Première rencontre

– Хвилюєтесь? -з неприхованим інтересом француз розглядав чоловіка перед собою. Волосся зачесане назад, рельєф плечей обтягнутих темною тканиною піджака, охайно випрасовані штани, що підкреслюють контур ніг, і на додачу — краватка, не потрібна, але така правильна краватка. Дивовижне звірятко, їй богу. Але, правда, без усього цього, він виглядав би набагато краще.
Усміхаючись своїм думкам, француз сперся на стіну, лопатками притискаючись до холодного бетону, можливо потім залишаться білі сліди, але зараз це мало турбує.

– Трохи. -чоловік відповідав ламаною англійською, тембр видавав легке тремтіння в голосі, все ж таки, страх публіки бере своє.

Тонкі виразні пальці тягнуться до коміра сорочки, розслабляючи імпровізовану петлю, у вигляді обов’язкової для ділового стилю краватки в червоно-чорну смужку.

— Даремно ви так, Пане Президенте. -француз намагався приховати насмішку в голосі. Цю шию має стискати, але ніяк не шовкова тканина.

Дивлячись на українця, чоловіку зносило дах, ці очі кольору мигдалю, чіткі скули, гострий ніс, обвітрені та покусані губи складені в одну тонку лінію, кадик, виступаючі з-під об’єму одягу ключиці. Надто яскравий ефект. Дурманить голову. Він виглядає таким… невинним, таким довірливим, таким… чистим. Французу не хотілося щоб ці білі пір’їнки світла забруднила жадібність, брехня, і грязь цієї корупційної системи, що прогнила з самої голови. Мотузка яка зав’яжеться у тебе на шиї, без можливості вибратися, і вона затягуватиметься і затягуватиметься поки тіло не почне битися в конвульсіях.

Але… на цю шию хотілося начепити нашийник, щоб на металевому ланцюжку тримати біля себе, поруч, але чомусь думка про те, що це може зробити якийсь зажравшийся олігарх дратувала. Власництво – погана риса, але у бійці за належність вона допомагає.

– А ви? -посмішка, ця посмішка будь-кого рано чи пізно зведе в могилу, можливо це і не так, але Макрону здавалося інакше, щось у ній є, якийсь підтекст обов’язково повинен бути, тільки ось який, француз поки що не знав.

— А я до цього байдужий.

Руки в кишенях, голова піднята догори. Щось змінилося у приміщенні, жарко, крапелька поту виступає на висках. Тихо, приглушені голоси долинають з-за дверей і слабке хіхікання людини навпроти.

– Що смішного? -на обличчі українця читалося явне непорозуміння, а всередині зароджувалося відчуття недомовленості.

– Комічна ситуація. -ласкава посмішка, хитрий блиск в очах, лис вийшовши на полювання.

— Місьє Макрон, я не зовсім розумію… Що ми тут робимо? За дверима чекають журналісти.

– Упевнений, почекають ще. -схрестивши руки на грудях, француз спостерігав за співрозмовником, за цією прихованою нервозністю, косими поглядами спідлоба, черевиком, що постукує з певним тактом. – Я хотів би поговорити з вами.

– Привід?

— Його, як такого, немає, мені просто подобається ваша компанія. -потрібна реакція. Це свого роду насолода, бачити здивування та розгубленість на обличчі. Плід для самоствердження.

– Пане Макрон, ми знайомі від сили хвилин тридцять, я не думаю що…

— Не треба. -перебивання, поганий тон, манери і хоча б банальна повага повинна бути. «Повинна» — ключове слово, не те щоб її немає, але дізнатися про нюанси поведінки нового гаранта хотілося б. Дізнатися, зрозуміти, та зламати.

Ця ситуація неабияк починала дратувати українця, він не міг розгадати причину такого ставлення до себе, було неприємно, дуже неприємно. Менталітет, звичайно, різний, але щоб настільки упереджено ставиться… Грубість, не більше.

– Добре, можемо зіграти за вашими правилами. -натягнувши щось на зразок посмішки самозадоволення, українець зробив крок уперед, заглядаючи з викликом в очі навпроти. Ця людина змогла розбудити в ньому зацікавленість, інтриги, таємниці, приховані смисли. Дитячий белькіт, ну, або, світське життя.

— Ви радикал. Підете проти системи? -всередині бушував якийсь дивний запал, вогник який з одного запаленого сірника перетворився на неприборкане полум’я, що змінює кардинально все на своєму шляху. Такий тріумф та захоплення француз відчував уперше. Все оточення здавалося таким передбачуваним і банальним, що часом з’являлося нудотне почуття огиди, що підкріплювалось бажанням відсторонитися, але… з цим все навпаки, він як звірятко в клітці, цікаво спостерігати за кожним кроком і дією.

– До чого це? -українець розглядав фігуру навпроти, помічаючи вигини та складки в деяких місцях костюма, елегантно і стримано, чоловік явно має почуття смаку.

— Просто хочу дізнатися про вашу політику. -француз зробив крок уперед, значно скорочуючи відстань.

— Навіть не думав про це. -найгране подив і уїдливість, брехня в чистому вигляді. Ніхто не хотів би розкривати раніше часу свої козирі.

Щось у погляді француза змушувало поникнутися, блакитні очі за якими ховаються справжні біси.

– Je t’aime biеn.  -крок ближче. Відстань скоротилася до критичної, норми особистих кордонів стерлися до пороху. Чоловік нахиляє голову до чужого вуха. – Loup déguisé en agneau. -запах… Не різкий, навіть навпаки, витончений, з легкими нотками насолоди. Дорогий парфум. Француз прикрив очі, вдихаючи аромат як потопаючий кисень, наче він може в один момент закінчиться.

– Il te semble. -Зеленський знав французьку мову, ну, або принаймні пам’ятав деякі слова та фрази з уроків у школі.

У коридорі стало зовсім тихо, чутно лише дихання людини навпроти. Все завмерло, таке відчуття ніби навіть час зупинився, стрілки на годиннику перестали цокати, люди за дверима більше не подавали якісь ознаки своєї присутності, настала та сама «Гробова тиша». Українцю було не по собі, пульс почастішав, у вухах не приємно щось гуло, руки почали дрібно тремтіти. Дихання лоскоче, рефлекторно вигнувшись у шиї, чоловік підняв голову до стелі, зажмурюючись до зірочок перед очима.

Мокро. Чужий язик проходить по мочці вуха, зачіпаючи зубами. Обережно піднімаючись до лінії гострої щелепи і також плавно спускаючись до ключиць, цілуючи і облизуючи зону навколо кадика, залишаючи після себе вологу доріжку. Повітря вибило з грудей, стає все важче дихати.

– Що ви робите? -українець намагався зібрати залишки здорового глузду в одне ціле, тільки ось, як на зло, він розповзався наче ляпка. – Припиніть. -рваний шепіт, ледве помітний, чоловік навіть сам не зрозумів, це було сказано вголос, або просто в думках пробігло, настільки тихо.

Француз хоч і почув, але вирішив проігнорувати прохання, продовжуючи облизувати ділянку шиї, в якихось місцях втягуючи шкіру, щоб залишилися багряні плями. Йому дали можливість і свободу, навіть це не озвучивши, якби це було так гидко, людина б не продовжила далі стояти посередині коридору і нервово втягувати повітря, задихаючись щоразу, коли шорсткий язик торкався шиї, адже так?

— Досить. -згрупувавши рештки гордості і власної гідності, чоловік витягнув руки до чужих грудей, відсуваючи від себе надокучливого француза. Всередині зародилося якесь нове почуття тепла, тугий вузлик зав’язався внизу живота, не збираючись послаблювати хватку, але українець не подавав виду, лише нервово поправляючи на місце комір сорочки. Погляд спрямований у підлогу, дивлячись, але водночас не бачачи. Хотілося позбавитись цієї навислої незручності, занадто… занадто неправильно. Зеленський це знав, і розумів. — Журналісти чекають, треба йти. -коротко посміхнувшись, українець швидким кроком попрямував до дверей, намагаючись зробити вигляд, що нічого не сталося. Скандали і плітки – цього боявся чоловік, бруд від якого не відмиєшся ще довго, Зеленський це не любив, чіпляло, навіть те, що власноруч кимось вигадано, все одно залишало заплямований слід на тобі, жовті газети, – йому не хотілося бути черговим новинним заголовком у них.

– Стривайте… – француз кинувся слідом за чоловіком, акуратно хапаючи того за руку. Гаряче. Холодні пальці та тепла шкіра, приємне відчуття.

Прийшовши до тями, другою рукою Макрон почав копатися у внутрішній кишені піджаку, поки його з явно здивованим поглядом розглядали очі навпроти. – Ось, візьміть. -француз передав шматочок загорнутої білої тканини з рівним кроєм. – Будь ласка.

Українець недовірливо глянув спочатку на обличчя співрозмовника, помічаючи блиск надії у зіницях і до побіління закусану нижню губу, потім на тремтливі руки, які передавали йому цей злощасний клаптик, але, все ж таки, пересиливши власну гордість, Зеленський забрав його з холодних пальців.

З подякою, але коротко посміхнувшись, Макрон поспішив сховатися за масивними дверима з позолоченим орнаментом, натягнувши на себе маску впевненості та авторитетності, але це на людях, тільки на людях…

Українець проводив поглядом фігуру що віддалялася, і, чомусь, стало сумно, ніби він втратив останній промінець від сонця, яке в темряві цих сірих і похмурих хмар освітлювало йому дорогу. Внутрішній докір, нічим не зрозумілий, але такий дратівливий і болісний докір. Нудотно. Зеленський опустив очі на пальці стискаючі оксамитову тканину, в голові промайнула думка відкрити її і оглянути повністю, дурість, але чомусь вона здавалася правильною.

Невпевнено розгорнувши клаптик, українець збентежився, всередині обачно лежала маленька квітка з білими пелюстками. Конвалія.

Конвалія — символ любові та ніжності. У Франції її дарують щоб зізнатися у почуттях, або показати що людина дорога для тебе.