Константа мінливого життя

              Константа мінливого життя

 

Поле. Згораючи від надії

 

Полем бадьоро крокував юнак. Йшов впевненими кроками, втопаючи у високій траві. Його руде кучеряве волосся розвівав теплий південний вітер. Сонце, що повільно заходило за небокрай, своїми останніми променями лизало обличчя, на якому квітла щира посмішка. Хлопець насвистував якусь мелодію, що зливалася з шурхотінням трав і співом пташок, що сховалися від непроханих гостей у високій рослинності. Іноді юнак сполохував створінь своїми жвавими кроками, тоді вони, невдоволено присвистуючи, злітали невеличкими зграйками в синьову ранкового неба. 

Рудий хлопчисько був одягнений у вільну білу лляну сорочку, перев’язану біля шиї чорним шнурком. Поверх неї красувалася коричнева камізелька, заправлена в широкі штані того ж кольору. На правому плечі юнака висіла шкіряна сумка. Високі чорні чоботи впевнено ступали крізь парослі рослинності. 

Звали юнака Руді. Увесь теплий літній день він провів в дорозі. Хлопець пройшов ріку, ліс, озеро, знову річку і не скінченні поля, вкриті колоссям, степи застелені парослями трави, пустині ґрунтовки, невеличкі селища. Хлопець крокував безупинно, не знаючи втоми, чи страху, його душа співала, а серце пришвидшувало ноги йти вперед. Теплий вітерець лоскотав його тіло, сонце гріло променями. Здавалося, уся природа радіє і сприяє його скорішому прибуттю туди, куди б він не йшов.

А юнак йшов за таким великим, величезним коханням, за такою величною, вічною славою. Його ноги несли хлопця вперед, його серце не лякалось жодних перешкод, що могли стояти на шляху до мети, його душа вільною пташкою літала полями, степами, лісами, передчуваючи смак перемоги. 

Справа в тому, що Руді, бідний хлопець з невеликого селища, мав шанс розбагатіти і одружитися на найчарівнішій принцесі в королівстві. Для цього, як говорив наказ короля, йому треба було всього лиш знайти її прихисток в Чарівному лісі. Проте всі жителі країни знали, що це тільки на словах просте завдання, бо те місце приховувало в собі багато небезпек, таємниць і міфічних створінь. Подейкують, що Ліс поводить себе, як живий. Комусь він повертається боком з чарівними феями, добрими ельфами і милими піксі. А деякі блукають поміж страшних тролей, огидних водяних і страшних орків. Інші мандрівники просто не можуть його знайти. Хтось прочісував його околиці лише б знайти вхід, були й ті, хто не міг розшукати вихід. Ліс грається зі свідомістю, заманює, полює, забирає чи відпускає, плутає чи підказує. Це місце – кладовище невдах і скарбниця героїв. Він лякає і вабить, нервує і заспокоює, полохає і манить. 

Саме в такому місці усамітнилась одинока вежа бажаної принцеси. Дійти до неї вже само по собі подвиг, тому кожному, хто це зробить надається грошова нагорода. Проте дійсно важливим для юного Руді є можливість аудієнції з найпрекраснішою обраницею королівства. На жаль, її рука і серце – це хибна ймовірність, бо основна проблема учасників – спромога зацікавити дівчину. На відміну від грошей, одруження не стовідсоткова нагорода для кожного, адже, подейкують, у монаршої особи непроста вдача.

Коли хлопець почув наказ його величності, в серці відразу щось зойкнуло. Да з такою силою, що він на місці підстрибнув і заслужив гикавку. Юнак проходив неповну добу з відчуттям, що обтяжувало серце з усіх боків. Його думки все оберталися навколо захоплюючої подорожі. Не могло бути просто випадковістю, що принцесу сховали в місці, в якому Руді дійсно міг би називатись улюбленцем. Все дитинство він збігав з дому і досліджував Чарівний Ліс, який кожного дня повертався до хлопчика різними боками. З часом зелений гігант став все частіше радувати хлопця, дарувати йому лісові трофеї, чи знайомити з приємними жителями лабіринту дерев. Дійсно варіантів для проведення випробувань було безліч: Мовчазні Гори, що заплутували мандрівників, відкриваючи нові печери і закриваючи людей в них, або Дзеркальне Озеро, в якому кожен міг спокійно дихати, проте проблем це не зменшувало, адже плавець мав пережити зустріч з представниками місцевої фауни, що були настроєні не дуже доброзичливо до непроханих гостей. Все ж таки, за невідомих причин, король обрав саме Чарівний Ліс. І такий, очевидний для Руді, знак він ніяк не міг проігнорувати.

Ось чому наступного ж дня хлопець відправився в подорож до заповітної мети. Вже й забув він свого зеленого друга, в якому проводив все дитинство. Бо в пошуках себе Руді блукав по всьому королівству. Наказ його величності, завдяки щасливому випадку, застав юнака в селищі, що знаходилось в дні шляху від Лісу.  

Рудоволосий хлопець зупинився. Сонце встигло сховатися за небокраєм. Перші зірки з’являлись на небі. Через якусь пару хвилин все нічне небо усипали серпанки блискучих цяток, що вабили до себе. Руді дістав зі своєї великої сумки м’яку сорочку, скрутив її і поклав на землю. Трохи пригладівши траву поруч, юнак влігся на імпровизовану подушку, заклавши руки за голову. В його зелених очах віддзеркалювалась краса зоряного неба, кучері тліючим вогнем розсипалися в різні боки, загрожуючи підпалити зелень навкруги. 

Лежачи на сирій землі, хлопець все думав про принцесу: “Якою вона буде? З русявим волоссям, чи темніше? Тільки б не блондинка, – подумки хмикнув Руді, – терпіти їх не можу. Зачіска млява, характер часто поганий, та й взагалі білявки – не мій типаж. От якби така ж руда, як я, – мріяв хлопець, – чи ліпше темноволоса й кароока. Темні кольори підкреслюють бліду шкіру. А раптом вона смаглява? Взагалі-то, не важливо, як вона буде виглядати, головне – вона принцеса, тож начитана, культурна. Якщо вірити чуткам, дівчина бунтівна і впевнена в собі, не підкоряється нікому. Така жінка мені й потрібна. Милі й тендітні дівчата не можуть підтримувати вогонь у відносинах – міркував Руді. – Тож зовнішність немає значення.” – Вирішив юнак, заплющуючи очі.

“Тільки б не білявка…” – мляво додав, засинаючи, хлопець.

 

***

Прокинувся рудоволосий від гучного рику десь поряд. Хлопець одразу напружився і весь, ніби перетворився на слух, очікуючи на повторення лякаючого звуку. Він не змусив довго чекати. Через декілька секунд низький рик роздався десь зліва у високій траві, одразу за ним два праворуч і за спиною Руді. Хлопець поспіхом підвівся і, намагаючись не шуміти, обережно склав сорочку-подушку назад до сумки. Присядки він перевів подих, вслухаючись в симфонію звуків кроків тварин, їх дихання і періодичних риків. 

    Зброї при собі юнак не мав. Обираючи мандрівну сумку, хлопець розраховував на свої сильні сторони: швидкість і кмітливість. В бою навіть найгостріший меч не зміг би зробити з Руді воїна. Єдине, що найбільше походило на знаряддя з того, що мав з собою юнак, був складний ніж. Проте й він мав застосовуватися, скоріше, як инструмент для створення жіттєрятівних конструкцій, ніж як зброя. 

Хлопець трохи висунувся понад травою. Навколо нього кружляли створіння на чотирьох лапах. Їх морд не були видно, тільки криті густою вовною горбаті спини визирали над трав’яним морем. Руді затамував подих. “Чорні шаки”, – з жахом усвідомив хлопець.

Так люди називали примарних чорних собак, які, за легендами, бродять по узбережжю і сільській місцевості. Історії про цю тварину є частиною фольклору народу, і традиційними героями страшилок, якими лякають дітей. Зустріти зграю цих створінь в поле так само нереально, як вийти з бою з ними живим. 

“Так, треба видихнути, – намагався протверезити думки, що паралізував страх, Руді. – Шаки громіздкі створіння з міцною щелепою, тяжкими лапами і сильним кидком, які не відрізняються швидкістю. Вплутуватися в бійку з ними – справжнє самогубство й для майстерного бійця. Єдиний вихід рвонути з низького старту у бік Лісу. – міркував юнак. – Зволікати ніколи – вони вже взяли мене в кільце. Питання часу, коли перший з них накинеться, подаючи приклад іншим. Їх рух закільцьований, проте між ними є відстань. Треба лише встигнути проскочити між двома тварюками переді мною. До Лісу залишилося декілька миль. Цей шлях я з легкістю подолаю швидше за них, проте ховатися від них в Лісі може бути складно, – хлопець закинув сумку собі на плечо. – Немає часу про це думати, треба бігти.”

Руді трохи випрямив ноги, і поверх заростей трави роздивився пастку, в яку його ув’язнили. Він вичікувально відраховував Шаків, збираючись з силами, щоб проскочити в прохід, що неминуче утворювався перед ним. І в ту мить, коли створіння позаду піджало свої міцні лапи для потужного стрибка, Руді рвонув з усіх ніг вперед. Він біг не оглядаючись, прекрасно чуючи, хвилюючі кров, звуки гонитви. За лякаючими чудовиськами, що збиралися поласуватись їм на пізню вечерю, хлопець не помітив відсутність зірок, яких поглинула похмура темрява дощових хмар.

Мандрівник біг без зупинку вже більше півгодини, коли його легені почали збиватися з ритму дихання. Ноги страшенно боліли, вимагаючи негайної зупинки хоча б на деякий час. Задощило. Краплі били по обличчю, вітер обдавав його прохолодною свіжістю, одяг, який миттєво наповнився вологою, заважав руху. Не дивлячись на всі  обтяжливі обставини, Руді посміхнувся, додаючи швидкості. Його п’янив адреналін, що розтікався тілом від гонитви, чарував запашний аромат свободи, що приносив із собою рвучкий вітер. Проте навіть бадьорий настрій не міг компенсувати втому, що з кожною митю все більше охоплювала тіло.

Хлопець обережно повернув голову до темряви ночі в себе за спиною. Несподівано на обрії ударила громовиця й понеслась сильним вітром над спраглою землею. Її сяйво освітило потворні морди створінь, що невпинно переслідували юнака. Гострі клики жахливо блиснули, в грозовому світлі, палаючі очі голодно витріщились на свою жертву. Від цієї картини з вуст хлопця  мимоволі вирвався крик, по тілу вдарив розряд огидного жаху, який витіснив всю втому, вмить застилаючи очі адреналіном.  Ритм серця небезпечно наближався до недозволеної організму швидкості.   

Вимоклий, втомлений мандрівник мчав полем наввипередки зі смертю, навздогін блискавці. Його розфокусований, втомлений погляд не ціплявся за небокрай, тому хлопець і не помітив, як перед ним ніби нізвідки виріс Чарівний Ліс. Своїми темними гостроверхими деревами він манив до себе, запрошуючи до загадкової темряви. Проте увійти до нього в ночі було так само небезпечно, як зупинитись і кінутись в провальну бійку з Чорними Шаками. Принаймні Руді міг би розраховувати на прихильність Лісу до втомленого мандрівника, що намагався знайти під його розлогими гілками прихисток від смертельної небезпеки. 

З цими думками хлопець вбіг до спасительної темряви, обираючи з двох зол, як він вважав, краще. Коли Руді опинився серед високих стовбурів різноманітних дерев, його організм фізично не міг більше витримати ні хвилини бігу. Хлопець різко зупинився, складаючись навпіл. Він важко дихав і багато кашляв. Здавалося юнак збирався виплюнути мигдалини в купі з легенями. Трохи віддихавшись, Руді не розгинаючись повернув голову до поля. За його підрахунками Шаки мали вже роздирати його мертве тіло.  

З подивом хлопець побачив, розлючену палкою гонитвою, зграю тварюк, які облизуючись вартували біля входу в ліс. Деякі з них іноді ричали, кидаючись в біг юнака, проте жодне створіння не ризикувало перетнути невидимий кордон Чарівного Лісу. Роздратовані невдачею Шаки завили, підводячись на свої міцні задні лапи, і, грозно зиркнувши на хлопця, зникли в морі трав.

Здивований юнак, з рештою заспокоївся і розігнув спину. В лісі було темно, хоч око виколи, дощ барабанив по листям, утворюючи чаруючу симфонію звуків, великі краплі прослизали поміж дерев і лупцювали хлопця по плечах. Чергова громовиця освітила невелике узлісся, на якому опинився Руді. Прямо перед ним дерева вишикувались в два ряди, складаючись в своєрідний зелений коридор вглиб Лісу. Ігнорувати таке явне запрошення зеленого гіганту хлопець не міг, тому на дотик по пам’яті рушив до проходу. 

Все ще уповаючи на прихильність давнього друга, хлопець безбоязно просувався стежкою. Проте його думка кардинально змінилася, коли ліва нога не відчула землі під собою. За долю секунду всі нутрощі юнака злетіли, неприємно лоскочучи тіло зсередини. Серце навпаки звалилося до п’ят. Мозок не встиг навіть зрозуміти що сталося, коли Руді стрімголов покотився з обриву в безодню яру. 

Болю хлопець не відчував до того, поки не зупинився. Вільне падіння уповільнилося і зрештою припинилось посеред  якоїсь ущелини. Кожна частина тіла відчувалася страшеною ниючою біллю. Всю праву ногу обдавав жар, ліве плечо страшенно пекло, очі застилав піт перемішаний з чимось темним і липким. Можливо з брудом чи може з кров’ю. Юнак безсило розкинув руки і заплющив очі. Перед тим, як провалитись в непритомність, голову Руді відвідала думка:

“Все ж таки образився”, – на забрудненому обличчі з’явилась гірка посмішка.

 

   

                                Лісові нетрі.  Чекаючи на диво

 

Руді ледве розплющив тяжкі повіки. В очі вдарило яскраве сонячне світло, що пробивалося з круглого віконця в стіні. Трохи звикнувши до освітлення, хлопець почав зацікавлено оглядати приміщення, в якому прокинувся. Сумнівів бути не могло – це була серцевина якогось широкого дерева, певно скоквійської адонсії – чарівної рослини, завширшки більшої за баобаб, проте порожньої всередині. Приміщення було захаращено книгами. Розмаїті палітурки рясніли з поличок, поверхні столу і зі стопок, збудованих на підлозі. В кутку кімнати розташувалася круглобока піч, на білому тлі якої квітли різнобарвні візерунки. По стінам і стелі кімнати соталася кучерява памолодь винограду, деінде висіли, як чарівні жирандолі, кетяги ягід. Поруч з чотирма вікнами, вирізаних з боків приміщення, були встановлені хитромудро закручені свічники. Біля входу розташувалася невелика платтяна шафа з різьбленими дверцятами. В приміщенні розливався запах нагрітого на сонці винограду.

Хто б не проживав в цьому кишлі, притримуватись якогось порядку він не вмів. Всюди валялися купи пергаменту, розкриті книги, навали мотлоху, що відлегло нагадували ворохи одягу. Навіть на зеленій ковдрі, якою вкривався хлопець, лежало кілька паперів з якимись записами, а на балясах ліжка висіло декілька речей з вбрання господаря чи господарки місця.  

Закінчивши огляд, хлопець втомлено відкинувся на подушку. Болю він не відчував, проте ворухнути якоюсь частиною тіла юнак не міг, тому так і лежав, вкритий легким рядном, вивчаючи поглядом переплетіння виноградних талів.

Раптом двері відчинилися і хтось м’якими кроками зайшов всередину кімнати. Руді опустив погляд і побачив мініатюрну фігуру дівчини з численними прямокутними лозяниками, що стопкою незнайомка несла в руках і які закривали її голову. Новоприбула розвернулася  до ліжка спиною і поставила оберемок на стіл. Юнак тим часом розглядав незнайомку. Вона мала світле кучеряве, що ледве діставало їй до плечей. На кінцях воно переливалось фіялковим полиском. “Надало ж мені натрапити на білявку!” – подумки закотив очі Руді.

Господарка сонячного кудла повернулася до хлопця і зміряла його вивчаючим поглядом зелених очей.  Її обличчя було всипане ластовинням, світло-бузкові губи склались в доброзичливу посмішку, а масакові брови своїм специфічним окрасом додавали її образу чарівності. На загострених вухах красувались сережки у вигляді грон винограду, волосся прикрашали дві лозові гілки з гострим листям.  Одягнена вона була в фіолетове ціпао вище колін з візерунковим розписом білих квітів і стійким коротким коміром.  Передпліччя прикрашали чорні пов’язки. Незнайомка була завелика для феї і занадто гарна для лісового ельфа, тому її походження залишалося таємницею для хлопця. 

 Загадкова дівчина підійшла до ліжка і приклала руку до лоба юнака. Трохи потримавши її так, незнайомка кивнула сама собі і всілася на дзиґлик біля ліжка. Вмостившись, вона розірвала тишу своїм ніжним голосом:

– Доброго ранку, – м’яко привіталась дівчина. – Мене звати Вайолет, я знайшла тебе в Блукаючому Яру і принесла до себе. Тебе лихоманило дві доби поспіль. Ти зламав ногу і звихнув ліве плече, а ще  багато різних подряпин по всьому тілу. Довелось багато клопотати, щоб  підлатати тебе, – розказувала рятувальниця.

– Чому я не можу ворушитися? – прохрипів Руді.

– Це все лікуючі чари, які я наклала, щоб зняти біль. Якщо прибрати їх, вона знову повернеться і твоє серце може не витримати, – пояснила Вайолет, підводячись зі стільчика. – Зараз приготую що-небудь на сніданок, тобі треба надолужити втрачену енергію. 

– Тож ти фея? – трохи підвівшись, пожвавішав хлопець. Дівчина напружено зупинилася на півшляху до столу, на її обличчі сіпнулася нервова посмішка.

– Саме так, – награно невимушено кинула через плече Вайолет, підходячи до столу. Вона саме почала знімати перший кошик з купи, що принесла, як зачула питання, якого боялася, проте яке неминуче мав би поставити кожен, хто її бачив:

– Тоді, де твої крила? – її руки зупинились, козуб завис у повітрі, не долетівши до столу якихось десять сантиметрів. Фея нервозно глитнула, перевела подих і тим самим веселим голосом, не обертаючись, відповіла:

– В мене їх забрали, – на її обличчя так і не повернулася посмішка. – Коли виганяли з королівства за… – вона затнулася, голос потихішав, – за державну зраду. 

Юнак з жалем розглядав мініатюрну постать феї. Тепер все встало на свої місця. Народ цих створінь жив відлюдником: не вступав в конфлікти, не підтримував дружніх зв’язків, не приятелював з сусідами. Тому людям було мало відомо про їх звичаї, менталитет чи закони. Проте деякі плітки все ж таки ходили поміж жителів. Фейрі були схиблені на чистоті крові. За їхніми порядками жоден з представників цього народу не мав права злигатися з  створіннями іншої раси. Таким чином злочинець паскудив честь і красу своєї нації. Винуватця в такому разі присуджували до смертної кари, а всіх, хто допомагав йому у злочині оголошували державними зрадниками, позбавляли крил і ототожнювали до людей. Руді навіть уявляти не хотів, як відчували себе феї, в яких забирали політ. Певно так само, як і безхвоста русалка, німа сирена, сліпий вій чи людина позбавлена волі. 

У блим ока хлопцю стало шкода бідолашне створіння, яка, зрештою, вже оговталась і активно складала принесену ношу. З роздумів юнака висмикнув її веселий голос:

– Я приготую щербицю з квітів моли (чарівна трава, що проростає з крові гіганта), якщо ти не проти. В Лісі нещодавно заквітла ціла галявина цих рослин, – проте хлопець здається не почув її слів.

– Співчуваю, – спокійно вимовив він. Фея застигла лише на мить, потім сухо озвалася:

– Не треба, це було давно. – Запанувала прикра тиша. Дівчина мовчки куйовдилась біля столу, хлопець зміряв її уважним поглядом. Щоб якось затушкувати скрутне становище, юнак розірвав тишу:

– Мені до вподоби смак квітів моли, тож з задоволенням скуштую твою щербицю, – він поблажливо посміхнувся. – Я Руді, доречі. Стиснув би руку, проте трохи паралізувало, тож вибачай, Вайолет. 

Дівчина на це гучно приснула і обернулася до юнака:

– Рада знайомству, Руді, – її руки виконали декілька блискавичних па і тіло хлопця присіло на ліжку. Юнак відчув свободу і болісні скубання в правій руці. Фея тим часом знову повернулася до готування. 

– Вибачай, більше звільнити не зможу. Не вистачало ще слухати твої дівочі ридання, – весело озвалася Вайолет.

– Не вистачало, ще терпіти знущання від гостровухого баклажану, – глузував юнак.

– Що таке баклажан? – здивовано обернулася дівчина.

– Така фіялкова квітка, – відмахнувся Руді. 

– Зрозуміло. Вона квітне в людському королівстві?, – зацікавлено спитала фея.

– Так, на городі, – пояснив хлопець.

– Розкажи щось про ваш народ, – Вайолет знову обернулася до хлопця, – Нам з братом завжди було цікаво, як ви живете, які у вас закони і порядки, чи є у вас якісь традиції і звичаї. Ваша мова досить примітивна порівняно з багатогранною лінгвістикою фейрі, проте цікава і барвиста.  Мені завжди здавалось, що ви цікаві створіння, з якими можна познайомитись ближче. Я читала багато книг про ваш народ, проте література не дозволяє зрозуміти всього. Тепер, коли я врятувала тобі життя, а ти переді мною в невиплатному борзі, Руді, будь такий ласкавий, розкажи мені щось про людей.

– Що ти хочеш знати? – весело посміхнувся юнак. На батьківщині його знали як видатного байкаря, з неперевершеним хистом до оповідань. 

– Все! – впевнено відповіла  Вайолет, відвертаючись до столу.

                                            

                                            ***

Вони провели за веселими розмовами і цікавими билинами три дні. Дівчина готувала їжу, відновлювала лікуючи чари і доглядала хлопця, як чарівна цілителька. Іноді вона по справах виходила з домівки, вручаючи в здорову руку юнакові якусь цікаву книгу. 

З цей час Руді утаємничив Вайолет в подробиці людського життя. Юнак розповідав про селища і міста, в яких він бував, про людей, які йому зустрічались, не обійшлося без слів про нелюдей, що часто трапляються серед натовпу. Хлопець майстерно описував, як мало не загинув, впавши у яр, коли втікав від чоловіка, на полі якого приліг поспати. Дівчина весело прокоментувала, що болісні падіння – звичне діло для хлопця. Із задоволенням фея слухала історії про кораблі, що штурмують моря, хитаючись на хвилях, про лицарів, які що-духу скачуть на своїх вірних конях. Вайолет весело сміялася з кумедних байок про людей, які споживали чарівне зілля, що п’янить голову і визволяє душу. Руді поділився спогадами про старого батька, з яким він провів дитинства. Після його смерті юнак відправився мандрувати світом. Хлопець повідав феї, як опинився в селищі Друм, щоб поповнити харчовий запас і рушити до столиці королівства в чергових спробах знайти себе. Як почув наказ короля, тому вирішив неодмінно знайти і одружитися на принцесі. Розказав і про те, як відчуває, що принцеса його обраниця, про відчуття, яке манило до Лісу. Хлопець свято вірив, що стоїть на шляху до свого справжнього кохання.   

– Нащо людям кохання? – запитала тоді Вайолет, з трошицею суму в голосі.

– Як нащо, дурненька? – здивувався тоді Руді і замислився. – Певно, щоб не бути самотніми в цьому великому байдужому всесвіті. Щоб разом з обранницею чи обранцем протистояти негодам життя. Коли двоє закохані, вони підтримують, допомагають і розуміють один одного, – спробував пояснити юний романтик.

– Я читала багато книг з вашого світу, – фея вказала на книги, що заповнювали приміщення. – В основному поезію, кохання в якій ефемерне поняття, яке не має визначення. Хтось бачить його чистим і світлим, проте більшість відчувають його приємною болістю, що рве душу. Для чого стільки страждати, я справді не можу зрозуміти. – приріченно зітхнула дівчина.

– Кохання – це зброя, яка може стати для людини надійним захистом, міцною бронею і великою допомогою. Проте вона може бути гострим кинджалом, що пронизує серце наскрізь. Та люди кажуть, що навіть той біль, що рве серце й висмалює душу – невелика плата за теплий промінь кохання, що зігріває тебе зсередини.

Фея і хлопець ще багато розмовляли. Вайолет розказувала про своє життя в лісі, оминаючи тему минулої домівки, яка так цікавила Руді. Дівчина розповідала про чарівних мешканців цього місця, які спочатку з недовірою ставилися до безкрилої феї, проте згодом прийняли її до себе в зелений світ. Фея потоваришували з русалками Скляного Озера, які з задоволенням розважали її серед водяної гладіни. Заприятелювала з мовчазними мавками, що проводили її найзаплутанішими стежками вглиб Лісу. Навіть громіздкі гіганти любили під веселий щебет дівчини катати її на своїх великих плечах.

Чим більше хлопець дізнавався про фею, тим більше жалкував за її долю. Йому було шкода це світле й чисте створіння, яке за невідомих причин турнули зі своєї домівки.  Руді все ще дратувала її білява зачіска, проте він все більше проймався повабою до Вайолет. Хлопець жартома називав дівчину “Блонді”, вона на помсту нарікла юнака  “Расті” (від англ. “rusty” – іржавий).

Вайолет лягала спати на м’якій ліжниці з хмаринок, яку кожного вечора створювала, поки хворий гість займав її ліжко. З кожним днем лікуючи чари слабнули за непотреби. Руді міг вже самостійно сідати в ліжку, повільно користуватися обома руками, вільно ворушити верхньою частиною тіла. Тільки ноги ще не хотіли слухатись достатньо добре, щоб встати зі свого ложе. 

Вечорами двійко друзів читали один одному вголос щось з численої книжкової колекції Вайолет. Дівчині подобалось слухати поезію у виконанні юнака: його низький оксамитовий голос зачаровував, занурюючи вглиб міжрядкової мудрості. Хлопець мав за краще виряджатись у цікаві подорожі в різні куточки всесвіту під супровід дзвінкого, і з тим ніжного, голосу чаклунки. 

На четвертий вечір свого перебування в домі безкрилої феї Вайолет, хлопець сидів в м’якому ліжку з подряпаним томіком сонетів великого Вільяма Шекспіра. Навкруги кружляли яскарві блищаки, наповнюючи кімнату м’яким світлом. Навпроти, спираючись на поренчата ліжниці, сиділа фея зі складеними по-турецьки ногами. Свою біляву голову вона відкинула до гори, її очі були заплющені. Дівчина побожно вслухалась в рядки вимовлені м’яким підбаском: 

Не хочу чесно я ставати перешкодою

Союзу двох сердець; кохання більш нема,

Бо зміні підляга воно разом з погодою,

Бо шлях збиває в нього труднощів вага.

 

О ні, кохання – це констант цього життя,

Єдиний тихий острів серед криків шторму.

Це зірка провідна крізь тяготи буття,

Незнамо нащо є, проте все ж має форму.

 

Кохання – не шут Часу, та красніє

Від його серпу злого слід болі тонкої.

Кохання день за днем лиш квітне та міцніє

І часто нас веде до дошки гробової.

 

Проте якщо вуста мої словами набрехали,

Тоді я не писав, а люди не кохали.

*авторський переклад

 – Неперевершено! – задоволено видихнула фея, розплющуючи очі.  Хлопець підвів погляд з книги на дівчину:

– Все ж таки Шекспіра перебільшено визнали генієм, – поскаржився Руді. Вайолет на цю заяву здивовано підвела брів – Не дивись на мене, як на бовдура, Блонді. Його кохання нудне й мляве. Що може бути палкого в незмінній постійності? Це безглуздо!

– Дозвольте не погодитись, – бойко заперечила Вайолет. Їхні літературні дискусії, побутові суперечки і дружні диспути стали невід’ємною частиною проведення часу. – Все в житті змінюється. Все змагається один з одним, кожен борікається з іншим. Увесь всесвіт підлягає змінам кожен день. Наш світ – один великий шторм подій, людей і емоцій. Хіба для тебе не буде найважливішим і найріднішим те, що серед всього цього бедламу буде стійко зігрівати тебе своїм теплом, розуміти, чекати на тебе, підтримувати й допомагати. Ти сам мені розповідав, пам’ятаєш, Расті?

– Так, це звісно правильно, проте я не за це кажу. Я хочу сказати, що кохання робить все що ти сказала, Блонді, проте не стоїть на місці. Воно має розриватись, складатись знову, битись, сперечатись, змінюватись, щоб не набриднути.

– Твої слова – промови божевільного, Расті. Справжнє кохання не може набриднути, – обурилася Вайолет.

– Вважай, як хочеш, проте в мене з принцесою буде найпалкіше кохання у світі, бо жоден з нас не поступатиметься іншому ні в чому. Ми будемо штормом серед… – натхненно розповідав хлопець, та його урвали:

– Ще більшої бурі, – грубо завершила за Руді дівчина. В її зелених очах майнула тиха образа, яку вона швидко сховала за єхидкуватою посмішкою, – І чи довго проживе таке кохання, Расті? Перегорить як сірник, і й по всьому!

– Подивимось, – гмикнув хлопец. Після недовгої, паузи під час якої обидва занурились в нурту власних думок, тишу розірвав понурий голос юнака:

– Давай лягати – вже пізно, Вайолет, – дівчина, насупившись від незвичного звернення, зістрибнула з ліжка на пухку ліжницю, що з’явилася над підлогою. Коли обидва вмостились, дівчина колихнула рукою, прибираючи світляків і загашуючи свічки. 

– Надобраніч, – невпевнено побажала вона. Запала тиша. Фея вже думала, що хлопець їй не відповість, як тишу порушив його голос:

– Надобраніч.

                                            *** 

Руді прокинувся від дивних звуків. Хтось тяжко дихав і занепокоєно бурмотів уві сні. Обернувшись, хлопець побачив, що джерелом шуму була Вайолет. Фея крутилася в ліжку і боязко шепотіла. На лобі виступив піт, брови склались дашком, а губи скривилися в гримасу. Шепіт дівчини став голоснішим і Руді зміг розібрати слова:

– Феліксе, Феліксе… Він не винний. Я допоможу. Феліксе, Феліксе. Благаю не треба, не треба цього робити! Він не винний! Біжи, Феліксе, біжи. Я… – дівчину вже як слід трусило, голос майже зривався на крик. Терпіти це Руді більше не міг. Спершись на руку, він з силою жбурнув ноги з ліжка. Переніс вагу і опинився на землі. Через мить він відчув як падає, тому нахилився до ложе дівчини, впавши на його м’які бебехи. Оговтавшись, юнак схопив плечо Вайолет і з силою труснув.

– Хей, Блонді. Хей! Прокидайся! – дівчина вже голосно кричала, по її щоках текли сльози, і хлопець ще раз з силою струснув її і  строго заговорив. – Вайолет, чорт забирай, розплющуй очі, досить вибивати мої слухові перетинки!

Фея різко прокинулася. Її зелені очі були наповнені сльозами. Вона розгублено дивилася на хлопця. З її грудей виривались хлипання. Руді не витримав такого вигляду подруги, тому обережно присунувся до неї і обійняв за плечі, пригортаючи до себе. Він відчув п’янкий аромат теплого винограду, що швидко заморочив йому голову.

– Тихіше, все добре. То був просто жахливий сон, – заспокоював він фею. Нарешті її хлипи припинилися, а дихання трохи відновилося. 

– Вибач, що розбудила, Расті, – ніяково промовила Вайолет, відсунувшись від хлопця.

– Нема проблем. Ти зі мною хворим дві безсонні ночі провела. Турбота про твою менталку найменше, що я міг би зробити, – спробував віджартуватися Руді. 

Обидва зашарілася. Декілька разів здавалось, що один з них щось скаже, проте кожного разу той лише відкривав рота і, зітхнувши, закривав назад. Нарешті голос подала Вайолет:

– Дякую, Расті. Думаю я вже в нормі, тож можемо лягати, – підняла свої скляні очі на хлопця фея. Той, прокинувшись від виру власних думок, перевів на неї погляд.

– Так, маєш рацію, Блонді. Надобраніч, – сказав Руді, проте погляду не відвів. Так і заглядав їй у очі, шукаючи чи то чари ночі, чи відповіді на безликі питання, чи щось ще приховане в кутках віддзеркалення душі феї. Деякий час вони так і просиділи, не розриваючи зорового контакту. Зрештою,обидва як по команді відвели погляд і ще більше зніяковіли. 

Руді крутнувся на ліжниці в бік свого ліжка, гадаючи чи зможе повторити майстерний трюк під дією адреналіну зараз. Не встиг він навіть прицілитись для стрибку, як його тіло стало безважним і обережно вляглося на простирадло. Хлопець обернув вдячний погляд до феї, яка лише кивнула, лягаючи до себе. 

       Цієї ночі обидва не заплющили очі, проте жоден з них і не заговорив.

                                          ***

Після тієї ночі, про яку ніхто більше не згадував, пройшов тиждень. Руді знову міг рухатись без болю. Тільки під час швидкого бігу, в правій нозі щось гостро штрикало. З кожним днем хлопець все більше передчував одужання  і швидке відновлення мандрівки до схованої вежі принцеси. За цей час, що він пробув у феї, вона дізналася в приятелів гігантів, які позмінно стерегли прихисток її високості, де саме воно знаходиться. 

Коли хлопець встав на ноги, вирішив допомогти Вайолет, щоб хоч якось відплатити за неоціненну допомогу.  Руді майстерно виготовив для феї два різьблених стелажі для книг. Дівчина, яка під час процесу ходила до Лісу, побачивши творіння майстра, від щастя з криком настрибнула на хлопця. Вони весело сміялися і Руді промовив:

– Кожному шедевру власне місце, – Вайолет посміхнулася.

– Тільки якщо це дійсно шедевр.

Саме навколо теми автентичності шедевріальності книг крутилися щоденні, якщо не щогодинні, дискусії пари. Вони сперечалися щодо прозорливості Данте, диспутували про мудрість роману де Сервантеса і обговорювали алегоричність образів поезії Крістофера Марлоу. Взагалі-то сперечались обидвоє часто: про правильний рецепт навару,  вибір книги, чергу на миття посуду, курс лікування. Їх сварки були емоційним, гучними і серйозними, проте водночас легкими, невразливими і веселими. Кожен, хоча і намагався одержати верх в словесному змаганні, все ж таки занадто цінував думку опонента.  

Руді пояснив Вайолет як зробити вино з кетягів ягід на стелі. Вони разом зірвали, віджали і закрили декілька кілограмів в важкій дубовій бочці. Дівчина познайомила хлопця зі своїми подругами русалоньками Катрі, Капрі і Кадрі, які виявились цікавими співбесідниками і божевільними бешкетами. З цієї прогулянки двоє повернулися вимколі та щасливі. Руді подарував феї карту місцевих селищ, яку намалював власноруч і вже вивчив напам’ять, уповаючи на те, що Вайолет коли-небудь вийде за межу Лісу і почне мандрувати. 

На дванадцятий день, знімаючи останні знеболювальні чари, дівчина оголосила юнака здоровим.

– Та невже? – недовірливо втупився очима в неї хлопець.

– Саме так, – посміхаючись, підтвердила фея. – Вже завтра зранку можеш рушати до своєї коханої. Більше затримувати не буду. Маєж бути і в  мене особисте життя, врешті решт, Расті, – щиро засміялася Вайолет.

– Звісно, має бути. Он, Ґреґорі кожного дня приходить, вже не дочекається, коли я піду – якось туманно підтвердив хлопець. 

– Лісовий ельф, Ґреґі? – вражено перепитала фея. – Та він просто елфійський інжир мені доставляє, бовдур.

– Гм, – невизначено озвався юнак. – Просто, я думав може… 

– Так? – жваво поцікавилася фея, вичікувально розглядаючи хлопця.

– Може, – Руді гучно глитнув і кашлянув. – Може сьогодні вечерю наостанок я приготую. Щоб мене на доріжку не знудило від твого готування.

– Це прекрасна ідея, – приховуючи розчарування, засміялася дівчина. – Тоді тобі не буде кого звинувачувати крім себе, Расті, коли все одно знудить від хвилювань перед мандрівкою. 

Після вечері і читання вголос, сусіди вляглись спати. Проте сон не йшов жодному з них. Нарешті Руді повернувся до Вайолет і тихо запитав:

– Хто такий Фелікс? – його очі пильно вивчали силует феї, що розглядала стелю.

– Хто? – обернувшись до хлопця, перепитала дівчина. 

– Тої ночі, коли тобі наснився жахливий сон, ти все повторювала це ім’я. І щось на кшталт того, що він не винний, – пояснив Руді. Фея уважно зазирнула в очі хлопцеві. Вона вивчала їх деякий час, а потім знову перевела погляд вгору. Юнак подумав, що не отримає відповідь на питання, що мучило його протягом всього цього часу. Він теж ліг на спину і розчаровано втупився в стелю. Проте через декілька хвилин почувся тихий голос:

– Фелікс – наслідний принц народу фейрі, мій старший брат. Найрідніша мені людина, – невпевнено почала Вайолет. Руді вмить повернув до неї голову:

– Стоп! Блонді, виходить ти принцеса? – здивовано перепитав хлопець.

– Була колись, – сумно виправила фея.

– Вибач, просто, якби я знав, то поводився б поважніше. Звертався б, певно, Ваша Блондійкість, – він весело приснув. Його трюк подіяв і дівчина, трохи розслабившись, посміхнулась. Вона продовжила:

– В родині нас було троє: старший брат Фелікс, я і молодший за мене на рік Ґорло. Ми були дружньою сім’єю. Багато часу проводили разом і завжди розділяли політику і наші взаємини. В якийсь момент, навіть зараз, аналізуючи все що сталося, я не можу зрозуміти, коли ми допустили цю помилку, Ґорло почав даліти від нас. З кожним днем він все більше зачинявся в собі, а наша дружба з Феліксом лише міцнішала. 

Одного дня старший прийшов до мене наляканий, проте безглуздо щасливий. Брат щиро посміхався, та раз у раз боязко оглядався по бокам. Тоді він повідав мені страшну таємницю, з якої почалися всі наші проблеми.

Її звали Амелія. Вона була людською дівчиною, яка раз на два дні приходила до Лісу по трави. Одного разу вона зустрілася з Феліксом, тоді стала приходити кожен день, щоб побути з ним. Вони закохались в один одного. Можливо ти не знаєш, проте в нас фей кохання в принципі не в шанобі, а почуття до представника іншого народу – порушення закону і карається стратою. Фейрі, який побрався з людиною, забруднив невинність й непорочну чистоту крові фей. 

Я намагалася напоумити брата, вмовити чи домовитись. Кричала на нього, благала і плакала, проте він не міг відмовитись від неї і розраховував на мою підтримку. Тому я погодилась зустрітися з Амелією. Вона справді прекрасна: мила, тендітна, витончена. Саме така доповнювала б і гамувала мого брата. Після знайомства з обраницею Фелікса я відтанула, тому втратила пильність. Ґорло прослідкував за братом і доклав на нього батькові- королю.

Бернхард завжди був чоловіком жорстких правил і непорушних законів. Він не зміг би обійти їх навіть при великому бажанні, а тим паче за його відсутності. Стража схопила Фелікса, а на все королівство пролунав наказ про ранкову страту наслідного принца. Я прийшла до батька, в якого завжди була улюбленицею, благала відпустити брата. Він був не винний. Я бачила його очі, коли він дивився на Амелію. Вони були сповнені надприродного тепла, почуття, не підвладного часу, світу, магії чи самому Феліксу. У коханні до людини не було братової провини.

Батько й слухати не хотів. Вишпурнув мене з тронної зали. Проте я твердо вирішила звільнити Фелікса. Вночі я приспала недолугу охорону і розбила замикаючі чари на дверях братової в’язниці. Він знав, що буде зі мною, коли правда спливе, тому розказав про це місце, повідав як заприятелювати з місцевими мешканцями Лісу. Фелікс мав втекти так далеко, щоб його ніколи не знайшли фейрі. Це означало, що я теж не маю знати, де він ховатиметься. Ми попрощалися біля Дубу Сновидінь, де Фелікс обратився людиною і зник в темряві нічного Лісу. Більше я його не бачила.

Наступного дня мене заарештували, лишили крил і вигнали з рідного королівства в людській подобі. – Вайолет сумно зітхнула і повернулася до Руді, зустрівшись з поглядом зелених очей. – Отака от історія з трагічним кінцем.

– Дозвольте, заперечити, Ваша Блондійкість. Це не кінець – це лише початок. Ти жива, а це вже щось, – жваво почав хлопець. – Твій життєпис не дійшов ще й до половини, а ти вже штампуєш позначку “Кінець”. Така книга ніколи не стане популярною, повір мені. Ти власноруч запровторила себе в межи. Ти маєш оцінити ситуацію з іншої точки зору. Твоє вигнання – щасливий квиток до свободи. Ти можеш побачити світ, знайти нових друзів, відшукати своє місце в цьому байдужому всесвіті, як я.

– Так, ти майже його знайшов же, правильно? У вежі на осоковій галявині за Джуркотливим Ставком, чи не так? – докірливо запитала Вайолет. 

– Певно, що так, – погодився Руді. – І найголовнішим є не те, що станеться завтра, а те, що я зробив два роки тому. Залишив звичний світ в пошуках себе. Так, було лячно і складно, проте зрештою, Блонді, все склалося якнайкраще, – весело посміхнувся  хлопець.

– Маєш рацію, Расті, – сумно вимовила Вайолет, відвертаючись до вікна. – Не буди мене зранку. Ненавиджу прощання.

– А це тоді що? – невесело озвався юнак.

– Миті.

 

                                     Вежа. Обдурюючи істину 

 

За гострими верхівками смолових дерев виднівся шпиль високої башти. З кожним кроком рудоволосий хлопець наближався до заповітної цілі все ближче і ближче. Його пальці пошпигувало від хвилювання, в голові паморочилося від передчуття досягнення бажаної мети. І тільки на душі було неспокійно. Якесь мерзенне відчуття заховалася десь в нетрях серця і псувало бойовий настрій. Як не намагався юнак відігнати від себе наслання, веселими думками і вільними мріями, воно все одно поверталося, обіймаючи серце своїми міцними лещатами. 

Ось вже перед його очима постала вежа пофарбована променями сонця на заході. В одній з чисельних кімнат споруди відпочиває його мрія, яка ще ніколи не була так близько, а на душі в хлопця кепсько. Він набрався духу і відважно стукнув кулаком по важким дерев’яним дверям башти. Прохід йому відчинив стариган в чорному каптані. Доброзичливо усміхаючись і вітаючи Руді з перемогою, чоловік привів юнака до горниці короля. 

Хлопець вічливо вклонився і вислухав слова його величності, жодне з яких проте не зачепило його свідомість. Рудоволосий мандрівник з запалом вимовив підготовлену й продуману розповідь про те, як довго чекав він на зустріч з прекрасною принцесою, скільки встиг пережити заради її кохання і як би сильно хотів спробувати вразити її високість. Сам юнак не відчував дьогтю у власній медовій промові, хоча десь в душі і усвідомлював, що з запалом бреше самому собі. Король схвально посміхнувся і наказав надати хлопцеві кімнату, щоб той заночував і зранку потрапив на аудієнцію до принцеси. Руді щиро подякував його величності і зник в коридорі за привітливим стариганом, що зустрічав його на вході. 

До самого сну переслідувало хлопця бридке відчуття чогось неправильного. Занурюючись в сон, він відганяв погані роздуми подалі від себе. “Чого хвилюватися, коли на завтра з милою моєю визначена зустріч!” – заспокоював себе юнак. Коли Морфей забрав останню тверезу думку хлопця в свої лапи,  Руді відчув п’янкий аромат теплого винограду.

                                            

                                          ***

Одягнений в розмальовану сорочку, що слугувала подушкою мандрівнику на полі, хлопець стояв в центрі великої тронної зали, чекаючи на принцесу. Його зелені очі бігали по приміщенню, проте фокусувалися десь дуже далеко від цього місця. Руді страшенно нервував через цю зустріч. Кожна секунда для хлопця відчувалася вічністю. 

Раптом двері біля центрального трону відчинились і паж оголосив прибуття принцеси Андромеди. Хлопець миттєво підвів очі і зіткнувся з уважним поглядом карих очей. Розглядаючи дівчину, Руді дійшов висновку, що жодне слово в світі не зможе описати її краси. В неї було довге чорне волосся, що підкреслювало привабливо-бліду шкіру, червоні м’які губі контрастували на порцеляновому тлі. Тонкі черти обличчя придавали її образу тендітності, а гостре кирпате підборіддя додавало в погляд трохи непокорства. 

Проте всередині хлопця зірвався запобіжник. Посмішка зникла з його обличчя, а замість прекрасної принцеси перед ним постало веселе непорозуміння з копою неслухняного білявого волосся на голові й шалапутними очима. Він нервово засміявся з власної дурості. 

– Щось не так? – здивовано поцікавилася різким голосом Андромеда.

– О, ні, ваша високосте, все так! – поспішив виправдатися хлопець. – Ви прекрасні. Справді, гарнішої за вас я ще в своєму життя не бачив. А я мандрівник, тож бачив дійсно багато. Просто ви… – юнак зупинився, намагаючись підібрати правильні слова. Він безпомічно закрутив головою, коли нарешті до нього зійшло осяяння. Руді подивився в очі принцесі. – Ви не білявка. 

Хлопець щиро зареготав і вибіг з тронної зали. Біг він так само швидко Руді лише раз, коли втікав від Чорних Шакі. Проте нині його життю нічого не загрожувало, крім власною дурості. Він біг гнаний щирим натхненням, мотивований справжнім коханням на запах зігрітого сонцем винограду. 

Рідні двері великого дерева відчинились зі звичним скрипом. Проте всередині не виявилось нікого. Кімната була занадто чистою для її мешканки. Ні тобі розкиданий речей, ні пописаних аркушів паперу. Лише на незвично порожньому столі маленький конверт з кострубатим написом “Расті”. 

Хлопець мигцем зірвав зайвий папер і розгорнув складений аркуш. 

Любий Расті,

Пишу цього листа без надії на те, що ти колись його отримаєш. Певно, коли я пишу ці строки тебе вже оголошують нареченим принцеси.

Я просто хочу сказати, що кохаю тебе. Достатньо сильно, щоб відпустити до твого щастя. Пам’ятаєш я питала в тебе, нащо людям кохання, якщо воно завдає стільки болю. Щож я самостійно знайшла відповідь на це питання. Моє кохання розриває серце на частини, роздирає мою душу на шматки, проте дозволяє щасливо жити спогадом про твою чарівну посмішку. Воно вбиває в мені клітину за клітиною для того, щоб оживити їх твоїм сміхом. Закохатися в тебе було роковою помилкою і щасливим квитком мого життя. Ти проколов моє серце солодким кинджалом свого кохання.

Тому, якби хтось колись запропонував мені пережити життя наново, я б не стала нічого змінювати. Навіть враховуючи, що твій від’їзд став смертю мого серця, я б все одно зустріла б тебе і так само щиро віддала тобі твою майбутню жертву. Бо жити зі знанням того, що кохана людина щаслива не найжахливіша доля, чи не так? Мені здається жахливішим було б зовсім не кохати.

Я йду з Лісу. Ти правий моє життя не закінчилося, коли пішов Фелікс, проте воно зупинилося, коли пішов ти. Тож я маю віднайти його в інших пристрастях життя. Хочу побачити океан, думаю він зблизить нас з тобою, на яких би кутах світу ми не були.

Дякую тобі, мій Руді, що показав кохання, яке стало мені “єдиним тихим островом із криків шторму, зіркою провідною крізь тяготи буття”. Виходить Шекспір був таки генієм.

Твоя Блонді.

На очах Руді проступили сльози. На долю секунди юнака охопив страх і безпомічність “Як можна було бути таким бовдуром? – корив він себе. – Нічого, я маю знайти її. Я знайду її” – вирішив хлопець. Похапцем впихуючи листа в сумку, він побіг до виходу. За мить до того, як його рука потяглася до ручки, двері відчинили і на порозі застигла мініатюрна фігура з білявою зачіскою. Руді відчув знайомий запах теплого винограду і глибоко вдихнув, насолоджуючись теплом, яке розливалося по тілу, виганяючи весь страх і хвилювання останнього дня. 

– Я карту забула, – ніяково пояснила Вайолет, потупивши очі в підлогу. Руді весело розсміявся і ступив до дівчини. Його рука обережно обійняла фею за талію, пригортаючи дівчину ближче. Іншою він обережно обхопив обличчя Вайолет, змушуючи подивитися своїми великими зеленими очима на нього.

– Я теж кохаю тебе так само, як Шекспір писав. І мене це цілком задовольняє, – після цих слів юнак ніжно поцілував фею, міцніше стискаючи її в обіймах. Поцілунок був своєрідним доказом того, що кохання – незмінна константа вічності, а не бурхливий шторм, що має кінець. Тепло м’яких губ зігрівало серце  з усіх його потайних кутів. Не треба більше хлопцеві сірник, що згодом згорить вщент. Нині Руді бажав лише, щоб його біляве диво незмінно було поруч. І хай весь світ згорає в самому собі вщент, їх кохання вистоє серед божевілля шторму.

Відірвавшись від принадних губ, хлопець зазирнув в глибину зеленого лісу в очах Вайолет і весело промовив:

– А в наших дітей теж будуть гострі вуха?