Опівнічний вальс

 

      Один два три, звикай до незвичного

 

Вночі сьогодні у старовинній вежі горить світло. Там нині планується бал. З вікон можна відчути передчуття музики, що наповнюватиме залу. Столи ломляться від прянощів, напої вже розлиті у бокали, інструменти налаштовані під камертон. З темноти ночі, що вкриває будівлю палацу, вікна бальної кімнати, здаються провідними смолоскипами. 

Зала виглядає розкішно. Дві великі кришталеві люстри освітлюють кожний куток приміщення. Може навіть здатися, що вони перекривають темряву, яка тихо підступає з вулиці. Високі жовті стіни завішані безліччю чудових картин людей, природи, подій. Їх дивакувато-переплетені рами додають блідим поверхням величі. Біля стін розставлені столи, вкриті білими шовковими скатертинами з золотими вкрапленнями. Кожен з них заповнений закусками для гостей, що вичерпають свою енергію. Найголовнішою частиною інтер’єра є його відсутність. Тобто мозаїчна підлога розчищена від усього зайвого для запаморочливих вальсів і граційних полонезів. Між вікон спочивають два оксамитових  дивани, призначені не для найвитриваліших танцівників. У кутку в кінці кімнати розкинувся ліс зі стільців для камерного оркестру, що ближчим часом буде розважати музикою відвідувачів сьогоднішнього балу. 

Товсті коричневі двері з гуркотом відчиняються, пропускаючи нескінчаємий потік гостей: леді, в широких сукнях найяскравіших кольоровів, чоловіків в елегантних костюмах. Ніхто не зустрічає їх, не проводить по місцях, не вітає їх фразою “почувайтеся, як вдома”. Вони заходять, як завсідники цього місця, що не  потребують запрошення. Люди розходяться по кімнаті. Разом з ними з’являються офіціанти, що снують поміж людей з підносами у руках. Оркестр розміщується по місцях за лічені хвилини. Гості в передчутті незабутніх спогадів, кожен з них вже насолоджується перебуванням тут.

Серед них пара блакитних очей розгублено роздивляється навкруги. Блискучі аквамарини належать дівчині з коротким волоссям кольору воронячого крила. Вона одягнена в чорну сукню, якій не можна відмовити в коштовності: чорний оксамит ажурними хвилями спадає на підлогу, блискучі камінці оніксу опоясують фігуру, чітко окреслюючи талію, кружевні волани тримають сукню на плечах, залишаючи відкритими ключиці і шею, на якій красується елегантно-пов’язана хустка. Обличчя леді прикриває павутинка вуалі, що кріпиться на голові шпилькою в вигляді розкішної тканинної квітки. 

Вона вперше на цьому заході. Її погляд бігає від одного гостя до іншого в пошуках знайомих облич, які могли б стати її підтримкою в такому тяжкому випробуванні, як бал. Проте місія провальна, Вікторія, а саме так звуть новоприбулу, не знає нікого з присутніх сьогодні на балу. 

Роздається голос диригента оркестру:

– Леді і джентльмени, полонез, – оголошує він. Його голосу вторять оплески і чоловіки розходяться, щоб запросити жінок до танцю. 

Леді в чорному не збирається танцювати. Принаймні зараз. Вона підхоплює келих з підносу й рухається далі від танцівників в напрямку столів. Спочатку Вікторія вирішує роздивитися навкруги, а потім вже віддаваться веселощам, що на Тіньовому Балі королівського палацу забезпечені. 

Ще вчора зранку дівчина й мріяти не могла, що опиниться тут. Тіньовий Бал – найбажаніший захід для кожного члена цивільного суспільства дев’ятнадцятого століття. Ніхто не знає, хто є його господарем чи господаркою. Поговорюють, що це сам король прикладає руку до його створення, хтось каже – це принц Олександр, деякі вважають, що спеціально наймана людина, проте правди не знає ніхто. Як і того, що саме відбувається на балу, чому він так приваблює кожного. Гості цього заходу обрані члени найвищих кіл суспільства, і після повернення  нікому не розкривають таємниці балу, та наступної ночі знову їдуть зі свого маєтку, гадаємо, знову в палац. Ходять чутки, що навіть сам король жодного разу не отримував запрошення, а кожного вечора у власному палаці не може знайти шляху до південної вежі. Для вісімнадцятирічної дівчини перепустка сюди – нездійсненна мрія, підживлювальна цікавістю і бажанням опинитися серед найвідоміших партій суспільства. 

Марево, що стало дійсністю для Вікторії Хемптон, яка отримала запрошення в чорному конверті, написане фіолетовими чорнилами на її ім’я. Щастя, що відчувалося від отримання листа, наразі зникло через приховане розчарування. Ні бальна зала, ні гості, ні страви не виглядали особливо і нічим не відрізнялись від десятків балів, на яких вже мала честь побувати Вікторія. 

Дівчина відпила ковток з келиха  і стала дивитись за танцівниками, що були готові розпочати танець. Полонез леді ніколи особливо не любила. Танок-хода був занадто розміреним і повільний для поняття “танці”, тому вона навіть зраділа, що пропустить довелося саме його. 

Заграла музика пари почали повільно йти залою в стандартній композиції, тримаючись за руки. Декілька разів вони покрутились і попрямували в інший бік, старанно тримаючи поставу і рахуючи в голові кроки. Жінки награно посміхались, хлопці розглядали їх посмішки. 

Раптом музика злетіла і прискорилась. Вікторія поперхнулася від несподіванки, проте танцівники не розгубились: їх рухи стали різкишим, кроки швидшими, посмішки щиріщими. Дівчата вже гучно сміялись, а хлопці щось весело їм розказували продовжуючи танок. Полонез, яким його знала дівчина, зник зовсім, залишивши лише набір рухів і схему пересування. Яка теж не затрималася надовго. Через деякий час танцівники розлетілися в різні кутки, вдало мандруючи між людьми. Якась молода пара прослизнула повз Вікторію, яка помітила їх тільки краєм ока. Не встигла вона відчути аромат парфуму танцівниці, як люди вже зникли з її поля зору. 

Дівчина спустошила келих і залишила його на столі. Їй здалось ніби вся зала стала вище, ширше й довше. Людей було так багато, що очі не знаходили вільного місця, проте ніхто не з ким не зіштовхувався і не товпився. Це здавалось майже магічним, бо й сама дівчина не відчувала того натовпу, який бачила. В своєму бажанні усамітнитись вона опинилась в  єдиному вільному кутку кімнати біля дверей. Двоє інших займали столи, а в протилежному розташувався оркестр. Тут знайшовся м’який стілець зі спинкою, на який присіла Вікторія. 

Дівчина продовжила розглядати бальну залу. Звідси було видно всю її площу, що було трохи дивним, адже здавалось, ніби леді на рівень вища за інших і може побачити діагональний кут кімнати. Танцівників стало більше, проте їх було видно все менше. Вікторія рахувала все нові і нові пари, але старих не знаходила, ніби вони вийшли кудись, та двері ще не відчинялись жодного разу.

Серед натовпу вона побачила юнака в мереживній карнавальний масці з чорним, як в неї волоссям, що ходив поміж інших розглядаючи все навкруги. Вікторії навіть здалося, що його теж запросили сюди вперше, як і її. Та не встигла дівчина зрадіти, як хлопець чітким рухом виловив з танцюючої пари руду дівчину. І покружляв її в танці декілька па. Потім швидко відпустив і пішов далі, вітаючись з безліччю людей, що намагалася привернути його увагу. Трюк з дівчиною, він повторив ще декілька разів: з жінкою в надмірно-великому капелюсі і брюнеткою в білій сукні. Коли хлопець дійшов до столів, опинившись спиною до Вікторії, він швидко повернувся і зустрівся з нею своїми чорними очима. Міс Хемптон злякалась і перевела погляд на інших танцюючих. Через декілька хвилин вона все ж таки наважилася знову подивитись на хлопця, який залучив її увагу. Проте його там більше не було. 

За розгляданням дівчина не помітила, як до неї хтось підсів, що було, на її думку неможливо, бо вона сиділа на стільці. Та, повернувши голову, Вікторія побачила білявку, що всілася біля неї на оксамитову кушетку, що ніби була стільцем, коли сідала міс Хемптон. Проте наполягати на цьому і сперечатись з власними очима дівчина не стала, вирішивши, що просто не звернула уваги. З роздумів її вивів голос  незнайомки в широкій червоній сукні, що дуже личила їй і підкреслювала фігуру.

– Привіт, мене звати Елоїза Ґрейс, – дружньо вимовила жінка. – Тебе певно вперше запросили, я бачила, як ти здивувалася зміні композиції полонезу. – Вона засміялася. 

– Це здалось мені дивним, – знизала плечима Вікторія.

– О, моя дорогенька, це ти ще не танцювала, – вона змовницьки підвела брови. – Не буду нічого розказувати сама скоро відчуєш все, проте якщо хочеш сюди повернутись ще, ти маєш зрозуміти, що це місце, цей захід не підвладне жодним законам. Ні суспільства, ні природи, ні держави, розумієш? 

– Так, я вже це помітила, – вирішивши не сперечатись з явно п’яною жінкою, погодилась Вікторія. Вона вирішила змінити тему – А як сюди повернутися? Мені знову надішлють запрошення, якщо моя поведінка сподобається таємничому господарю балу?

– О, ні, моя дорогенька, запрошення тільки на перший раз, – жінка звела догори палець. – На другу ніч тебе запросять по-іншому. І після цього ти зможеш приходити кожної ночі. 

– Як саме мене запросять? – зацікавилась Вікторія.

– Ти сама все зрозумієш, – відмахнулась Елоїза. – А тепер вставай і йди до натовпу. Зараз буде наступний танець. Кадриль, здається. 

Музика й справді вщухла, пролунали оплески, до яких приєдналась і Елоїза. Вікторія підвелась, зробила кніксен і поспіхом пішла від жінки, яка їй не дуже сподобалась. Тільки вона збиралась знайти офіціанта, як позаду неї хтось кашлянув. Дівчина швидко розвернулася і зустрілася поглядом з високим шатеном, певно, трохи старшим за неї. Він посміхався, карі очі струменіли теплом. Юнак простягнув їй руку і вимовив:

– Станцюйте зі мною, міледі, – його голос заворожував, і дівчина не змогла йому відмовити. 

      ***

Після восьми танців Вікторія зрозуміла декілька важливих речей про це місце.

По-перше, мами, що мріють відправити доньку на Тіньовий Бал, марно витрачають бажання. Знайти тут партію на життя неможливо. Куди більш, не реально станцувати з кимось більше одного танцю. Як тільки закінчується музика, партнер зникає серед інших людей, що спішать до танцювального майданчику. Знайти його знову теж непосильна справа, Вікторія намагалась вже декілька разів. 

По-друге, кімната більше, ніж здається на перший погляд. Під час танців дівчина кружляла поміж книжкових стелажів, застрибувала на сцену і декілька разів витанцьовувала на балконі. 

По-третє, танець тут дійсно незвичайний. Він схожий на боротьбу двох стихій, що змагаються за першість. Це нагадує поцілунок і вбивство, ураган і штиль, вогонь і воду. З першою нотою все всередині дівчині віддається рухам, музиці і рукам партнера. Кожен кавалер відчувається по-різному, хтось розповсюджує холод і чітко відстукує ритм, інший згорає в танці пришвидшуючись до неможливого і несучи із собою Вікторію. Кожен танок переносив дівчину в інший світ. Іноді їй справді здавалось краєм ока, що пейзаж навколо них змінювався: алеманда неквапливо вивчала ліс, полька стрибала поміж гір, менует кружився поміж хмар. 

Останнє й головне – від танцю неможливо відмовитись.  Як тільки закінчувалась одна мелодія, Вікторія вже всім єством бажала ще одну. Навіть зараз після вже восьмої композиції – надзвичайно жвавої сарабанди – ноги страшенно боліли, голова паморочилась, а танцювати хотілося ще. 

Дівчина обернулася в пошуках дивану, силкуючись пересидіти наступний вальс і натрапила на товстого старого чоловіка, що посміхався рядами кривих зубів. Вікторія швидко оговталась від музичного сп’яніння і злякалась, що цей стариган запросить її танцювати. Її побоювання підтвердились: чоловік витягнув свою спітнілу руку і вимовив:

– Потанцюймо? – вся свідомість дівчини кричала від страху, проте рука сама потягнулась до його кінцівки, що зараз здавалася частиною якогось слизького чудовиська. Вікторія злякано закліпала, її рука була майже в полоні огидного щупальця. 

Раптом хтось перехопив її і впевнено повів дівчину в інший бік, притримуючи за талію. Коли незнайомець зупинився, міс Хемптон обернулася і зустрілася із знайомим поглядом чорних очей. Її рятувальник тим часом вже розташував руку на її талії, іншою перехопив правицю, приймаючи вальсову позицію.

– Що ти робиш? – безглуздо спитала дівчина.

– Вікторіє, я всього лише запрошую тебе на танець, – безтурботно пояснив незнайомець. – На фантастичний вальс, можна сказати. 

Його голос обеззброював і заворожував. Дівчина розташувала руку на широкому плечі партнера. 

Заграла музика. Вони почали повільно кружляти залою.

– Як ти почуваєш себе? – поцікавився хлопець.

– Феєрично, – визнала Вікторія. – Мені сподобався бал. Він справді надзвичайний. Хоча не він, а танці. Кожен з них був окремим всесвітом, а точніше мандрівкою в інші світи, – поділилася міс Хемптон. – Люди тут цікаві і кожен привносить в танок щось своє, проте в світській бесіді не може зв’язати й двох слів, – хлопець пирхнув.

– Так, серед гостей і королі, і голодранці. Тож прошу пробачити другим їх неосвіченість, – дівчина не могла зрозуміти чи шуткує хлопець, чи ні.

– А ти король чи голодранець? – поцікавилася Вікторія. 

– Не має значення, – юнак нахилив голову ближче до дівчини і прошепотів – бо це ж не музика, а кровотеча віолончелей, саксофонів і флейт. Ось, що має значення. Музика, – він ближче присунув Вікторію до себе, – люди, – його рука міцніше обхопила її, – танець. – Він почав рухатись. Його ноги рухались з надзвичайною швидкістю,проте дівчинині не відставали від них ні на крок. Все навколо закружляло у власному танці. Цього дівчина не помічала, не розриваючи прямого зорового контакту з чорними очима за мереживом маски. 

– Я виклакаю тебе не танець, –  зухвало вимовив юнак, лукаво посміхаючись. Від його тону по Вікторії пройшовся табун мурашок. Вона якимось ефемерним відчуттям зрозуміла про що каже загадковий незнайомець і з викликом відповіла:

– Я приймаю, – посмішка хлопця стала ще ширшою. Вікторія звільнила руку і підняла з обличчя вуаль. Після чого теж посміхнулася, присунувшись ближче і не відриваючись від чорних очей. Вони почали.

Їх більше не існувало в світі, а може світу більше не існувало навколо. Їх вальс розривав хмари, розбивав хвилі, струсував землю, піднімав з землі листя. Вони не вальсували, вони билися, замаглися, сперечалися, боролися, сварилися, кричали, мірялись, воювали, конкурували. Вони горіли і спалювали все навкруги. В якусь мить для Вікторії не залишилось нічого, крім чорних очей. Потім навколо знову творився світ, чи вони творились зі світом. В голові не залишилось жодної тверезої думки, в серці теж не було почуттів, лише вогонь опалював все єство дівчини. Вікторія кружляла в міцних руках хлопця, не відчуваючи нічого, навіть його дотиків. Дівчина жила у вальсі, чи може вальс оживав у ній.

Раптом все скінчилося. Музика зупинилась, загальмував світ довкола, погас вогонь всередині. Вікторія схилилась в реверансі, хлопець нахилився до її вуха: 

– Ти майже перемогла, тож ще зустрінемось.

Коли дівчина підвела погляд, хлопця вже не було поряд. Вона навіть не намагалася знайти його в натовпі, просто повернулась і відійшла до вікна. Щось інше було в цьому танці. Він спалив Вікторію зсередини і потім воскресив з попелу наново.

 Дівчина перебувала в маревному стані деякий час, та оговталась, коли відчула, як хтось трясе її за плечі. міс Хемптон сфокусувала погляд. Це була та білява жінка Елоїза Ґрейс.

– Гей, дорогенька, чуєш мене? Геееей, – вона поклацала пальцями перед її очами.

– Я вас чую, – втомлено озвалася Вікторія.

– О, слава Богові, чула, що я тобі сказала. Ти хоч уявляєш з ким ти витанцьовувала цей вальс? – жінка була дуже схвильована, її голос звучав дзвінко.

– Не маю уявлення, – відповіла дівчина, закочуючи очі.

– Він господар Тіньового балу! – жінка промовила це пошепки, таємничо-урочисто і водночас гучно. 

– Що? Той хлопець? – миттю пожвавішала дівчина. 

– Саме він, – все також пошепки, проте тихіше, продовжила Елоїза. – Ніхто не знає його імені, тому так і кличуть Тінь. Він зустрічав найперших гостей. Цей хлопець створив це місце, а може це місце створило його. Тінь ніколи не танцює не з ким більше тридцяти секунд. Подейкують, що це небезпечно для здоров’я його напарниці. Уявляєш, танок з ним може вбити дівчину, а з тобою він вальсував певно більше двох сотен тактів. Він щось казав? – в її погляді читалася цікавість і погано прихована заздрість.

– Тільки, що ми ще побачимось, – безбарвно відповіла Вікторія, дивлячись перед собою порожнім поглядом.

– О, а мені тільки офіціант сказав, – обурилась жінка, та побачивши розгублений погляд дівчини, пояснила:

– Він запросив тебе знову, дорогенька.

 

 Один два три, віддайся вальсу 

П’ята ніч поспіль на Тіньовому балі віддавалася біллю в кінцівках і запамороченням в голові. Вікторія не завела більше друзів крім Елоїзи, яка кожного разу якимось дивом знаходила її в натовпі людей. У той час, як сама дівчина, не могла відшукати хлопця, з яким тільки закінчила танцювати. Іноді жінки весело розмовляли ні про що, і про все одразу. Елоїза розповіла, що сама є гостьою балу тільки півроку, а знає людину, що витанцьовує кожної ночі вже протягом п’яти років. Виявилось, що відвідувачі бувають з дивними, іноді лякаючими, примхами.

Так Елоїза повідала про чоловіка, який просив її танцювати з заплющеними очима і про хлопця, що мало не скинув її з балкону. До речі, в цю частину залм поза межами танців Вікторія так і не змогла знайти шлях. В іншому, як і до книжкових полиць і сцени.

З самою дівчиною за цей час теж сталося неприємна річ. Вона якось стояла спиною до танцівників біля столів, обираючи чим підкріпитись, та раптом хтось схопив її за руку і потяг в невідомому напрямку. Це був сивий худий чоловік середніх літ, Вікторія намагалася пручатися, проте він тримав міцно. Вона закричала:

– Куди ви мене ведете? – на її писк повернулося декілька людей, проте ніхто не рушив з місця.

– Під вінець, – сухо констатував чоловік. Дівчина від жаху активніше забрикалася. Якби не перші промені сонця, Вікторія не уявляла, що могло статися. 

За п’ять ночей в цьому місці міс Хемптон збагнула майже всі закони Тіньового Балу, а точніше їх відсутність. Люди на ньому більше не були тими, ким мали бути щодня. Тут були королі, аристократи, адвокати, судді, голодранці, бідняки, повії, вчителі, і водночас їх тут не було. Люди відчували себе тут трохи вільніше, ніж у вічній клітці свого життя. І коштувала така свобода їм одного – мовчання.  Гості Тіньового балу не мали права розказати нікому про те, що відбувається ночами в південній вежі королівського палацу. 

На власному досвіді Вікторія усвідомила, що прокидаючись зранку, пам’ятає кожну деталь нічних веселощів, проте, коли починає думати про них, вони забуваються. В будь-якому разі, їй навіть на думку не спадало порушити умови і розповісти кому-небудь про дивовижне перебування на Тіньовому Балі.

Щодо господаря балу, з першої ночі Вікторії він більше не з’являвся на заході. Елоїза сказала, що він взагалі-то дуже рідко приєднується до гостей і шанує їх своєю присутністю. Проте міс Хемптон кожного разу, докладаючи багато зусиль, пропускала вальс з надією повторити оту пожежу емоцій від танцю з Тінню. Дівчина не могла дозволити собі танцювати з ким-небудь не через яку-небудь палку відданість загадковому хлопцеві. Просто ритм вальсу, його звучання, обережний рахунок в голові “один, два, три. один, два, три”, його мотив, від якого хочеться кружляти, тональність і мелодія – все міцно прив’язане до чорноокого хлопця і шторму емоцій, які не зміг би викликати жодний з гостей. Вікторія не хотіла перекривати спогади, що чітко залягли в її пам’яті новими неякісними спробами. 

Ніхто ніколи про це не розмовляв, проте дівчина знала – це місце магічне. Те, що творилося з людьми під час танців, вона була впевнена, що відчуває це не одна. Тіньовий Бал змінював щось всередині: розширював світогляд, розкривав душу, звільнював думки. Танець був зброєю воєнного, пензлем художника, словом письменника. Сюди приходили в пошуках натхнення, в спробах забутися, в можливості відпочити всі, хто вмів танцювати або не міг переставити дві ноги під музику. Танок сам оживав у них, він вів їх, зцілював їх душі, рухав їх тілом.

Вікторія Хемптон втомлено всілася на оксамитовий диван біля вікна. З кожною ніччю їй все легше вдавалось пропускати вальси, яких протягом заходу могло бути близько п’яти-шести. Дівчина витягла в блаженній насолоді ноги і відкинула голову.  Ніч наближалася до свого завершення, а сьогодні Вікторія вкрай невдало підібрала взуття. Вона нахилилася, підняла поділ сукні і зняла злощасний туфель. На мереживі панчохи квітли червоні плями крові.
– Дідько! – вилаялася дівчина, трохи натиснувши на місця, що кровоточили, і скривилася від болісного пощіпування. Вікторія піднялася і втомлено видихнула, відкидуючись на диван. Дівчина деякий час роздумувала, зважувала всі за і проти. Врешті решт, вона кивнула сама собі, нахилилась і зняла набридливі панчохи і інший туфель. Ноги Вікторії були у плачевному стані. Деінде були старі мозолі на вже затягнутих мозолях, п’яти огрубіли, на підйомі виступали синці, а на ступні кровили новозаслужені ранки. 

Дівчина обережно опустила ноги на холодну підлогу, закочуючи від насолоди очі. Міс Хемптон нахилилася через диван і поставила за ним свої туфлі, а панчохи обережно склала і заховала в складки дивану. 

Вікторії не терпілося потанцювати босоніж. Їй здавалось, що ноги в такому разі, не сковані кайданами, будуть відчуватися вільніше і рухатись швидше. Як тільки затягнулась остання нота вальсу, дівчина схопилась на ноги і перша підбігла до якогось хлопця, запрошуючи його на танок. Ще одна особливість, яку винесла Вікторія за час відвідування цього місця: немає різниці, хто кого запрошує на танець.

Сподівання дівчини підтвердились і останок ночі вона провела з оп’яняючим відчуттям свободи, коли її ноги торкались холодної поверхні снігу, свіжої трави чи гарячого піску пустелі. Зовсім скоро над небокраєм мало зійти сонце, що означало – два опуси до завершення Тіньового Балу. Вікторія під час останньої тарантели наступила на уламок келиха і швидко пошкодувала про рішення зняти взуття. Хромаючи і кривлячись від болю, дівчина дошкандибала до дивана і впала на м’який оксамит. Трохи пролежавши так, міс Хемптон, вже вкотре за ніч, схилилась до своїх ніг. 

Тільки-но вона зібралась з силами і хотіла дістати скельце зі ступні, як чиїсь бліді руки обережно схопили гострий куточок і швидким рухом витягли. Від приступу різкого болю Вікторія заплющила очі і засичала, відчуваючи, як незнайомець приклав вологу серветку до порізу. Коли неприємне відчуття вщухло, дівчина подивилася на свого лікаря.

Оскільки людина старанно обслуговувала поранену кінцівку, міс Хемптон побачила лише довге чорне волосся, що безсумнівно могло належати лише одній людині. Тінь підвів погляд і зустрівся очима з Вікторією: 

– Якщо травмуєш ноги – не зможеш танцювати, – констатував він і без того очевидний факт. – Тобі треба берегти їх.

Дівчина на це лише хмикнула і ображено відвела погляд. Безглуздо було ображатися на людину, що всього один раз станцював з тобою, нехай це і був найкращий танець в твоєму житті.

– Для цього в мене є для тебе подарунок, – хлопець стояв на коліні, біля якого лежала велика подарункова біла коробка, перев’язана чорною атласною стрічкою. Тінь схопив її, зірвав тасьму і відкрив. Всередині виявилася пара елегантних туфель оббитих м’яким чорним оксамитом з камінням агату. Хлопець обережно одягнув туфлі на ноги Вікторії і допоміг їй підвестися.

Дівчина трохи потопталася на місці, зробила кілька кроків і з задоволенням відмітила, що взуття не тільки гарне, а й дуже зручне. Вона збиралась подякувати юнакові, проте, коли підвела погляд, він вже був біля натовпу.

 Диригент оголосив наступний танець – вальс. Вікторія злякалась: вона не хотіла відпускати його зараз, та боялась наслідків своєї поведінки. Зволікати не було часу, тож вона видихнула і крикнула:

– Я запрошую тебе на танец, – вона нервово глитнула. – На фантастичний вальс. – Хлопець зупинився, та не обернувся. Дівчина розчаровано зітхнула.

– А ти королева чи голодранка? – роздався лукавий голос хлопця. Він повернувся, на його обличчі грала посмішка.

– Це не має значення, – розсміялися дівчина, наближаючись до Тіні. Хлопець впевнено схопив її в вже чомусь звичну вальсову позицію. – Я викликаю тебе на танець, – уточнила Вікторія, задираючи підборіддя.

– Я приймаю виклик, – з готовністю відповів хлопець. Звільнивши одну руку, він обережно підняв вуаль дівчини. Вони почали.

Цей вальс не був схожий на минулий. В ньому не було швидкості, злості, шторму. Він палав вогнем, який не спалював все навкруги, а створював життя. З кожним тактом танцівники відкривались один одному, раз у раз переманюючи на себе ініціативу. Вони опинялись у горах, кружляли поміж книг, вальсували по полю, коли Тінь міцніше стискав руку на талії дівчини. Їх ноги лоскотав прибій, волосся розвіював земфір, обличчя освітлювало на балконі місячне сяйво, коли ноги Вікторії прискорювали рухи обох.

Вони знову згорали в танці, чи то танець згорав у них.

 

       Один два три, повертайся до мене щоночі

Вранці Вікторія прокидається від наполегливої трелі будильника. Вона тягнеться рукою до телефону і на дотик вимикає набридливий звук. В голові миготить думка пролежати ще годину-дві, та її швидко викидає нагадування про кількість екскурсій сьогодні. Від кількості роботи вставати не хочеться подвійно. 

Раптом двері її невеликої спальні, які надавалися всім працівникам в лівому крилі Ворикського замку, відчиняються і в кімнату заходить рудоволоса Джейн – колега-екскурсовод Вікторії, з горнятком чаю в руці. Вона вже одягнена в робочу форму і виглядає доволі бадьоро, це означає, що все ж таки дівчина пролежала трохи довше ніж думала.

– Прокидайся, соню, – руда сідає на краєчок ліжка і віддає Вікторії, що присіла, спершись на подушку, напій. Дівчина вдячно приймає посуд і випиває його залпом, ніби то горілка, а не звичайний чай.

– Дякую, – кидає Хемптон подрузі. – Я вже прокинулась, тож можеш йти, я швидко зберусь і ми ще встигнемо разом поснідати.

Джейн киває, проте йти не збирається. Вона нервово смикає краєчок простирадла, потупивши погляд. Вікторія не має бажання витягати з неї слова, тому мовчки чекає на питання, що явно глине подругу. Вона декілька разів зітхає і промовляє, не підводячи очей:

– Слухай, не те, щоб ми підглядали, проте дівчата випадково помітили, що ти вже останнім часо ночами кудись ходиш і повертаєшся тільки на світанку, – вона підводить погляд. – Я… Ми хвилюємося за тебе, тож я маю спитати тебе. Куди ти ходиш? Я розумію, якщо ти не хочеш розказувати, проте скажи хоча б, чи все з тобою добре?

– В мене все справді прекрасно. Я здорова і не зв’язалася з поганою компанєю, – з посмішкою запевняє дівчину, Вікторія. – А щодо моїх нічних мандрів, то я знала, що колись буду вимушена тобі розказати. Тільки прошу тебе не кажи більш нікому, навіть дівчатам. Гаразд?

– Звісно, як скажеш, – заспокоївшись, погоджується Джейн.

– П’ять днів тому я не могла заснути, більше години крутилася на ліжку. Не витримавши, я вирішила прогулятись на свіжому повітрі. Так от, на вулиці я побачила, що в південній вежі горить світло. Це мене налякало й зацікавило, тому я взяла ліхтар і попрямувала туди. І, якби мовити, коли я відчинила двері бальної зали я опинилася в минулому.

Не зовсім я. Тобто я виглядала так само і звали мене теж Вікторія Хемптон, проте я не пам’ятала нічого з цього життя, зате досконало знала життя тієї Вікторії.  Тобто я була не зовсім собою, а тією дівчиною з минулого, хоча думала і приймала рішення я сама. Я опинилася на справжньому балу дев’ятнадцятого століття в чорній оксамитовій сукні серед поважних людей. 

Я танцювала так, як ніколи ще не танцювала. Я горіла в тому танці, горіло так само, як і світло з тих вікон, на яке прийшла. Там мені довелося познайомитись з господарем балу, імені якого не знає жоден з гостей. Його кличуть просто Тінь. Вальс із ним зачаклував мене і хлопець запросив мене приходити знову.

Коли зійшли перші промені сонця, я знову опинилася тут і згадала це життя, проте то не було сном, я все пам’ятала і все ще відчувала вогонь, що палав в мені після танцю з Тінню. Тому я пішла туди наступного дня і наступного, і ще через день, і вчора. Я була на Тіньовому Балу кожну ніч.

Відвертий монолог дівчини уриває щирий сміх Джейн:

– Якщо не хочеш говорити, могла б просто так і сказати, навіщо вигадувати, – вона підводиться, продовжуючи сміятись.

– Я не вигадую, – вмить хмуриться  Вікторія.

– О, ні, знову я на це не поведусь, як тоді з тими привидами. Я виглядала, як справжня дурепа, коли повірила твоїм зведеним бровам – поскаржилася руда. – Збережи краще цю історію для туристів. Вони від неї будуть в захваті. Може навіть доведеться нічні квитки створювати, – ніби серйозно замислившись над цим питанням, Джейн виходить з кімнати.

Вікторія сумно зітхає. “Я не скажена. Я не вигадаю. Це було насправді. Було ж, чи не так?” – намагається вбити свої власні сумніви дівчина. Вона висмикує ковдру і ставить подряпані ноги в синцях і мозолях на підлогу. Нахиляється до ніг і зазирає під ліжко. Вона полегшено випускає повітря, яке затамувала злякавшись власних сумнівів.

Там стояла пара чорних оксамитових туфель з камінням агату.

***

Опівночі в південній вежі згорають вщент два серця. У великій бальній залі чується мелодія в три чверті. Посередині у фантастичному вальсі кружляє Вікторія і її Тінь. Один крок, два такта, три рухи. Вони злились в одне ціле, а може вони і є одне. Один крок, два такта, три рухи. Їх танець міг би надихнути, налякати, здивувати, оживити, розлютити, захопити, якби його тільки хтось побачив. Один крок, два такта, три рухи. 

Вони згорають у фантастичному вальсі, а може то вальс згорає в них.