Мандрівний музика

Це був талановитий молодий хлопчина років 19. Його гра на сопілці зачаровувала усіх небайдужих. Він міг добитись багато чого, якби пішов до оркестру чи ще кудись, але душа хотіла свободи, простору. Саме тому юнак пішов у мандри. Грати у лісах було небаченим задоволенням. Музика линула від нього, наче душа, птахи злітались на цю чарівну гру. Про музику ходило багато легенд: чарівних та жахаючих. Люди ніколи не знавали його лиця, але усі, хочь раз у житті, чули музику лунаючу від лісних озер, річок. Тільки но хтось чув ніжну мелодію- одразу кликав людей, щоб разом подивитись на виконавця, але, зазвичай, на місці звідкіля йшла музика вже нікого не було. Усі диву дивувались: “Тільки но тут хтось був та грав на сопілці, я чув! А зараз вже нікого немає! Чудасія якась!”
Одного дня, коли вже смеркало, компанія молодих дівчат й хлопців поверталась додому. Їх шлях проходив через ліс, тому компанія одразу почула чарівну мелодію. Не вронивши й слова, вони попрямували за нею. Вийшовши на темну галявину, усі побачили худорляву, високу постать. Він нічого не промовив, коли почув, що вже не один, лишень підняв рюкзак та пішов у глуб лісу, продовжуючи грати на сопілці.
– Як гарно…- стиха промовила одна з дівчат.
Серце кожного ледве не вискакувало з грудей, коли прямували за ним, бо прямо зараз є можливість розкрити особистість цього незвичайного музики. Раптом, мелодія припинилась й здійнявся сильний вітер та похолодало, хоча до цього стояла сильна спека.
– Досить за мною йти,- роздався спокійний, твердий та хрипкий голос з пітьми.- Вам краще не стане, коли ви побачите мене, буде тільки гірше.
Після цього, хлопець безшумно удалився. Вітер вщух, а мелодія більше не грала, усе було тихо, спека повернулась. Хлопці й дівчата стояли не знаючи, що робити. Усе сталось так швидко. Вони говорили з ним, чули його голос, але не пам’ятали голосу. Усе відбувалось наче в казці, й цей вітер ще.
Після цього випадку історії почали ходить жахливіше одна одної. Й дияволом, й падлим янголом, й чаклуном, приводом- ким тільки не називали його.
А далі почався повний жах. Погода змінювалась кожну годину. Мелодію більше ніхто не чув. Почала гинути худоба, люди хворіти та безслідно зникати. Ні сонця, ні дощу більше не було. Стояв жахливий мороз. Ті хто чув у той вечір музику- зникли. А одного дня небо затягнулось чорними хмарами. Дмухав вітер з різних сторін, й у небі з’явилось щось незрозуміле. Це була наче людина з крилами та рогами.
– Сам диявол зійшов на землю…
Після цього усе ще сильніше погіршилось. Харчі, котрі люди запасали- зникли, худоба- вмерла, земля- потріскалась, вікна- вкрились льодом. З домівок вже ніхто не виходив, але, все одно, люди зникали. Залишилась сама гірстка. Їсти було нічого, схудлі, наче скелети, люди сиділи по хатках. Але ніхто не вмирав, люди зникали, але не вмирали. Що ж це коїться?
Надії не залишилось. Нічого вде не залишилось. Й ось, знову, лунає чарівна музика. Наче вітер, вона проноситься по селищу. Хмари розходяться, теплішає, а музика лунає й лунає, все гучніше й гучніше. Наче їжа вона годує людей. Вони в усі очі дивляться з вікон, надіячись щось побачити, але нічого не видно. Після цього дня, люди почали з’являтися, худоба повставала, пішов освіжающий дощ. Усі диву дивуються, а юнак посміхається собі. Він сидить біля озера та грає свою мелодію, манячи до себе птахів та людей. Його не видно, але завжди можна почути.