1

Мені сказали що я померла 14 травня 1955 року. Маленька дівчинка узяла мене за руку і відвела до могили. На надгробку світила усмішкою моя фотографія. Я прочитала напис:

Бахор Марія Богданівна

14.05.1934-14.05.1955

Дивним було те, що, на відміну від інших надгробків, на моєму не було жодних інших написів, окрім скупої та сухої інформації. Проте щастя все одно наповнювало мене: я дізналася своє ім’я!

Дуже страшно нічого не пам’ятати, ще страшніше стояти біля своєї могили й розуміти що ти – мертва. Добре що зі мною була вірна подруга: дівчинка років десяти. Це вона першою мене побачила і пробудила зі сну, представилася Соломією та запропонувала дружити. Її дуже непокоїла відсутність у мене будь-яких спогадів і те, що мене ніхто не бачив. Мабуть, саме тому Соломія почала розслідування. Згодом якимось чином вона знайшла мою могилу.

Ми все ще стояли. Світило сонце, я жила і дивилась на надгробок з моєю фотографією. Соломія взяла мене за руку:

– Хооодімоо, – вона смішно розтягувала слова.

Я не зрушила з місця. Дівчинка зітхнула:

– Мааш, не хотіла казаати тобі зааара, алее ми наступного тижняя з’їжджаємо.

Я перевела на неї погляд, але мовчала. Не може ж єдина подруга кинути мене у такий момент!

– Роозуміієш, батьки переживаають за мене через теебе.

Соломія ще раз зітхнула і потягла мене за руку:

– Ходии

Я стояла, а вона… вона розвернулась і пішла.

Так я вперше втратила подругу. Вони справді поїхали, але за тиждень у квартирі з’явилися нові люди з малесенькою дитинкою. Я підійшла познайомитися, але немовля почало нелюдськи кричати. Невже воно злякалося? Боялося мене? Але хіба я страшна?

Згодом ці люди також поїхали. Ну і добре, я уже ледве витримувала постійний плач.

Потім була величезна сім’я. Вони залетіли у квартиру наче смерч.  Їх було багато аж занадто: сім чоловік у маленькій двокімнатці. Серед дорослих бігав хлопчак Сергійко. Я відразу захотіла з ним подружитися, почекала поки він залишиться на самоті та нарешті показалась. Спочатку хлопак справді зрадів. Він розповідав мені історії свого життя і питав про моє. Почувши що я нічого не пам’ятаю, Сергійко нахмурився і пообіцяв обов’язково допомогти мені. Ми багато гралися, читали, малювали. Усе було чудово, поки дорослі не звернули на нього увагу. Згодом Сергійко почав мене боятися. Він затуляв обличчя руками, кричав що я – Погана і мушу піти. Чому він називав мене Поганою? Адже моє ім’я – Марія. Мені було боляче.

Ця сім’я також поїхала. Я довго чекала компанії, але нікого не було. Від нудьги я почала читати старі газети, що перев’язаними стопками лежали на балконі. Найбільше мене цікавила мода. Як же захопливо було читати про відкриття Львівського будинку моделей 14 травня 1954 року!

Згодом я почала виходити на вулицю. Мене все ще ніхто не бачив, але це було мені на руку. Я блукала львівськими вуличками, відкриваючи їх таємниці.

Наближався мій день народження і день смерті. У квартиру знову заїхали люди. У них також була дитина. Дівчинку звали так само як і мене – Марією, і були ми на диво схожі. Я не показувалася їй на очі, але вона все одно помічала мою присутність і хвилювалася. Я дуже боялася, що дівчинка мене злякається і не захоче дружити, тому я ховалася і продовжувала читати газети.

Статті про Львівський будинок моделей захоплювали мене усе більше. Тепер у них було не лише про стиль, покази, а й про таємничі жахливі події цього будинку:

3.08.1954

У Львівському будинку моделей чергова смерть!

На показі мод померла уже п’ята модель. Поліція розводить руками! Усі смерті виглядають як нещасний випадок, проте чи не орудує у місті маніяк?

Статті усе більше наповнювалися відчаєм, але це лише захоплювало мене і викликало ейфорію.

На мій день народження сім’я кудись поїхала. Я не звинувачувала їх: вони ж не знали. Звичним рухом я розгорнула газету:

14.05.1955

Модельного убивцю знайшли!

Сьогодні зранку справа про 14 убивств моделей нарешті була розкрита! Убивцею виявилася двадцятиоднорічна Бахор Марія, що працювала у Львівському будинку моделей. Поліція поки що не розкриває деталей, але вже достеменно відомо, що Марія покінчила життя самогубством.

Я здивовано дивилася на статтю. Несподівано пам’ять тяжким каменем упала до свідомості.

Повернулася сім’я. Мати поклала сонну дівчинку до ліжка і пішла.

Я тихо зачинила за собою двері. Перелякані очі втупилися у мене:

– Хт-хто ти?

Дівчинка нервово проковтнула сльози. Я відчула як мої вуста розтягаються в зловісну посмішку.

– Я – Погана.

Дівчачий пронизливий вереск приємними хвилями розносився моєю свідомістю, поки я пожирала її тіло.