.

І зараз я була цьому рада, як ніколи! Адже невдовзі ми житимемо у Лондоні!

Ну як, не зовсім у Лондоні … У невеликій Дирі Світу туманного альбіону, яка відділятиме мене від Великого міста годиною поїздом. Ну і нехай! Зовсім трошки – і я зможу там жити. Рік навчання, година поїздки – і я зможу стати столичною леді! Ах, ну хто про це не мріяв, живучи у селі?!

Діра Світу … Не те, що б я настільки скаржилася на нинішній Вейстлі, просто мене дратувала школа… Так, перспектив особливих у навчанні я для себе не бачила. А якщо коротко – все просто жахливо.

Я була донькою піаніста та лікаря, двух таланавитих людей, на їх фоні я почувала себе бездарною… Мене та Елвіса змалку за ініціативи батечка гнали на уроки піаніно. З горем навпіл, я змогла вивчити основи гри на інструменті. У віці чотирнадцяти років я все кинула. Так що про музичне училище мені можна забути…На відміну від мого братика. Він продовжував бити пальцями по клавішах.

З маминої професії мені теж було складно взяти приклад, тому що біологію я ще могла б подужати, а ось хімію – ні в яку! Я просто не зможу скласти іспити…Я це чудово усвідомлювала, дивлячись на свої результати… Якщо мені щастило, я отримувала С, але найчастіше це було D.

Хех … Можна, звичайно, попросити маміньку найняти репетитора, але навряд чи він зробить диво. За рік перед підсумковими іспитами … До того ж, я б не сказала, що медицина – це те, від чого в мене очі горять, а серце тремтить … Ні, це точно не моє.

Вперше про своє майбутнє на повному серйозі я почала замислюватися саме під таким кутом. Адже мине ще рік, а потім…? Все залежить від мене: де я опинюся і що робитиму… І мотивації у мене було мало, щоб вирішити такі складні питання.

Не спостерігаючи у себе особливих, яскраво виражених талантів, варто було б звернутися до моїх близьких родичів або друзів.

Перший, до кого б я хотіла звернутися – це Елвіс. Зізнаюся, я йому трохи заздрила. По-перше, тому що він був старший за мене на годину. По-друге, тому що технічні науки давалися йому легше. От тому запам’ятовувати та відтворювати музику йому було легше, та й завдання з математики він вирішував набагато краще. Мабуть, двері перспектив для нього відчинені ширше і їх за кількістю буде більше, ніж для мене.

Він був вищий за мене на цілу голову. Як типовий, стереотипний піаніст, він вважав за краще відростити довгі патли і ходив із причісоном а-ля “самурай”. І характер у нього був флегматичніший, ніж у мене – він спокійний пофігіст. Однак, якщо його щось вибивало з колії, Елві спалахував злобою і палав, як сірник! Не дивлячись на свою худорляву натуру, він завжди заступався за мене перед убогими однокласниками. А за потреби міг і в щелепу заїхати.

Потайки я вважала його одним із найрозумніших і найнадійніших людей у ​​своєму оточенні. Тож поспішила за порадою спершу до нього. Але у відповідь почула якусь невиразну, філософську фігню:

 

“Коли прийде час, ти сама зрозумієш … А поки що йди в IT”

 

Від такої поради я випала в осад! Ну, дякую! Насмішка, та й годі! Ну яке IT?! Якщо я з останніх сил ледве дотягнула алгебру на D! А там одні іспити з математичних наук!

Елві дуже гарно відфутболив мене з усіма моїми міркуваннями, тому залишалося покладатися лише на себе. Адже з батьком все було зрозуміло – “стань піаністкою”, а мама порадить піти по її стопами в доктрину або хоча б медсестрою – це все я вже чула і це не підходить.

От би ще друзів спитати, та тільки їх немає! І це мій душевний біль!

Я не розумію, яким чином, що я такого роблю, але якимось “магічним” ладом я відштовхую від себе всіх людей. Вони ніби оминали  мене!

В чому причина? Виглядаю я нормально. Невисока, але метр і шістдесят сім сантиметрів буду. Як і мій брат, блондинка з довгим волоссям кольору соломи, що вигоріла. Зазвичай заплітаю свої пастми в косу і не порушую правила щодо носіння шкільної форми.

Кольори форми у нас досить гарні – темно-сині білим. Спідницю я люблю, блузку ще якось терплю, а піджак – ненавиджу! Нащастя, за відсутність піджака лають рідко.

І якщо до моєї зовнішності, швидше за все, претензій не було… Підозрюю, що мене не злюбили за характер. І що з ним не так?

Так, я не курила зі своїми однолітками за поворотом у школи, це правда. Не була присутня і в компанії, коли вони розпивали енергетики та дешеве пиво.(Або це могли бути більш градусовмісні напої). Очевидно, вони робили це від нудьги або якогось розпачу, безвиході. Словом, всі в моєму класі бавились якимось несприятливими речами: хтось бухав, хтось вів бурхливе особисте життя, хтось курив (і не тільки цигарки).

Не «грали» у все це хіба що дві «святошки», чиї батьки були членами однієї… Вельми неоднозначної та достатньо пристаючої релігійної організації. Настільки приставочої, що їх воліли зайвий раз обходити стороною і не чіпати.

А от на мені, вірогідно, вирішили відігратися на повну силу!

Все почалося з косих поглядів, недоречних глузувань і неприємних чуток.

До шістнадцятирічного віку більшість моїх однокласниць були вже з дуже спитими пиками. Можливо, їх дратувало, що моє обличчя відрізнялося відсутністю приспущених повік і червоної і припухшої шкіри. Тому вони могли, заради забави, зачепити мене словом або й рухом –  больяче та добряче штовханути.

У мене постійно було почуття тривоги і навіть паніки. Я ніколи не відчувала себе у безпеці в класі. Весь час здавалося, що, буквально, ще одна крапля – і мене поб’ють, вимішаючи необґрунтовану агресію та злість, наче якусь священну жертву, якії відвели роль цапа-відбувайла. Причиною, чому цього побиття досі не трапилося є лише те, що в мене в паралельному класі вчитися старший брат, який за мене міг заступитися.

Власне, це він і робив, охоче пускаючи в хід кулаки, за першої неоднозначної ситуації. Хоча я воліла вирішувати конфлікт словами, а не бійками.

*Спогад

 

“Ну так, словами, як же! Маргарет Течер намалювалася! Ти реально думаєш, що ти б змогла їх сама в чомусь переконати?!” – Край нижньої губи був розбитий і сочилося трохи крові. Елвіс притискав ушкоджене місце пальцями.

 

“Ну насправді шкода … Але ж чомусь саме до цього нас схиляють усі світлі уми вчених і книги з моралью – до мирного рішення!”

 

“Тц! Якби все було так просто! На жаль, коли маєш справу з дибілами, жодного мирного рішення не вийде!”

*

Ох, братику, як ти мав рацію! І за що мені все це?…

Ну що я такого роблю, що до мене, наче магнітом притягуються неприємності?!!

***

Одного дня мене все так дістало, що я махнула рукою на всі спроби подружитися зі своїм оточенням.

Таке рішення я ухвалила наступного дня, після того, як Місіс Черетті присоромила мене за несерйозний підхід до домашнього завдання. Потрібно було написати твір на тему “Ким я хочу стати?” і я написала, що хочу стати … Касиром у супермаркеті.

А що мені втрачати? Це був іронічний жарт з мого боку, який я добре обіграла… Але ці недоумки нічого не зрозуміли, сприйнявши ніби – то моє рішення за чисту монету. Так що втрачати нічого, все одно з мене вже всі ржуть, та й скоро я покину це зміїне кодло!

Наступного дня до школи я з’явилася з яскраво-червоною прядкою волосся, яке назло всім негараздам  я ​​розмалювала маркером. А ще порушила «священне правило шкільної форми» та прийшла у міні-спідниці. Вчителі закотили очі, але поблажливо промовчали. А однокласники завили немов зграя шакалів:

 

-Хей, касирка-Бредлі! Касирш-а-а-а!

 

– Сьогодні ж твій останній день, тут правда? Ти ж у нас тепер майже в самісінький Лондон переїжджаєш? – затягла Люсі.

 

Люсі була ще трпимою, не найвбогішою. Але й особливо приємною я її не назвала б також. Вона була в перших рядах тих, хто любив шепотіти про мене «дивовижні історії». Типова лицемірка. У випадку із нею я вирішила застосовувати тактику «Те, що не можу перемогти, я очолю».

З нею я обов’язково поговорю! У жодному випадку не ігноруватиму! До того ж, чомусь із Люсі мій метод працював. Бо якщо вона хоче розпустити чутки, я сама задам їй напрямок. Хоч повеселюся, як би потім сумно не було.

 

— Що, люба Люсі? – Різко обернула до неї голову я і посміхнулася із награною радістю.

 

Це дійсно спрацювало: на якийсь час вона впала в сум’яття і навіть обурення:

 

– “Люба”? Хах !!! -Хмикнула вона.

 

Потім я зрозуміла, що ця хвилина тріумфу коштувате мені нового приводу для глузування в спину. Ох, так… За всі вольності треба платити.

 

— Ну так, дорогенька… Ти тепер столична леді? – З їдкою іронією продовжила Люсі.

 

— Хм… Ну вже ближчедо столиц, ніж зараз, точно буду! – Щирою ,з легкістю у грудях відповіла я.

 

І от знову, я розбурхую публіку – я сіла на парту, з превеликим задоволенням звісивши ніжки і почала ними старанно розгойдувати. Для мого звичного образу “зразкової учениці” такий епатажний жест був справжнім викликом. Я продовжувала привертати увагу публіки епатажем і кількість і без того ранішне озлоблених очей продовжували світитися в мій бік і супроводжуватися злісною усмішкою, повною заздрощів.

 

— До Лондона буде рукою махнути! Нарешті роздивлюся як належить Пікаділлі-стріт і всі ці хвалені музеї, про які ми кожного року з награною старанністю читаємо на уроках художньої культури! Хах!

 

– Пф, ти там по музеях зібралася гуляти? Хаха! – Засміявся Ентоні.

 

Ентоні, справжній «шанувальник шарму англійських барів». Загалом, малолітній алкаш, що пропускає учбові дні через запої. І от набіса він приперся саме сьогодні?! Невже, раптом заскучав і вирішив проводити однокласницю в дорогу?

 

– Ні. – Повідомила я, якнайбільш беземоційно.

 

— Ой, а що ж тоді? Ти ж у нас така культурна!… “Справжня леді!” – Зареготав його друг Боббі.

 

Боббі ще та паскуда…Мало того, що близький друг Ентоні, ще й «балувався» чимось і ходить з блискучими, наче фари, очима… Я, правда, не знаю чим конкретно… Бо якщо я захочу дізнатися чим, мені доведеться приєднатися до цієї компашки, чого я дуже не хочу робити.

 

-Я куплю собі диплом і піду на захід сонця. – Якомога серйозніше сказала я першу дурість, що прийшла в голову, повертаючись за свою парту.

 

Насправді, я могла сказати що завгодно, але реакція завжди буде одна: однокласники вибухнули агресивним і отруйним сміхом.

Що б не виглядати «якоюсь не такою», я теж усміхалася, натягуючи посмішку щосили.

 

— «На захід солнця»вона піде! – Боббі крадькома, так щоб я не помітила, покрутив пальцем біля скроні.

 

Але я все бачу. І все пам’ятаю. Периферичний зір мають усі, а пам’ять у мене хороша…

 

— То дипломи касирам не потрібні! Школу закінчила і до побачення, вали! – з силою стукнув кулаком об парту Боб. – Чи наша Джейн Ейр вирішила Оксфорд закінчити для цієї святої місії? – Підхопив Ентоні.

 

– Кембридж. – Вже втрачаючи веселу вдачу, огризнулася я.

 

Знов спалах придуркуватого сміху.

Чесно кажучи, я не настільки «куленепробивна». На мене тисне цей сміх, сповнений токсичної отрути… Б’є по мізках. Дурні ті люди, які стверджують, що будь-який сміх є ознакою гарного настрою.

Як мене дратує це стадо!…Це тупе, безмозке стадо, в яке вони так радісно згуртувалося, щоб принизити мене або накинути парочку погроз. Чому вони ніколи так не об’єднувалися, щоб організувати щось хороше?! Наприклад, благодійний ярмарок чи шкільний конкурс?! У найкрайнішньому випадку – в спортивну команду з волейболу! Але ж ні, ні!

Набагато веселіше … Набагато більшою забавою для них було цькувати мене. Тому що я – одна, а їх – стадо… Елві хоч і був кимось на зразок мого захисту, але він би не зміг впоратися з ними всіма… Все ж таки я була тут одиначкою, і всі це чудово розуміли. І знущалися, адже це – весело…

Ідіоти ті люди, які дають пораду «не звертай увагу, вони поглузують і підять собі»…Особливо, коли ти один, а проти тебе п’ятнадцять-двадцять людей…

Почався урок. Я розгорнула зошит, але поринула у свої думки.

Ну, коли це почалося?! Чому…? Чому саме я – «біла ворона»? Я замислилася.

***

«Я у конфлікті з колективом… Чомусь саме мене цей колектив відкинув. Вони заздрять? Тоді чому? У мене в житті все те саме, що й у них! Я не дочка багатих батьків, я не найвидатніша студентка і мене не шанують вчителі! Не в однієї мене є брат… Перелічувати ще нескінченно можна. Блін, та я така сама, як і вони! А може, я не помічаю за собою поганих рис? Може, я малолітнє стерво…? »

А, втім… Можливо, мені просто більше пощастить наступного разу? У наступному місті, у новій школі? І не варто морочити голову питаннями про те, що вже в минулому!

Я посміхнулася і полегшено зітхнула. Ще трохи, і я бігтиму так швидко, як тільки зможу! Далеко-далеко, подалі звідси. Порушу правило, що забороняє бігати коридором і примчуся на ганок, де на шкільному паркуванні мене вже чекатиме Елві і мама з нашим пошарпаним сімейним автомобілем. І ми відразу ж, просто після занять почнемо наш переїзд!

Так я й зробила.

З першої секунди дзвінка я згрібла все в сумку, закинувши її на плече і першою смикнула за ручку дверей.

Вискочивши назовні, я щосили закричала на весь коридор “Ааа! Свобода!” І побігла, мов на пожежу.

 

– Ідіотка тупа! – Чула я слідом. Хтось намагався мене зачепити чи то рукою, чи ногою… Але я бігла вперед, не помічаючи жодних перешкод! І ось я вже на  ґанку, де на мене чекає мама.

 

Спираючись на машину, вона читала якусь медичну брошуру. Побачивши мене, мама навіть зняла свої шикарні, чорні сонячні окуляри:

 

– Мелоді?! Щось ти дуже швидко! – Здивувалася мама.

 

– Хах, – відчуваючи перепочинок загальмувала я, – Я ТАК чекала цього дня!!!

 

– Я бачу. – Посміхнулася мама, відчиняючи дверцята машини. – Елвіс ще не прийшов. Потрібно на нього почекати.

 

– Та без проблем!

 

Я закинула сумку та шкільний піджак на сидіння. Не зважаючи на сонце, сьогодні було дуже прохолодно.

Через хвилин п’ять, я нарешті помітила знайому маківку -гулька-японського -самурая, худі-оверсайз та червоні кроси – ось і він! Постійний порушник шкільної форми. Досі похмурий і спокійний, як слон! Валяжно йде серед натовпу, наче нікуди не поспішає! Немов не хоче покинути цей гадюшник так само, як цього  хочу я!

 

– Хей, Елві! Давай швидше, ми вже зачекалися! – Крикнула я і замахала рукою.

 

Елві, побачивши мене, навряд чи посміхнувся. Шкільні правила вимагали від дівчат обов’язково заплітати волосся. Я ж свої розпустила, і тепер мої світлі пасма розвивалися на вітрі, як у рекламі шампуню. За таке б мене неодмінно відчитали і змусили допомагати якомусь безглуздому гуртку самодіяльності у якості покарання цілий тиждень!

 

— Навіщо піджак зняла, що спека на вулиці? – Повчально пробурчав брат, тримаючи руки в кишенях.

 

– Та пофіг, Ел! – Я змахнула руками, – це наш останній день тут!

 

До цього часу вже з’явилися мої однокласники. Не змусили на себе чекати і одногрупники Елві. Вони не відставали від нас, потихеньку виходячи зі школи і розповзаючись по кутами: хто на лавці біля входу, хто біля стін школи. А хтось просто, недалеко від дверей школи, посівши позицію «охоронців», дивилися в наш бік, розчеперивши руки на стегнах і єхидно посміювалися.

 

– Я пам’ятаю, добре? Давай скоріше валити звідси. – Кивнув він головою в бік машини.

 

– Я тільки за. Але давай наостанок покажемо  їм усім, що ми про них думаємо?!

 

— Та не треба, забий та й усе…

 

Елві спочатку спохмурнів. Він розумів, що я мала на увазі, але сумнівався, чи хоче драконити людей, які й так не дуже любили нас. Але в результаті бажання підлітка випустить свій запал узяло своє. Елві уїдлево усміхнувся:

 

— Хоча… Ну давай! Нащо втрачати таку можливість?!

 

Я виставила вперед середній палець до нашої аудиторії.

Елві зробив те саме. Потім загорлав на все горло:

 

— Йдіть під три чорти матері, придурки!

 

І виставив ще один, задіявши обидві руки. Кайф. Це була моя хвилина … Ні, наша хвилина слави.

Відповідна реакція не забарилася. У відповідь нам показали те саме:

 

— Прибиті імбіцили!!!

 

— Катіться звідси!!!

 

— Валіть із нашої школи і більше не повертайтесь!!!

 

Ми вдавали, що не чуємо цього. Я гордо розвернулась і поспішила до машини, брат слідом.

Наша мама все бачила, і це їй явно не сподобалося. Ми зрозуміли те відразу з її погляду. Але, Алілуя, вона нічого повчального не стала говорити. Таке бувало дуже рідко, щоб мамин урок моралі нас оминув.

Втім, рано ми раділи:

 

– Ну, – неспішно, вона опустила окуляри. – Я, так бачу, дружнє прощання з однокласниками пройшло “на ура”?

 

– Якнайкраще! – Вигукнув Елві і засміявся. Він простягну мені руку, а я обернулася з переднього сидіння, і ми зімкнули їх у гучному дружньому “дай п’ять!”

 

Ще б пак! Ми – банда!

 

— Гаразд…-Утомлено посміхнулася мама. -Хоч все це мені не дуже подобається, але я дуже рада, що у вас гарний настрій. Зрештою мені набагато важливіше ви. А тепер-у дорогу!

 

Вона натиснула на газ і ми рушили з місця.