Вечір, що змінив життя

«Тихі, що ваблять до себе хвилі розбиваються об берег, легкий вітерець огортає тебе своєю свіжістю, небо повне зірок, ніби розсипаний чарівний пилок фей, і місяць, сяє так само яскраво, як твої надії і мрії. Як твоє бажання прокинутися завтра і зійти на корабель, і плисти, плисти, і плисти, тихим, грізним, холодним океаном. Бути вбитим або навпаки, благословенною самими хвилями, самим океаном і Богом Посейдоном. Все покаже час. Він буде нещадно летіти із неземною швидкістю і тим самим вчити тебе цінувати моменти. Моменти, які трапляються раз в житті, але залишаються назавжди в пам’яті, в серці…. »

Перо промайнуло по білому папері щоденника і рудоволоса Адель знову глянула в далечінь горизонту.

– Океан…. Ти такий загадковий та в той же час надихаючий. Скільки в тебе таємниць, небезпек і скарбів. Колись я піднімусь тими сходинками на корабель і буду розсікати твої хвилі. Але, навряд чи в цьому житті.

Дівчина опустила погляд на маленьку книжечку її бажань і щокою пролилася солона сльоза. Проковтнувши ком в горлі Адель, не піднімаючи погляду, продовжила:

– Батьки завтра видають мене заміж, але я не хочу. Моє серце вже зайнято океаном і історіями про піратів, їх пригоди, і красою тієї води, але як тільки я починаю про це говорити, мені відповідають, що це маячня, що я повинна буду народити спадкоємця, і просто бути прикрасою! – останні слова зірвалися на крик.

Рудоволоса піднялася і кинула щоденник кудись в океан, після чого впала на пісок і закрила обличчя тремтячими руками. Чистий пісок відчувався крізь пальці ніг, в небі граціозно літали чайки, а вода того безкінечного океану та неземного кольору відбивала у собі самотній місяць, такий схожий на неї. Хвилі стали тільки сильніше розбиватись об берег, але при цьому обережно торкаючись тіло дівчини, ніби океан розділяв її злість і розчарування, і в той же час намагається заспокоїти ніжною піною тих грубих хвиль. Раптом, Адель відчула чиюсь присутність і підняла заплакані очі, але перед нею був лише нескінченний горизонт. Подивившись сторонами і вдивляючись у далечінь, вона нічого не побачила, а перевівши погляд знову на океан, дівчина побачила дивну істоту, що сиділа спершись на свій хвіст. Блакитна луска з відтінком виблискувала, відбиваючи зоряне світло, а в її очах ніби невелике море. Акуратний, кирпатий носик, шкіра аристократичного блідого кольору під якою видніються різнокольорові вени, та її хвилясте волосся золотистого відтінку, що охайно спадає на її тендітні плечі.

Від шоку Адель підскочила, і посковзнулася на піску, але русалка підхопила її за допомогою магічних здібностей і дівчина змогла втриматись на ногах. Зіниці розширилися, ноги стали тяжкими, серце шалено калатало, і дихання стало важким, ніби на грудну клітку поклали камінь.

– Не бійся, будь ласка – тихо заговорила русалка і обережно простягла руку.

– Тебе ж не існує, це ж піратські байки, я божеволію? – голос дівчини тремтів, слова давалися неможливими для виявлення.

– Люба, сядь, будь ласка – продовжила морська мешканка все так же простягаючи долоню.

З побоюванням дівчина простягнула руку на зустріч та підійшла ближче, обережно сівши на мокрий пісок біля своєї нової знайомої.

– У тебе є магічна сила, яка передалася тобі від твоєї прабабусі, а я – світлий дух, буду допомагати і супроводжувати тебе в твоїх пригодах. Це буде тривати до тих пір, поки ти не визначишся зі своїм шляхом. Якщо в твоїй душі буде більше темної магії, то я залишу тобі свого давнього знайомого, з яким ти так само скоро познайомишся. – світловолоса намагалася пояснювати якомога зрозумілою і у неї це вийшло.

Вона, як русалка, вміла гіпнотизувати поглядом, і скористалася цим, щоб придавити страх рудоволосої.

Важко ковтаючи, Аделаїда вирішується запитати:

– Навіщо ти тут? – дівчині давалася складно кожна буква, адже вона все ще під легким гіпнозом, і в той же час паніка і страх виривалися назовні.

– Я хочу допомогти тобі. Завтра роби те, що скаже твоє серце, не слухай нікого, ні батька, ні мати, ні інших людей. Іди за покликом океану.

Адель задумливо опустила погляд, і проводила пальцем на піску незрозумілі візерунки. Дівчина не могла зрозуміти, що вона відчуває: страх, тривожність, сумніви чи впевненість та підняття духу? Бліді, трохи липкі пальці, лягли на плече дівчини.

– Сонце, я не уявляю, що ти зараз відчуваєш, але, будь ласка, повір мені, довірся, і зроби завтра вибір.

Адель припинила завмерла і трохи піднявши втомлений погляд, дивлячись кудись у далечінь, запитала:

– Чи правильний я вибір зроблю?

– Тобі можуть говорити різне. Що ти чиниш неправильно, як егоїстка і в такому роді, але при цьому ти будеш щаслива, або ж, тебе будуть хвалити, говорити, яка ти розумниця і правильно поступила, але в душі буде щось не те – відчуття, ніби ти впустила можливість через чужу думку, а такого бути не повинно. – морська мешканка не зводила погляд від земної знайомої, намагаючись викликати як можна більш довіри.

Обличчя дівчини виглядало змарнілим, очі здавалися тьмяними, повіки і куточки вуст були опущені. Пройшло декілька хвилин, як Адель накинулася на русалку обіймаючи її. Світловолоса відчувала часте серцебиття, нерівномірне дихання, і навіть не дивлячись на обличчя, розуміла, що дівчина ось заплаче. Та обнявши її у відповідь, вона ніжно погладила знайому зі спини, прошепотів:

– Не тримай в собі, я чула все, що ти сказала. Ти сильна, талановита, смілива і просто чудова дівчина. Мені шкода, що тобі доводиться переживати це. Ти впораєшся, я впевнена. – Адель лише сильніше притиснула до себе русалку і уткнулась їй в плече.

Дівчата сиділи обіймаючись в нічній тиші, лише прозора пінка з океану іноді доторкалася до їхніх ніг. Адель знайшла ту, яка її розуміє, вона, в прямому сенсі цього слова, може поплакати їй в плече і її вислуховують, підтримають і підкажуть. Це саме те, що їй потрібно було. Те, що допоможе прийняти рішення, яке назавжди змінить її, і можливо не тільки, життя.

Морська гостя відсунулася і подивилася в очі дівчини. Вони блищали від сліз, яких було наче в тому океані води. Але це вже не той погляд, який був ще пару хвилин тому: спустошений і без надії на що-небудь.

– Сонце, я повинна дещо тобі передати, але пообіцяй зберігати це, та використати тільки коли будеш впевнена, що прийшов час це зробити. Звучить дивно, але так потрібно. – русалка простягнула дівчині кулон із зображенням Кракена. А та, боязко взяла його і стала розглядати.

– Тобі час. – морській жительці здавалося, що вона сама зараз заплаче. І, наостанок, дбайливо взяла щоки Адель в свої руки і ніжно поцілувала губами лоба, після чого притулилась до неї, прошепотів:

– Бувай.

Відсунувшись від дівчини, морська істота подивилася на неї і посміхнулася, після повернулася в бік океану та нирнула в глибину, зникаючи за лічені секунди. Рудоволоса дивилася їй услід, навіть коли вже не бачила її.

На очах застигли сльози, вона перевела погляд на кулон і стиснула його в руці. Відчуття страху більше не було, тільки впевненість в собі та в своїх силах. Повільно встаючи та струшуючи з себе пісок, вона наостанок подивилася в океан і ледве чутно промовила:

– Дякую тобі, морська істото…

Розвернувшись у бік міста, з гордо піднятою головою, і з блиском на очах та вже зовсім іншим поглядом, Адель попрямувала в бік будинку, в очікуванні ранку, що назавжди змінить її життя.

Чи ні….?