Розділ перший, ознайомчий.

Гучний, вкрай дратівливий звук. “Бам–бам–бам”.

У голові вмить загуділо, зашуміло, наче у якомусь цеху виробничого заводу, а в ліву скроню вдарило декілька разів. Я застогнав: не відразу зрозумів, що протяжне невдоволене мичання моє.

Клятий годинник на клятій вежі клятого кампусу клятого університету, щоб їх всіх… Я продрав очі, проморгавши декілька разів, але ні, картинка не змінилась – незнайома мені кімната, маленька та світла, з постерами якихось виконавців на стінах. Де я, чорт забирай?

Неподалік, біля іншого ліжка стояв хлопець спиною до мене, копирсаючись у сумці. Я завмер, борючись з приливом нудоти і болю в потилиці, що так заважали думати.

Поки я намагався прийти до тями, краєм ока помітивши нічого такий зад, хлопчина розвернувся, і на мене з–під окулярів витріщилися перелякані карі очі. Хлопець зробив крок у мій бік, привідкривши рота, але не встиг нічого вимовити, бо ледь не впав, заплутавшись ногами у проводах до електрогітари.

Я припіднявся, озираючись, та спробував сісти так, аби мене не знудило на підлогу, скидаючи ковдру з себе. Очевидно, я в гуртожитку, і, очевидно, не своєму – якось біднувато і тіснувато, багато мотлоху та особистих речей, купа чашок, банок з–під содової…

Без ковдри стало прохолодно, я подивився на себе – футболка не моя, штанів немає, прикрас, що зазвичай ношу, також. Ну, бодай труси на мені мої.

– О, ти прокинувся… – пробубнів хлопчина.

Його голос не збісив, хоча я очікував, що зненавиджу пацана тієї ж миті, як він відкриє рота. Напрочуд гарний голос, що, до того ж не спровокував нову хвилю головного болю. Чужі очі блукали, де завгодно: обвели стіл і весь мотлох на ньому, перебігли на мої голі ноги, потім до гітари в кутку, а звідти кудись мені за спину. Він як міг намагався не дивитись на мене.

Нічого не відповівши, я підвівся, розминаючи шию. Звісно прокинувся, той годинник бахкає так, що і мертвий встане. Подивився на юнака, той зніяковів, аж вуха почервоніли, і простягнув мені мої речі – стіс майже суцільно чорного.

– Я подумав, що тобі буде…н-ну, комф-комфортніше не в цьому, тож… – в ніс вдарив запах дешевого ополіскувача для білизни; я тяжко зітхнув. – Поправ їх, до речі, бо ж ти їх… Вони були не зовсім чисті, коротше.

Кивнув та промичав в знак згоди. Біс з тобою, у себе вже виперу нормально.

– Аспірин? – Промовив я, просовуючи ногу у штанину, намагаючись ненароком не потрапити пальцями у дірки. Одне коліно потерте, на іншому вже синець. Господи, аби тільки не з оцим, з оцим…

– Що? – Він витріщався на мене. На моє обличчя, взагалі, не на тіло – дивно, зазвичай навпаки.

Я провів долонею по щоці – всі блискітки стерлись і розмазались; обернувся подивитись на подушку, але на ній блиску не було. Ну просто чудово, чудесненько. Тепер Ліно спить з ботанами першокурсниками. Здуріти можна.

– Аспірин, башка розривається. – Не на часі розмінюватися на діалоги, треба линяти звідси якнайшвидше, поки Фелікс не прокинувся і не помітив, що я не ночував у гуртожитку братства. Синмін мене не здасть, звісно, інакше отримає по куполу, але ризикувати все одно не варто, а то ще чутки поповзуть…

– А, так, звісно. – сказав хлопчисько і занадто різко кинувся до мене.

Мені не подобалось, коли хтось вдирався в мій особистий простір. Я миттю розпалився, відскочивши від нього на крок та ледь не завалився на ліжко, попереджуючи підняв вказівний палець.

– Легше!

– Вибач, вибач… – піднявши обидві відкриті долоні догори, він відійшов на півкроку, очима уважно слідкуючи за моїми руками. – Таблетки, вони на полиці за тобою.

Від різких рухів голова заболіла сильніше, шлунок скрутило. Мені потрібні ті таблетки.

Змусивши себе охолонути, я кивнув, дав хлопцеві змогу підійти ближче. Від нього пахло тим самим ополіскувачем та ще чимось, таким знайомим і теплим, трішки солодким. Я повернув голову убік, принюхуючись. Вуха хлопчини почервоніли ще сильніше, стаючи вже не рожевими, а майже темно-вишневими.

– Вчора ти був веселішим. – промовив він, прочистивши горло.

То ми таки переспали учора… Дідько!

Стягнувши з себе його сірувату футболку, я заліз у свою брендовану, з тигром на грудях. Накинув на плечі куртку та ледь не помер з переляку, підстрибнув на місці, як і хлопчина поряд: мій телефон, що спокійнісінько лежав на приліжковій тумбочці, задзвонив.

Тільки рингтон не мій.

“HAPPY BIRTHDAY, HAPPY–HAPPY WORST DAY!*”

Прутня якась.

Я подивився на екран – “Тато”. Хлопчина все ще стояв занадто близько.

– Прикраси де? – холодно відрізав я, суворо дивлячись на нього. Це все починало дико напрягати.

– Що? – його брови зійшлися на переніссі, роблячи обличчя милим, наче у звірятка якого.

– Мої прикраси. Браслети, кільця на пальцях були, ланцюг такий широкий на шию.

Хлопчина кинувся до шухлядок стола, і поки він відвернувся, я доторкнувся до своїх вух – сережки на місці, всі п’ять штук, це вже непогано, інакше шукав би ті, що дрібніші, дуже довго серед усього цього “майна”.

Короткий смішок донісся до мене.

– Ти вчора розкидав всі персні по підлозі, я допомагав тобі шукати. – промовив, посміхаючись.

Я узяв у нього з рук свій ланцюг, застебнувши на шиї. Він терпляче чекав, подаючи мені моє барахло, роздивлявся каблучку, яка мала вигляд шипастих квіточок, що ніби вели хоровод навколо пальця. То у хлопця є трошки смаку, мені вона також подобалась більш за інші, привертала увагу.

– Ім’я моє ти навряд чи пам’ятаєш, судячи з усього, ти ж був бухий як… – я підняв на нього красномовний погляд і хлопець вмить заціпився.

Розправивши плечі, я опустив голову набік. Що мені до тих імен. Поклавши телефон у задню кишеню джинс, попрямував до дверей, де примітив свої чоботи, що рівно стояли біля входу – роззувся я теж не сам. Що такого вчора треба було вилакати, щоб опинитися тут, у цій ситуації, з цим…

Присівши на одне коліно, я взявся розшнуровувати взуття, зиркаючи на хлопчину, той м’явся на місці, загинаючи пальці туди сюди до хрусту. Ботан ботаном: окуляри, світле волосся, чорна футболка з якимось дурним написом типу “Thrasher”, синя сорочка в клітинку і потерті джинси. Від нього тхнуло “подивіться на мене, я знаю фізику на відмінно і завжди приходжу додому на вечерю!”.

Який сором.

Коли я підвівся, він проронив несміливе:

– Твій аспірин… – не піднімаючи очей, простягнув пляшечку з пігулками.

Вирвавши її з його рук, відразу ж гримнув на себе за це. Він не винен в тому, що я напився і тепер жалкую про те, чого навіть не пам’ятаю.

– Угу. – процідив я замість “дякую” і закинув кілька пігулок до рота.

– Джісон. Хан Джісон. – набравшись сміливості, проговорив, зустрівшись зі мною очима лише на якусь коротку мить. – Друзі звуть мене Хані, як мед.

Хмикнувши, я підійшов на крок ближче. “Хані” напружився, відхилившись трохи, і тепер його обличчя добряче накрило ранковим сонячним світлом. Блискітки з мого лиця на його шиї та підборідді виблискували, ріжучи очі.

Схопивши за комірець бісової футболки, я зовсім легенько струснув його.

– Якщо хоч комусь про це розкажеш… – погрозливо зашепотів я, дивлячись на нього широко розплющеними очима, стиснувши щелепу до зубного скреготу.

Хлопчина стиснув губи і кивнув, вчепившись рукою в моє зап’ястя, накриваючи своєю долонею браслет, що тепер неприємно впився в шкіру. Я відпустив, подивившись на нього, як я сподівався, востаннє, і підійшов до дверей, аж тут вони відчинились ледь не тріснувши мене по носу.

– ЙО, ХАНІ, НУ ТО ЯК, ТИ ТОМУ ФАКБОЮ ПРИСУНУВ ЧИ НІ? – Занадто голосно для моєї голови та дев’ятої ранку.

Я почув як хлопець за спиною зашикав, жалкуючи, що має такого сусіда по кімнаті. Чувак же біля дверей стояв з роззявленим ротом, переводячи погляд то на мене, то на свого сусіда.

Недовго думаючи, я поклав руку на його плече і втиснув його в двері спиною.

– Ну молодець, Бінні. – донеслося до мене.

Не озираючись, я спустився по сходинках і вийшов на свіже осіннє повітря. Примружуючи очі від болюче яскравого сонця та глибоко вдихнувши, вирішив, що більше ніколи не буду так сильно напиватись. Принаймні декілька днів.

По кампусу вже снували студенти, більшості з яких не було до мене ніякого діла. Тільки деякі затримували свій погляд трохи довше ніж потрібно, та зважаючи на те, як я був одягнений і моє “потерте” обличчя це навіть не дивувало. Мій зовнішній вигляд був розрахований на гучну гулянку о дванадцятій ночі, а не на ранкових студентів, що вдавали з себе старанних учнів, коли деякі з них стовідцотково займались вчора тим же – напивались.

Поряд з лівим вухом зашуміла вода: увімкнулись розпилювачі для вічнозеленого газону. На який хрін поливати ті газони в жовтні взагалі?

Вода оббризкала парочку, що проходили повз, дівчина, посміхаючись, заверещала, хлопець притягнув її до себе та поцілував. Я відвернувся, скривившись, притулив два пальці до рота, імітуючи блювоту. Придурки, знайдіть собі кімнату.

“Закохані” кинули на мене короткий презирливий погляд, а потім удали що мене не існує і пішли собі далі.

Різкий порив вітру доніс до мого носа стійкий запах дешевих хот – догів, смажених на вогні. Мене знов почало нудити з такою силою, що якби тепер по – справжньому не проблюватись… Аби тільки не на чоботи, вони як пів печінки коштують.

Звідкілясь на мене вискочила дивна жінка з планшетом і ручкою в руках. Вітром її принесло, чи що.

– Підпишіть петицію про права ЛГБТ+ спільноти на рівні з іншими. Скажемо “ні!” притисненню!

– Не в цій країні, жіночко. – Відповів я, закочуючи очі.

Обійшовши її по дузі, швидко оминув кіоск зі стріт-фудом, за яким вже почали сваритися через ціни. Поряд тхнуло сильніше, тож я затиснув носа, інакше мене б вивернуло. Коли звернув на доріжку в сторону свого гуртожитку, десь неподалік запищала сигналізація чиєїсь тачки, і в унісон з нею задзвонив телефон.

Знов цей дурнуватий рингтон, я не пам’ятав, як ставив його.

“HAPPY BIRTHDAY, HAPPY–HAPPY WORST DAY!*”

Діставши смартфон з кишені, скинув виклик – батько, вдруге. Дивна звичка, невже не зрозуміло, що якщо я скинув, то це означає “не хочу розмовляти”? Нащо дзвонити ще і ще?

Раптом в мене хтось врізався.

– Ох, Мінхо? Привіт, я… Не чекала на тебе тут.

Дідько, ще цього бракувало.

– Джині, привіт, як життя? – промовив якомога люб’язніше, роблячи крок вбік, намагаючись втекти від розмови. Маленька худенька Джині не стала мене зупиняти, та вона б і не змогла, тож я пришвидшився, проходячи повз двох її подружок.

– Ти мені не дзвониш. – вона дивилась на мене скляними очима, її губи надулись в образі. Я злякався що вона зараз заплаче.

– Та то те, то інше, ти ж знаєш, братство і…

– Просто визнай, що тобі на мене начхати. – сказала вона, і о Господи, я що, розчув як бриніли сльози у її голосі?

Ми тусили лише раз, поцілувались та таке інше, нічого серйозного, тобто взагалі нічого. Я змився, бо вона занадто схожа на дитину. Ми не давали один одному ніяких обіцянок, та ми навіть не бачились після.

– Вибач. – відмовив я, йдучи від них спиною вперед.

Джині не заплакала. Її подружки назвали мене козлом.

Вже біля будинку братства я прискіпливо обдивився себе з ніг до голови, аби і сліду моєї нічної пригоди не залишилось. Нічого в мене з якимось Хан Джісоном не було та й бути не могло. Хто такий взагалі Хан Джісон? Я такого не знаю, ніколи не чув це ім’я.

На ґанку на лавці сидів Чонін з книгою у руках та роздивлявся квіти навкруги. Він привітно махнув мені своєю маленькою долонею, опускаючи навушники на шию. Я проігнорував його, пройшовши повз.

Як можна тихше відчинивши вхідні двері, прослизнув всередину. Ледь не зачепивши курткою одну з парасольок біля входу, я майже впорався з місією пройти до себе непоміченим, аж тут з–за спини почувся низький грайливий голос.

– Так–так, хто це в нас крадеться?

Фелікс, щоб його. Я зажмурив очі, понадіявся на секунду, що це якось допоможе, що як розплющу – його не буде. Але ж ні, він стояв вже зовсім поруч, виблискував ідеальним макіяжем (коли встиг, ранок же тільки) і видивлявся в мені якісь докази своїх домислів.

– Хто вона? З твого курсу? Гарненька? Чого це я, звісно ж гарненька, хіба сам Лі Мінхо став би гаяти свій час на недостойних? – його явна насмішка, докір типу “занадто розгульний спосіб життя ведеш” пройшов не зачепивши.

– Ніхто. – відчеканив я, піднімаючись до себе на другий поверх.

Єдина причина, з якої Лі Фелікс ще жодного разу не був побитий ніким з братства, за свою прискіпливість, любов до макіяжу, спідниць на штани та зовнішнього вигляду бігендерної ікони – це той факт, що він був його главою.

Ну і ще те, що одного разу він ледь не побив хлопака до смерті, коли той поліз до нього з претензіями.

“Не переходь дорогу Лі Феліксу”, напевно, навіть було одним з правил братства. Тож я вирішив не виправдовуватись, а просто залишити його наодинці з уявою, якомога далі від мене.

– Не забудь про збори в обід! – викрикнув Фелікс мені в спину, на що я показав йому середній палець. – Козел.

Чого мене досі звідси не витурили? Хтозна. Може через сентименти, бо колись давно ми були друзями, до того як… Я з силою хитнув головою. Це неважливо.

Штовхнув двері і за три кроки перетнув кімнату, падаючи на своє ліжко лицем в подушки.

– Приперся, подивіться на нього.

Синмін. Я застогнав.

– Ти якого біса тут? – проговорив приглушеним подушками голосом.

Синмін, схоже, все одно розчув принаймні щось, та засміявся.

– Бо я теж тут живу?

Я розвернувся, лягаючи на один бік, підтягуючи подушку собі під шию, та подивився на Синміна трохи сонно.

– Я маю на увазі чому ти ще не на роботі, малий? – запитав, роздивляючись його напрасований білий халат.

Синмін працював ветлікарем аби оплатити навчання, але, видно, ця робота подобалась йому більше, ніж та, на яку він, власне, навчався.

– Якраз збирався, але вирішив почекати на тебе. – він підвівся зі свого стільця біля дзеркала і попрямував до столика поряд з вікном. Дістав з шухляди невеличкий пакунок, перев’язаний стрічкою, з бантиком нагорі. – Це тобі. З Днем Народження, хьон.

Я вмить посерйознішав, відриваючи зад від ліжка. Рази, коли Синмін називав мене “хьон” можна було на пальцях перерахувати. Два. Включно з оцим.

– Я… еее… – я гадки не мав як реагувати. Тупо на рефлексі простягнув руку аби прийняти пакунок, втупивши погляд в червоний бант. Нарешті промовив, – Звідки ти дізнався?

– Твій гаманець. Ти залишив його вчора, на вечірці, пам’ятаєш? А там водійські. – я заперечно хитнув головою. – От дурна твоя голова, ти залишив на мене свої грошики, а сам пішов “провітритись” і підчепив когось.

Я знизав плечима – не пам’ятав ні чорта… Серце з шаленою швидкістю забилося в грудях; подивився на нього уважно – знає чи ні?

– А ти бачив з ким я був? – обережно спитав.

– Ти і цього не знаєш? – Очі Синміна полізли на лоба. Він торкнувся моєї руки і схвильовано зашепотів: – В тебе серйозні проблеми з алкоголем, хьон, ти хіба не чув про ВІЛ та СНІД? Треба бути обережнішим…

Я відмахнувся, хоча, треба визнати, він мав рацію, і прибрав його руку зі своєї. Синмін відвернувся.

– Ні, я не знаю з ким саме. Бачив лише фігуру. – на секунду мені здалося, що в його голосі промайнуло щось типу суму або якоїсь незрозумілої мені печалі. Він переживав за мене? – То ти відкриєш?

Розв’язуючи бант усіма силами стримував тремтіння у руках. Я не казав нікому про свою орієнтацію, бо це не їх собаче діло, врешті решт, тож зараз все про що я міг думати це чи достатньо фігура Хан Джісона у темряві схожа на жіночу.

У картонній коробці лежали теплі щойно спечені пончики, глазуровані жовтим, рожевим та зеленим, з різнокольоровою присипкою зверху. Солодкий аромат дурманив, мозок казав “так, так, нарешті, давай, з’їж їх, з’їж їх усі!”, але шлунок зрадив мене, болісно стискаючись з такою силою, що у голові запаморочилось. Я кинувся до ванної кімнати, перевертаючи усе на своєму шляху, у тому числі і коробку з подарунком.

Встиг вчасно, згинаючись навпіл над унітазом. Який жах, що, чорт забирай, я пив, що тепер мені настільки хріново?!

За спиною почувся шурхіт: Синмін приніс мені пляшку мінеральної води, поставив її на підлогу поряд і мовчки вийшов. Вмивши лице холодною водою, я відпив із пляшки. Вода принесла полегшення, шлунок нарешті заспокоївся, а пика перестала палати. Може сьогодні залишитися вдома, не йти на пари, а просто поспати? Як варіант.

Коли я вийшов з ванної, Синміна у кімнаті вже не було, він залишив по собі лише коробку з брудними пончиками у смітнику. Моя поведінка, напевно, його образила.

Я відчув як на якусь мить стиснуло горло, але це швидко минуло повз. З рештою, Синміну, як і багатьом іншим, було начхати.

 

---

 

На першу пару я, звісно, не встиг, хоча навіть не намагався.

Сходивши в душ та змивши фіолетову крейду з волосся, наклав під очі легкий тонуючий макіяж, аби не було помітно наскільки погано я спав цієї ночі, переодягнувся у звичний для візитів на пари одяг – світлі джинси та білий светр з невеличкою емблемою на грудях зліва.

Усі каблучки з пальців довелося познімати, залишивши одне найпростіше за дизайном. Громіздку сережку на два проколи також, залишивши лише дрібноту та срібне кільце у носі. Його я ніколи не чіпав, бо це символ мого підліткового бунту, що почався роки тому і все ніяк не закінчиться.

Абияк зібрав рюкзак та в останнє перед виходом роздивився себе у дзеркалі. Ліно, що зайшов в кімнату годину тому, щез, замість нього у дзеркалі стояв Лі Мінхо – зовсім інша людина.

Навіть Чонін, що й досі сидів на ґанку, провів мене здивованим поглядом, коли я нарешті виповз з гуртожитку.

До другої пари також не встиг, тож пішов одразу на третю, до професора Банчана.

Взагалі-то його звали Крістофер Бан, але прізвисько “Банчан” так міцно закріпилося за ним ще з часів його навчання у цьому ж університеті, що тепер він навіть не зважав коли студенти називали його Банчаном. Пари професора мені подобались, він цікаво подавав інформацію, багато і смішно жартував, а ще виглядав як давньогрецький бог.

Запізнившись, я розчахнув скрипучі двері, і очікувано побачив наповнену людьми аудиторію. Хтось повернувся подивитись хто це такий знахабнілий, але більшості було все одно. Професор затримав на мені свій погляд, привітно посміхнувшись, і хоча нас розділяла велика відстань, мені здалося, що я розчув роздратоване зітхання. Вибачившись одними губами, я сів на своє місце. Професор продовжив лекцію, розказуючи про об’єкт, що у відповідь на рух демонструє прискорення у квантовій площині.

Хвилин через двадцять, сидячи на незручному стільці та у пів вуха слухаючи лекцію, я “відключився”, спостерігаючи за тим, як Банчан ходив туди-сюди біля дошки, потираючи широкі долоні одна об одну, схрещував пальці, хрускаючи ними. Я уявив як би добре ці пальці виглядали на моїй шиї, злегка придушуючи; уявив, як його сильні, розсипані мережею вен руки притискають мене до себе, згрібаючи в оберемок.

Професор подивився на мене лише на якусь коротку мить, на його обличчі промайнув незрозумілий мені вираз. Він запнувся на слові, посміхнувся та знову продовжив. Я опустив очі, відчуваючи легкий жар на щоках. Сидіти стало ще більш незручно.

Треба заспокоїтись, перестати невгамовно крутитись на стільці та зосередитись на конспекті. Та як це зробити, коли низький оксамитовий голос обволікав мої вуха?

Втупивши погляд в підлогу на кілька довгих хвилин, я таки зміг вгамуватись. Підняв очі, щоб окинути аудиторію байдужим поглядом, перевіряючи чи не помітив хтось моєї секундної слабкості. Схоже, всі або нотували все, що розказував Банчан, або грали в телефоні чи займались чимось своїм

Я вже збирався видихнути з полегшенням, як тут помітив русяву голову, туманно знайому, яка різко кинулась від мене як тільки я почав дивитись в той бік. Обережно повернувши голову до дошки, я скосив очі у бік допитливої макітри. Через хвилину марних спроб не дивитись у мій бік, макітра таки повернулась, і в ту ж мить я подивився у відповідь.

Знов перелякані карі очі.

Хан відразу ж відвернувся, як тільки зрозумів що його спіймали на гарячому, вуха палали – я бачив вишневий колір навіть зі свого місця.

Не те щоб це було щось нове, він не перший, хто намагався вибити собі другу зустріч, просто зазвичай це не хтось з ким я навчаюсь. Тим паче хіба він не першокурсник? Виглядав як один з них…

Джісон спробував ще, повільно повертаючи голову у мій бік, очима гуляючи по стелі. Я схилив голову набік, імітуючи зацікавлений погляд – ранок почався хріново, тож трішки веселощів не завадить, так? Чого б не познущатися з малого, якщо йому не вистачає клепки в голові зрозуміти прості речі.

Нарешті опустивши на мене погляд, Хан посміхнувся. Посміхнувся якось… Тепло. Ніби ми друзі. Ніби йому нічого від мене не треба, окрім дати цю свою посмішку. І відразу ж відвернувся.

Я розгубився. Звиклий до флірту, до типу “може ще якось зустрінемось?”, до сальних кривих усмішок, до байдужості врешті-решт, я не очікував побачити дружелюбність.

“Ні, Мінхо, – сказав я собі, – воно тобі не треба. Ні зараз, ні потім, ніколи.”

Тож, відвернувшись, я вслухався в те, що надиктовував професор Банчан. Подивився на годинник – чверть на дванадцяту, а після пари ще б встигнути покурити перед вислуховуванням Фелікса на зборах братства.

День обіцяв бути виснажливим.

 

---

 

– …і ще треба обрати тему для благодійного заходу, в когось є ідеї? Грьобані КапаСракаДельта вкрали мою з підтримки ЛГБТ+ спільноти, паскуди, тож з цим ми в прольоті…

Фелікс розпинався, переминаючись з ноги на ногу, поправляючи пасмо білявого волосся, яке вітер увесь час здував йому на очі. Я роздивлявся його як картину в галереї: фарбоване укладене волосся з темними коренями, синьо-чорний оверсайз світшот з написом, чорна шкіряна спідниця, що сиділа на ньому напрочуд міцно, навіть вітер, як не старався, не зміг її припідняти, та високі чоботи. Як завжди, бездоганно красивий і безупинно сміливий.

В очі я йому, звісно, цього ніколи не казав – занадто багато честі, але я дуже поважав його за те, що він міг бути собою кожен божий день, експериментував із зовнішнім виглядом і не боявся осуду. Мені до цього було дуже далеко, я навіть волосся у фіолетовий нормально пофарбувати не міг, лише крейди, яких вистачало на один загульний вечір. Ну і кільце у носі ще, але то було спонтанне рішення, секундна хвиля хоробрості, що швидко скінчилась.

Троє хлопців зі спортивної команди пройшли повз наш столик, обмацуючи Фелікса поглядом. Один з них присвиснув, інший загиготав як той гусак.

– Якісь проблеми, джентльмени? – спитав Фелікс своїм низьким басом, хмурячи брови. Хлопаків як вітром здуло. Закотивши очі так сильно, що, напевно, мозок видно, Фелікс продовжив. – Як щодо людей з обмеженими можливостями?

Я кивнув. В мене ніяких ідей в голові взагалі не було, навіть найдрібніших. Просто чистий білий лист. Чи спав я взагалі цієї ночі?

– Може глухонімі? Тоді можна маленький стенд зробити з найпростішими фразами мовою жестів, як-то “привіт” чи “передай, будь ласка, сіль”, – промовив Джексон, хлопець з другого курсу, що майже не жив з нами в гуртожитку, але завжди ворушив мізками швидше за інших, – благодійність, плюс освіта. Що думаєте?

Фелікс ляснув у долоні та вказав пальцем на хлопчину.

– Чудова ідея! Так і зробимо. – Джексон зашарівся. – Твоя ідея, тож ти головний. Далі – вечірка, сьогодні. Повинні бути усі, ви чуєте мене? Усі. Тебе, Мінхо, це також стосується.

Застогнав так, що студенти за сусідніми столиками повернулись подивитись, що це за створіння видає горлом такі пекельні звуки.

– Я так напився вчора, що більше не можу, дай мені спокій. – проговорив, сподіваючись, що це подіє. Я не проти напитись ще, просто на вечірку сьогодні йти ой як не хотілося. Настрій був полежати на газончику під сонечком у тиші.

Фелікс хмикнув, опускаючи голову набік.

– По-перше, пити тебе ніхто не змушує і в горлянку вчора тобі ніхто нічого не заливав, – хотів було його перебити, бо взагалі-то заливав, це я ще пам’ятав, але він попереджувально підняв руку, зупиняючи мене. – По-друге, я пропустив коли це стало моєю проблемою. І по-третє, це від тебе так тхне цигарками?

Я завмер. Як він…

Джексон нахилився через увесь стіл, щоб мене понюхати, я відкинувся на спинку стільця, аби він мене не дістав.

На моє щастя до столика підійшов Чонін з тацею їжі, привернувши всю увагу поліції моралі на себе.

– Чоніні, любий, це в тебе там що, кава з молоком?.. – Запитав Фелікс, невпевнено тицяючи на високий стакан у Чоніна в руці.

– Ну…Так?

Новенький, наймолодший з нас усіх Чонін, поки не запам’ятав основ, таких як, наприклад, я ніколи не розмовляю з кимось, якщо в мене поганий настрій (а він в мене поганий майже завжди) та у Фелікса непереносимість лактози, тож він НЕНАВИДИТЬ абсолютно все з молока.

– Я… – Фелікс стримував себе, аж вена на скроні вилізла. На мене він би вже нагримав так, що вуха б заклало, але Чонін ще малий і занадто милий. Феліксу він подобався, як подобаються маленькі діти, поки не виростуть і не займуть твою кімнату.

– Вона з соєвим! – догнавши у чому справа, Чонін підстрибнув на місці, відводячи руку зі стаканом подалі від Фелікса. – Наче…

Я приготувався до нової хвилі Феліксового гніву, аж тут той різко змінив жертву.

– Спочатку ти, – почав він, вказуючи пальцем на мене, – з самого ранку бісиш мене, ще і несе від тебе як від попільнички, тепер це… Ви знущаєтесь?! Сьогодні що, понеділок?!

Я хотів було запитати, чим це я зранку його вже збісив, але вчасно припнув язика. Щось у нього сталося, він не в гуморі, сварки зараз не дадуть нічого хорошого або хоча б веселого.

Чонін, що всівся поруч, принюхався, нахилившись до мене так, що майже торкався носом мого плеча. Я встиг лише вимовити протяжне невдоволене “геей”, коли той озвучив очевидний факт.

– І справді, пахне цигарковим димом.

Відкинувши голову і закочуючи очі, я застогнав, вже вкотре. Дістали.

У Фелікса увімкнувся режим читання нотацій.

– Мінхо, ти ж знаєш, що наше братство за здоровий спосіб життя, ми не куримо і намагаємося зменшити вживання алкоголю серед студентів, – Так-так, проводячи вечірки, звісно, так воно і працює. – Який приклад ти подаєш молодшим, ти подумав? – Як же дістав, ну… – Ти помреш від раку горла, чи легень, чи ще якоїсь гидо…

– Ти мені не мати. – вирвалося.

Фелікс завмер, замовкши на півслові. Чонін перестав колихатися на стільці, переводячи погляд то на мене, то на Фелікса. Я вирішив змінити тему, кидаючи малого під потяг.

– Не бачу щоб ти кинувся перепитувати чи соєве молоко в тебе в стакані, Чоніні. Чи ти чекаєш поки Феліксу стане погано?

– Так не він же ж п’є… – почав Чонін, але зустрівшись зі мною поглядом, відразу ж підвівся. – Добре-добре, зараз.

Видихнувши, я відвернувся, відчуваючи на собі погляд блакитних лінз для очей.

Фелікс вигукнув гучне “йой”, і в ту ж мить щось гаряче вилилося мені на голову, за комір, стікаючи по спині. Схопившись на ноги, я готовий був розірвати малого на шматки, однак замість Чоніна в мене втупились ті самі перелякані карі очі.

Та Господи, це просто неможливо.

Чонін стрибав навколо мене з величезними очима, охкав, все ще стискаючи в руках вже пустий стакан з–під кави. “Я зараз, я за серветками!” – проверещав він перелякано і кинувся якомога далі.

Хан, проронив швидке: “боже, Мінхо, вибач!” – затиснув рот долонею, оглядаючи мене: білому светру прийшов кінець, спину вже не обпікало – холодний вітер приліпив мокрий одяг до тіла, а з волосся скрапували поодинокі солодкі краплі.

Я мав намір його вбити, не буду приховувати. Серйозний намір, навіть простягнув до нього руку аби схопити за комірець його дурної синьої сорочки в клітинку, прошипів: “Ти, бляха, мене переслідуєш?!” – та Фелікс проронив коротке:

– Ти його знаєш?

Я відсахнувся. “Звісно ні, гадки не маю хто він такий.” – хотів було сказати, та тільки-но відкрив рота, як Джісон проговорив:

– Так, ми… – він запнувся, побачивши мій погляд – вбивчий, холодний, що нагадав про мою ранкову погрозу. – Ми на спільні лекції ходили.

Фелікс уважно подивився на мене, його очі говорили “серйозно, з ним?”, а губи втиснулись одна в одну з такою силою, що поблідніли.

– Я на секунду. – відмовив я, схопивши Джісона за руку і потягнувши за собою у вбиральню, де нас би не почули. Все одно мені треба якось змити з себе каву.

Хан не пручався, мовчки йшов слідом, поки ми оминали напівпусті столики у дворику. Гнів кипів всередині мене, гнів не на нього навіть, на себе, що допустив таке, опустився до рівня переспати будь з ким і не пам’ятати цього на ранок.

Цей Хан Джісон виглядав милим, хорошим хлопцем, і він не заслуговував на таке покарання як закохатись в мене.

Тож, коли ми дійшли до вбиральні, я перевірив аби кабінки були пусті, вигнав першокурсника, що домивав руки і закрив двері, підпираючи їх спиною.

– Слухай, мені дуже приємно, звичайно, що я тобі запам’ятався і все таке, та заради Бога, дай мені спокій, твоє сталкерство, – Хан підняв руку відкривши рота, бажаючи щось сказати, та я відрізав, – не перебивай, коли старші говорять. Твоє сталкерство ні тобі, ні мені насправді не потрібно, облиш цю ідею.

Хан знову спробував щось сказати, підходячи на крок ближче. Це мене трохи напружило.

– Ні-ні, стій де стоїш, – промовив, виставляючи між нами руку, відштовхуючи його на прийнятну відстань. – Я не жартую, Хан, якщо ще раз спробуєш ходити за мною – за себе не відповідаю. Начищу твою пику так швидко, навіть зойкнути не встигнеш, я тобі обіцяю.

Намацавши рукою дверну ручку, я вже збирався вийти, забувши навіть, що мені б каву з себе відмити, та Джісон зупинив мене, як тільки хоробрості вистачило, зачинивши двері та опершись на них долонею прямо перед моїм обличчям.

– Ти завжди не слухаєш нікого, окрім себе, чи це я такий особливий? – зашепотів біля самісінького вуха.

Я стиснув зуби, в голові пронеслося “не бий його, не бий його, не бий його”.

Прибравши руку, він відійшов на крок, порився у кишені і дістав щось блискуче.

– Вчора ти дуже переживав за цю річ, не хотів віддавати перед сном, та я боявся, що вона загубиться, тож поклав окремо і, дурень, забув віддати…

Хан простягнув мені підвіску з бузкового каменю, мамин подарунок на двадцятиріччя.

Рука машинально потягнулась до грудей, де вона повинна була висіти, і, звісно, там було пусто.

Бо я забув її. Забув у когось, кого і не планував зустріти знов, міг загубити її назавжди, більше ніколи не побачити. На очі майже набігли сльози, та я стримав їх, стискаючи руки в кулаки. Не зараз, Мінхо, тільки не зараз.

– Ти в порядку?.. – спитав хлопець, нахиляючись ближче, зазираючи мені прямо в душу своїми теплими темними очима.

– Ага, так. – забрав підвіску, висмикнувши її з його руки, можливо трохи грубіше, ніж планував. Аби не здатися зовсім вже невдячним, я пробурмотів щире: – Дякую.

Хан закивав та відійшов, пропускаючи мене до раковин.

Швидко протерши мокрою долонею волосся, я спробував роздивитися спину. Джісон все ще стояв у дверях і дивився на мене через відображення в дзеркалі. Я не став нічого казати, питати чого він ще тут – може, коли просто ігнорувати, то він здасться і щезне з очей.

– Якщо… – нарвавши купу паперових рушників, Хан підійшов ближче. – Якщо просто витерти, можливо толку буде більше, бо каву так просто все одно не відмити з одягу, повір мені, а ходити мокрим у таку погоду це стовідсоткова гарантія спіймати застуду.

І простягнув мені ці кляті рушники.

Я здався. Вказуючи великим пальцем собі за спину, запитав в нього:

– Не допоможеш?

Джісон засунув мені під светр кілька рушників, притискаючи їх до липкої шкіри, по-джентльменськи відвернувши голову в бік. Це мене дуже насмішило – можна подумати, чого він там вже не бачив. Та все одно, це було якось… мило.

Маючи змогу нарешті роздивитись його як слід, бо ж зранку мені було не до того, а в аудиторії він сидів не те щоб близько, я придивився до виразного профілю. Лагідні, я би навіть сказав добрі риси обличчя: закруглений милий ніс, по якому в дитинстві, б’юся об заклад, доброзичливі тітоньки робили багато “буп”; великі карі, навіть можливо чорні очі, що дивились кудись у стіну; пухкі щічки, як у хом’яка і надуті м’які губи, трохи зблідлі, наче йому холодно. Чорна кругла сережка типу кліпси у вусі, з невеличким хрестом, що гойдався туди-сюди як навіжений від найменшого руху головою. На його шиї все ще залишилось трохи моїх вечірніх блискіток, напевно, в Хана не було засобів для зняття макіяжу, бо простою водою ти ту штуку в житті не відмиєш.

Не дуже довго думаючи, я визнав – Хан Джісон приємний, навіть дуже. І не тільки зовнішньо. Аби ще тільки не через нього я стояв тут увесь у каві, було б краще.

Ніби прочитавши мої думки, він подивився мені в очі через дзеркало, і, винувато посміхнувшись, промовив “вибач”.

Я вибачив. Кивнув, забравши з його рук вогкі шматки паперу та зім’яв їх у кульку, щоб кинути точно у смітник.

– Слухай, щодо лекцій… Ми справді ходимо на одні і ті самі, я сьогодні не навмисно тебе переслідую, чесно. – притиснув до моєї спини нові рушники. – Ну окрім, може от зараз, але, як я вже казав, це через твою прикрасу – хотів віддати її тобі якнайшвидше, ти, напевно, переживав, що загубив її…

Ні. Ні, не переживав. Бо забув.

Вина вколола мене прямо в серце, стискаючи горло крижаною рукою. Як я тільки міг забути.

– В тебе знову цей вираз обличчя… – промовив Хан тихо і трохи сумно. – Особлива річ, я розумію. Хочеш допоможу застібнути?

Вдячний йому за те, що він не питав зайвого, я угукнув, погоджуючись, і дозволив йому забрати з моєї долоні тонку підвіску.

Обережно, наче я з кришталю, його тонкі пальці оминули шию, злегка ненавмисно торкаючись прохолодної шкіри. Слабке клацання застібки.

– Тобі пасує… – приглушено, наче з–під товщі води.

Я покрутив між пальців маленьку планетку з обробленого каменю, з кільцем-орбітою з білого золота.

Тоді, у свій день народження, я, сміючись та ловлячи падаючу з колін маленьку коробочку, спитав у мами чому саме планета. Вона відповіла, що планета це частина Всесвіту, такого великого, неосяжного, безмежного… І ця планета, вона для Всесвіту лише крупиця, піщінка, одна з багатьох. Але для тих, хто, наприклад, міг би жити на цій планеті, вона – і є Всесвіт. “Так і ти для мене – увесь світ, хоча для Всесвіту ти – піщинка.”

Як же мені її не вистачало…

– Я, напевно, піду.

Нічого не відповів, не бажаючи будь-якої компанії зараз, не став зупиняти. Лише коли він майже вийшов за двері, я гукнув його.

– Гей… – хотів вибачитись, хотів подякувати ще раз, але не зміг більше нічого вимовити, непролиті сльози душили мене зсередини.

Джісон трактував моє мовчання по-своєму та сказав:

– Я пам’ятаю, ти мене не знаєш, я тебе не знаю. І ще раз вибач за каву.

Він пішов, залишивши мене наодинці з моїми думками, з моїм горем, стискаючого у долоні підвіску у формі планети.

 

---

 

Залишок пар я просидів у куртці Джексона, якого Фелікс вмовив допомогти. На моє щастя, ніхто з тих, хто був за столом, не питав в мене нічого про Джісона, лише поспівчували трохи, і довго вгамовували Чоніна з його відчуттям провини, аж поки я не витримав та не сказав йому, що все окей. Бідний хлопчина боявся, що я вишпечу його чи щось таке, і, напевно, я б так і зробив, але чогось не хотілося.

Після пар, в гуртожитку, я закинув речі у пралку, молячись усім богам, щоб мій улюблений кашеміровий светр пройшов випробування кавою. З самого рання все пішло якось по одному місцю, тож тепер мені конче потрібно було щось аби відволіктись.

Переодягнувшись, знов начепив на себе каблучки та браслети, закинув у рюкзак дві якісь книжки задля годиться і викликав собі таксі до лікарні. Подумав залишити Синміну записку, аби поклав речі в сушарку, але передумав – ймовірніше, що я повернуся раніше, ніж, що він заскочить додому за чимось.

Біля головної будівлі лікарні було, як завжди, багатолюдно, дрібний і неприємний дощ накрапав на сірий асфальт, роблячи його брудно-чорним. Я зіщулився від пронизливого вітру, оминаючи на ходу медсестер та відвідувачів.

Швидко заскочив у ліфт, натиснувши кнопку потрібного поверху, слідом за мною у кабіну зайшла дівчинка з букетом квітів та кулькою на мотузочці з написом “Get well soon!”. Вона посміхнулась мені коротко та нерішуче, я усміхнувся у відповідь. Поки їхали, намагався пригадати по який бік той кабінет, бо завжди плутав – наче як зліва, до ресепшену, а потім прямо. Вийшовши на своєму поверсі, помахав дівчинці рукою на прощання – вона зніяковіло усміхнулась, і в цей раз її посмішка була трошки ширша.

Впевнено крокуючи, я роздивлявся написи на приклеєних табличках, аж поки не побачив як із палати переді мною вийшов Синмін з історією хвороби у руках.

Якого біса він тут забув?! Хіба він не повинен бути на роботі?!

Різко розвернувшись на сто вісімдесят, прикриваючи обличчя долонею, я потроху крокував назад до ліфта, та не судилося.

– Мінхо?..

Та щоб його до біса, що за день сьогодні такий невдалий…

– Синміне! – повернувшись до нього, я зобразив на лиці якусь подобу радісної посмішки. – І ти тут? А як ти… тут?

– Практику проходжу взагалі-то, я майбутній лікар, пам’ятаєш? – Синмін відхилив голову назад, дивлячись на мене як на гидке створіння, яке раптом заговорило. Своєю байдужістю до запам’ятовування елементарних речей я образив його (вже вдруге за сьогодні). Чорт.

– А, точно, вибач, просто думав ти на роботі, з тваринками бавишся, – почав я винувато, та вирішивши звести все до притаманних нам обом жартиків, додав, – Як тебе до людей допустили, до речі?

– Ха-ха, дуже смішно. – ляснувши мене кліпбордом по плечу, він відвернувся, передаючи медсестрі на ресепшені якісь достобіса важливі папери. – Що ти тут робиш, хотів би я знати.

Я міг би відповісти, що це не його собаче діло – до кого, де і куди я йду, та вже і так вичерпав свій ліміт дозволеного невігластва.

– В мене горло заболіло, от вирішив зайти перевірити чи все в порядку. – бовкнув перше, що спало на думку.

Спершись на стійку ресепшену ліктем, Синмін протяжно видихнув, дивлячись на мене важким поглядом, від якого всі нутрощі стискало. Я не поворухнувся, дивлячись йому в очі невинно.

Зітхнувши, він відвернувся підписати документацію та глухо прогомонів:

– Сподіваюсь, лікар вправно вилікує твоє хворе горло, Ліно.

А після, не озираючись, пішов до іншої палати.

Ментально вдаривши себе по голові – чого саме про горло ляпнув, треба було про живіт там, чи вивих збрехати – я в декілька широких кроків облетів коридор і постукав у двері з табличкою “доктор К. Бан” та, не чекаючи дозволу увійти, влетів всередину.

В кабінеті нікого не було – схоже, Банчан був зайнятий своїми пацієнтами. Кинувши рюкзак на підлогу поруч зі столом, я почав роздивлятися навкруги: зелена дошка, така ж, як і в аудиторії для лекцій, розписана усілякими не дуже зрозумілими мені написами як-то “коронарне шунтування” чи “дифузний міокардит”; висока темнолиста квітка у великому вазоні, вішалка для верхнього одягу та багато книг на поличках, навіть щось з історії медицини у потертій палітурці. Я витяг одну, та, відкривши на випадковій сторінці, прийнявся читати вголос, крокуючи по маленькому затишному кабінету.

– Недостатня кількість відомостей не дає змоги судити про обсяг тих засобів, способів і методів, які використовувала “початкова медицина”. Але немає сумнівів у тому, що в стадах неандертальців використовували не тільки лікарські рослини, а й ліки тваринного походження. Дослідники в галузі фольклористики вважають, що уявлення про “живу” і “мертву” воду (і відповідні міфи) зародилось…

– Розважаєшся? – голос Банчана, з ноткою веселощів, перервав мене на півслові.

– Є трошки… – промовив я, закриваючи посібник.

Його посмішка, така відкрита і грайлива, з ямочками на щоках, запалювала вогонь у всьому тілі. Милуючись ним з легкою посмішкою на губах, я поклав книгу на стіл.

Коротко зітхнувши, Банчан закрив за собою двері. Під очима залягли легкі тіні – зміна сьогодні давалася йому важко. На мить я відчув докори сумління – людина виснажена, ще й я приперся, та ця хвиля своєрідного сорому минула, як тільки він зробив крок ближче і на мене подіяла мускусна нотка у його парфумі.

– Ти щось конкретне хотів, чи так, забіг на хвильку? – Спитав він, сівши на край стола, схиливши голову набік, роздивляючись мене з–під опущених густих вій.

Я шумно проковтнув клубок у горлі, принаймні мені здалося, що цей звук було чутно аж на Марсі, і, підійшовши ближче, вчепився пальцями в спинку офісного крісла та потягнув його під ручку дверей.

– Нічого конкретного… – почав нібито байдуже, дивлячись собі під ноги, крок за кроком наближаючись, поки не зупинився між його стегон, – просто стало нудно і зовсім трошки сумно.

– Ммм, он як… – низький голос вібрував у грудях. – Ти запізнився сьогодні, проспав?

Мені не хотілося відповідати, мені не дуже-то і хотілося взагалі розмовляти. Я почав розстібати ґудзики на його сорочці, торкаючись ніжної шкіри під ключицями, спускаючись нижче, поки його рука на моєму зап’ясті не зупинила мене.

– Зміна напружена, не думаю, що…

– Ми швидко, хьон. – відмовив я, кладучи іншу руку на його шию, підштовхуючи до себе, сподіваючись, що Чан не прожене мене.

Він не прогнав, навпаки, притягнув мене до себе, стискаючи сідниці. Я нахилився ближче, вдивляючись у теплі горіхові очі, що дивилися на мене з ніжністю та очікуванням. Чан не поспішаючи повів долонею від сідниць до поясниці й вгору по спині, пускаючи табун мурашок по хребту до самої потилиці, поцілував, торкаючись м’якими губами моїх. Його каштанові кучері заплутувались у пальцях, а важке дихання збивало хід думок. За секунду стоп-кран зірвало, я майже ліг на нього, руками хаотично намагаючись стягнути з його плечей клятий халат і одночасно з тим не розірвати сорочку, що ніяк не хотіла піддаватись.

Хьон щось промичав мені у рот, та я навіть не звернув на це уваги, надто зайнятий боротьбою з його язиком. Заричавши від відчаю на ту кляту сорочку, я пішов іншим шляхом, висмикуючи її з–за поясу та, просовуючи руку, торкнувся похолоділою долонею такого теплого преса на животі і ледь не застогнав.

Яке нещастя, що в нас є лише якісь лічені хвилини і старий стіл.

Сильна рука стиснула бік, втримуючи мене від тремтіння, опустилась нижче, занурюючись під пояс джинс, великим пальцем погладжуючи випираючу тазову кістку. Жадібно впиваючись в пухкі губи, я зробив майже те саме, опускаючи долоню на його ширінку.

“HAPPY BIRTHDAY, HAPPY–HAPPY WORST DAY!*”

Та що, блять, за день сьогодні такий, просто відкрите знущання!

Банчан відволікся, перестав мене цілувати (тричі нехай провалиться той, хто вирішив подзвонити у такий “вдалий” час) і спитав:

– Відповіси?

Звісно ні, навіть не збирався. Але його очі наполягали, тож я послухався і вийняв телефон з рюкзака.

“Тато”. Я скинув.

Зацікавленість висіла у повітрі не поставленим питанням.

– Фелікс, щодо братства щось, напевно. Передзвоню йому пізніше.

Кивнувши, Банчан піднявся, поправляючи одяг. Я стримав невдоволений стогін.

– Мені все одно вже час йти… – промовив він, оминаючи мене по дузі. Вже біля дверей завмер нерішуче, озирнувся на мене, подивившись із сумом. – Я не знаю, чи буде ще вдалий час, та я хотів поговорити з тобою. Про наші зустрічі.

Тільки не це, тільки не знову. Я вже розкрив було рота, аби запевнити його – він не робить нічого такого, я вже дорослий і повнолітній, в нас різниця якихось років з десять, а то і менше, і те, що він мій викладач, так це ненадовго, але не встиг. Ручка двері шалено затремтіла, трохи відштовхуючи крісло, навіть колеса зашаруділи.

Моє серце миттю опинилося десь в горлі, щоб одразу впасти додолу з переляку – що, як нас почули чи побачили, і тепер в Банчана будуть проблеми? Що, як його звільнять і з лікарні, і з універу, та ще й з ганьбою? А мене відрахують або батька повідомлять…

Банчан схопив мене за руку, стискаючи мою тремтячу долоню своєю, самим лише поглядом благаючи заспокоїтися. Я закивав, швидко поправляючи одяг, руками пройшовся по волоссю, вкладаючи його більш менш пристойно.

Вдвох одночасно видихнули, дивлячись один на одного прискіпливо – наче як все добре. Він відчинив двері, відтягуючи стілець, я вдав ніби якраз з нього встаю та закинув рюкзак на плече.

– Привіт, малий, яким вітром? – за весь час нашого знайомства я жодного разу не чув, щоб Банчан розмовляв з кимось таким голосом: наповненим радістю, теплом, щирою беззаперечною любов’ю.

– У школі було страх як нудно сьогодні, вирішив до тебе прибитися ненадовго, можна?

Я намагався не привертати уваги, та мене розпирало від цікавості – який він, син Банчана? Аби краще роздивитись, я визирнув з–за його широкого плеча.

Милий хлопчина років десяти, з ще більш кучерявим волоссям, ніж у його батька та напрочуд світлими очима, з рюкзаком розмірами в половину нього та яскравою посмішкою. Він вихором пронісся повз мене, падаючи на крісло та підкотив себе ближче до столу.

Подякувавши професору Банчану “за дуже важливі роз’яснення щодо лекції”, я швидко закрокував до ліфта, боячись знову зустріти Синміна.

Вже всередині я спробував глибоко вдихнути, втамовуючи дрібне тремтіння рук. Ми ніколи не обговорювали тему сім’ї, бо це занадто особисте та болісне для нас обох, я лише знав, що Банчан розлучився доволі давно та мав сина, якого дуже любив і намагався приділити кожну вільну хвилину.

Струснув головою, викидаючи з неї непотрібні думки. Треба просто поспати і все відразу стане набагато краще. Так, точно, набагато краще.

На першому поверсі на мене чекала не дуже приємна новина – легкий дощик, що накрапав коли я тільки прийшов, перетворився на ледь не зливу, затоплюючи дорогу. Мені, у тонких джинсах та світшоті, вмить стало морозно. Я спробував викликати таксі, та телефон майже сів, змушуючи мене переживати чи дотягне він взагалі до дому. Батько з його дзвінками…

Якась загадка як п’ятдесятирічний чоловік може керувати цілою корпорацією, але не може догнати, що син не хоче розмовляти. Ну добре ще вперше, але ж в друге і тим паче третє…

Машину довелося довго чекати, я встиг майже померти від нудьги – пограти чи посидіти в соцмережах довго не вийшло, бо мобіла таки здохла, а стенди з інформацією про різні огидні захворювання набридли ще в перші п’ять хвилин.

Вдома було тепло – всі подяки Феліксу з його маніакальною любов’ю до обігрівачів та постійним “а що як ви захворієте?”. Гаряча вода в ванній змила з мене мряку з вулиці, змила поганий настрій і невизначеність бажань Банчана.

Про що саме він хотів поговорити? Знову збирався почати “так не можна, в тебе будуть неприємності, а що як твій батько дізнається” чи ще якусь дурню? Ніби мені було не начхати. Яка кому різниця? Це не їх клята справа що я роблю зі своїм життям.

А може, цього разу він хотів поговорити про інше… Просити більшого? Ні, це точно ні. Ще на самому початку ми домовились – наші відносини суто фізіологічні, нічого іншого – ані побачень, ані святкувань разом, ані планів на майбутнє. Стосунки, серйозні стосунки – це не те, що нам обом було потрібно. Не те, до чого я був готовий. І він також, після розлучення, та ще й з хлопцем… Ні, такий варіант дійсно неможливий.

Витираючись пухнастим м’яким рушником, я подумав, а що я буду, власне, робити, як Банчан справді серйозно вирішить закінчити те, що в нас (як би там воно не називалось)?

Та сьогодні не до цього, краще подумати про це завтра, чи післязавтра, чи ніколи.

Пірнувши у шовкову піжаму, я заліз під важку ковдру, вимикаючи світло. До вечірки ще повно часу, можна виділити годинку на сон. Якщо пощастить, може Фелікс не наважиться мене будити, тоді мені вдасться відкосити й взагалі нікуди не йти.

Та не вийшло. Прокинувся від стуку у двері.

– Ммм, йди геть… – застогнав, не відкриваючи очей.

– Що скажеш, га? – Фелікс розчахнув двері так, що вони луснулись об стіну. – Ти що, спиш?

– Спав, поки ти не прийшов. – борючись із сонливістю, я відкрив одне око. – Чого тобі треба?

Увімкнувши верхнє світло замість маленької лампи, він засліпив мене на якийсь час, тож я майже не бачив, що він робив, лише чув його кроки у важких чоботах по кімнаті, перевертання якихось скляних пляшечок на моєму столі (по духмяному запаху квітів, цитрусових і амбри, що розлетівся кімнатою, я зрозумів що він рискає серед моїх парфумів) та постійні невдоволені зітхання.

Коли зір нарешті повернувся, бо очі звикли до яскравого світла, я подивився на нього похмуро, збираючись вилаятись як можна брудніше, аби його вітром винесло з моєї кімнати. Та я тільки рота встиг відкрити, як він підскочив на місці, розвернувся і стрибнув до мене на постіль, дивлячись величезними очима.

– Мені потрібна твоя порада.

Я закляк. Фелікс просив про допомогу мене. Щось у лісі здохло…

– Еем, я… – відмовити одразу чи хоча б поцікавитись про деталі? – Що треба?

Він запнувся, почервонів трохи, заозирався, ніби в кімнаті з нами був ще хтось, та нарешті виштовхнув із себе:

– Мені дехто подобається. Ти не знаєш… – він припнув язика, подумав трохи, і додав, – цю людину. Я хочу справити потрібне враження. Допоможи?

Напевно вираз мого обличчя був не найкращій – Фелікс аж відвернувся, бо я ж розкрив очі так, що брови підлетіли вгору, а щелепа моя впала на коліна. Збираючись йти, він піднявся, та я схопив його за руку, потягнувши униз, та поклав долоню йому на плече, притискаючи до ліжка.

– Що? – вилетіло з мого рота.

Я був у шоці, з багатьох причин: по-перше, Фелікс попросив допомоги, в мене, по-друге, допомоги з хлопцем – приховати це в нього вийшло не дуже майстерно, а отже він майже відкрився мені, можливо, вважав достойним такого знання. Плітки завжди ходили, звісно, але одне діло казати десь з останніх парт образливі речі типу “Лі Фелікс клятий збоченець”, натякаючи на орієнтацію, й зовсім інше… Мені стало погано. Бо я не та людина з якою варто ділитись подібними речами щодо себе.

Але ж Фелікс просив про допомогу, тож я відповів:

– В сенсі, так, звісно, але чому?.. – що я тямив у відносинах з людьми, будь-якої статі взагалі? Аж нічого. – Все, що я вмію – це домовлятись про секс на вечір, розмовляти я не мастак.

Фелікс важко зітхнув.

– Розмовляти я і сам можу, мені б якраз…

Голосно видихнувши з полегшенням, я стиснув його маленьку долоню.

– Слава Богу, я думав ти попросиш мене про щось неможливе. Тут все просто – будь максимально чесним, плюс комплімент тут, комплімент там і пропозиція перейти у горизонтальну площину – все, готово!

– Ха, справді думаєш я вже так не робив? Ну, я робив майже так, та все одно – це не спрацювало. – він підвівся, пройшов декілька кроків до мого гардероба та почав передивлятись усі мої речі на вішалках. – Може в тебе є щось що могло б…

Я подавив роздратоване ричання, встаючи з теплого та затишного ліжечка, у якому міг би ще спати і спати, та кинувся проганяти Фелікса від своїх речей.

– Тоді я не знаю, в мене завжди спрацьовувало. – відібравши з його рук свій дизайнерський піджак з вирізом на спині, я почав злегка підштовхувати його до дверей. – І навряд чи в мене є щось, що могло б перевершити твої вбрання або хоча б зрівнятись з ним. Мій стиль – не твій стиль.

Фелікс пручався, хапався руками за стіну і не давав випхнути його, дуючи мені в обличчя – знав, що я це не люблю. Я примружився, відвертаючись, замичав вголос, наче та корова на пасовиську, і пнув його ліктем в бік так, що він аж зойкнув.

– Отак ти?! – у вдаваній образі проговорив Фелікс, – Ну тоді я піду у тій твоїй сорочці і забрудню її усіма рідинами що має людське тіло, у тому числі…

Я не дав йому закінчити речення, міцно притискаючи долоню до його рота, помічаючи бісенят у його тепер вже натурально карих очах.

– Тільки спробуй. Хоч одна біляста пляма, клянуся… – зашипів я, – Ти мені десять таких купиш.

– Отже, можна? – промовив він переможно, нарешті випхнутий за поріг.

Я гримнув дверима прямо перед його носом. Через секунду пролунали заливистий сміх і тупіт чобіт дерев’яними сходинками.

Подивився на годинник – восьма сорок. Вечерю я пропустив. Перевірив телефон, що залишив заряджатись – чотири пропущених від батька. Передзвонювати не став, натомість кинув телефон на ліжко і пішов вмитись – треба було збиратися на вечірку. Хотілося не дуже, та все ж краще, ніж вдома самому стирчати.

Зібрався швидко, сам себе дивуючи. Напевно, мені просто справді не хотілося ні залишатись, ні йти, тож я зробив аби як, просто вдягнувши темні штани з купою кишень (розтикав по ним цигарки, водійські, гаманець, цукерки на випадок якщо буде сумно, таблетки від нудоти та вологі серветки, бо ж треба бути до всього готовим) та чорну просту футболку. Вийшов аж занадто нудний образ, треба щось для акценту…

Порившись у коробках, я знайшов шкіряну портупею з широкими ременями – те що треба, і додав блискучі ланцюги, обмотавши їх навколо стегон так, що вони прикольно дзвеніли кожен раз як я робив крок. От тепер непогано, доволі стильно.

Я вже збирався вийти, сховавши телефон в одну з кишень, як у кімнату без стуку влетів Фелікс, засукуючи рукав моєї чорної шовкової сорочки. З його білим майже сяючим волоссям вона гармоніювала так чудово, що я задивився.

– Ти чого? – спитав Фелікс, хмурячись, – Вона буде ціла, не переживай.

– Тобі дуже пасує. – не зміг втриматися, до того він був гарний цього вечора.

Фелікс широко посміхнувся, показуючи язика.

– Так, я знаю. А ти так і підеш? – він прискіпливо оглянув мене з ніг до голови. – Жовтень-місяць на дворі, чи ти забув?

Звичайно ж не забув, і який сьогодні день теж не забув, і навряд чи колись зможу. Раптом в голові майнула думка, та я вагався питати, бо підставляти сусіда не дуже хотілося, та все ж цікавість взяла гору.

– А Синмін буде?

Фелікс хитро примружився, посміхаючись як навіжений – хтось вже встиг випити чогось, що палає перед вечіркою.

– А чого це ти питаєш? Скучив?

Я пригрозив йому кулаком. Ще чого. Просто цікаво, де він і чого це правило “на вечірці повинні бути усі” його, схоже, оминуло стороною, коли я б міг спати і спати.

– Одягни куртку, я серйозно. – кинув Фелікс перш ніж піти. – Там на вечір дуже похолодало, тим паче після дощу… Захворієш, помреш, і мені доведеться шукати Синміну нового сусіда.

Побурчавши трохи задля годиться, я таки зняв з вішака вітровку, в якій був зранку.

– І чого це я взагалі тебе слухаю, це ти повинен слухати мене, я твій хьон! – Обурливо почав я, та лукавий погляд Фелікса, що ніби промовляв “ану ж, спробуй не послухатись” змусив мене заціпитись.

– Бажаєш заперечити мій авторитет? – промовив він, розтягуючи слова, підходячи ближче. Я не бажав.

Раптом враз все навкруги почорніло. Я що, відключився? Чи Фелікс мені по пиці вмазав за щось, аж в очах потемніло?

Я не фанат темряви, великий антифанат навіть. Темряви і висоти. Тож заклякнувши на місці я виставив перед собою руку, сам не знаючи навіщо.

– Знов, бляха, світло глючить. Клята погода… – трохи хриплий рівний голос Фелікса заспокоїв мене, та від його долоні, що раптом торкнулась моєї, я ледь не спіймав інфаркт. – Ти чого, хьон? Це ж я.

Декілька разів глибоко вдихнувши, я зміг заспокоїтись. Згадав про телефон в кишені.

– І на що тільки йдуть наші гроші… – пробубонів, поки діставав мобільник. Тремтячі пальці все ніяк не хотіли справлятися з замком на кишені.

Світло так само раптово як зникло, поблимавши, знов увімкнулось, вириваючи з мого горла стогін полегшення. Фелікс хмикнув роздратовано – йому ж доведеться розбиратися, якщо раптом виникнуть якісь проблеми типу розмороженої їжі в морозильнику, та розвернувся на вихід.

– Зі мною підеш, чи пізніше?

Недовго подумавши, я вирішив, що краще все ж піти разом, аби не було занадто вже нудно.

– Та з тобою… – буркнув, накинувши на себе вітровку, та попрямував за Феліксом.

На вулиці і справді було по-осінньому морозно, гидкий мокрий вітер задував у всі щілини так, що аж свистіло. Я втиснув голову у плечі, розтираючи себе руками, Фелікс же у світлому пальто бубонів прокльони сраній погоді, яка робила його ідеальну зачіску не такою вже й ідеальною.

Вдвох ми крокували по пустому кампусу, в тиші. Я побоювався, що знов почнеться злива, але небо, схоже, не збиралося скидати нам на голови громовицю, лише затягнулося темними хмарами і похмуро мовчало.

Через десять хвилин кампус залишився позаду, а попереду вистелилась широка асфальтована дорога з машинами які кудись поспішали й сліпили очі своїми фарами. Фелікс тяжко зітхнув, оглядаючись, а потім промовив сердито:

– З такою погодою увесь настрій зіпсувався.

Погодившись з ним коротким кивком, я почав перебирати задубілими від холоду пальцями дзвінкі ланцюги на поясі.

– Думай про те, що як прийдемо там буде тепло і весело, море випивки та гарні дівчата, – промовив негучно, дивлячись собі під ноги. – Ну і хлопці також.

Він кинув на мене швидкий гострий погляд, і я відразу ж пожалкував, що відкрив рота. Можливо, обговорювати подібні речі зі мною (чи будь з ким) Фелікс ще не був готовий.

Будинок братства КапаГамаДельта, або як Фелікс їх називав “КапаСракаДельта” ховався серед гуртожитків для “не таких крутих” пацанів та дівчат, занедбаний за ці роки і непривабливий для перехожих. До нього йти залишилось якихось хвилин двадцять, і хоча через мряку мені хотілося скоріше забігти всередину, ще сильніше мені хотілося курити. І розуміючи, що на вечірці такого шансу в мене, можливо, не буде, я почав обдумувати варіанти як затриматись та здихатись осудливих очей Фелікса.

Фортуна посміхнулась мені визирнувшими з іншого боку дороги студентами, що сміючись та викрикуючи якісь дурні гасла йшли в наш бік. Напруживши зір, я виловив серед них Хьонджіна і відразу ж в моїй голові засвітилась яскраво жовтим скляна лампочка – “ідея!”.

З Хван Хьонджіном нас пов’язували особливі стосунки, про які в книжках рідко пишуть. Хтось казав нібито ми ненавидимо один одного, хтось пошепки на вушко розказував друзям, що ми спимо разом, але не хочемо це афішувати. Істина, напевно, була десь посередині.

– Хьонджіне, невже ти вирішив, що в таку паскудну погоду саме час вигуляти свою паскудну морду?! – вигукнув я на всю вулицю, від чого Фелікс поряд зашипів роздратовано “ти хочеш, щоб нас побили?”. – Не думав я, що ти притягнеш свою сраку на вечірку!

Хьонджін вдавано засміявся, відходячи від компанії та прямуючи прямісінько на нас.

– Ліно, тупий ти валянку, невже настільки дах поїхав від нескінченного трахання, що ти забув – це моє братство влаштовує вечірки на яких ти напиваєшся.

Туше. В його братства і справді були класні вечірки.

Поки він підходив ближче, пропалюючи в мені діру своїм поглядом, я цокнув язиком, спостерігаючи за його плавною ходою. Такий самий як і Фелікс: впевнений, впертий, злегка зневажливий, занадто гарний як для хлопця. Його довге волосся було затягнуто в невеличкий хвіст, що розтріпав вітер, а очі підфарбовані так, що і без того хитрий лисячий погляд ставав ще більш агресивно-зухвалим.

– То якого біса ти на вулиці, якщо твої на вечірці, га? – запитав, роблячи крок назустріч, очікуючи нової хвилі запальної суперечки. – Чи тебе вже вигнали?

Як тільки Хьонджін підійшов ближче, Фелікс встав поміж нами, стримуючи його долонею на грудях.

– Ну годі вам. Ми прийшли повеселитися, а не пики один одному розмальовувати.

Фиркнувши, я відвернувся. Хтось крикнув “Джіні, ти йдеш?”, Хван подивився на мене востаннє та розвернувся.

– Йди з ним. – промовив я, роздивляючись проїжджаючі машини.

Фелікс тяжко зітхнув, штовхнувши мене у плече.

– Ну звісно ж, гарно зіграно, Мінхо. Не забудь провітритись добряче після.

Мені на секунду здалося, що його розчарування пронизало мене аж до кісток, затримуючись в голові. Я ніяк не міг зрозуміти чому Феліксу настільки не подобалось моє паління, яке йому було діло до того що я роблю і з яких причин?

Я згадав, що саме ляпнув йому зранку за обіднім столом і на душі знов стало якось тяжко. Фелікс був єдиним моїм близьким другом у той час, коли мама…

Він був поряд, підтримував і робив речі, про які не слід казати у пристойному товаристві, бо сам я відмовлявся вставати з ліжка і щось робити для себе. І якою була моя відплата?

Діставши з кишені пачку цигарок, я підніс одну до сухих губ, вдивляючись у фігуру в світлому пальто, поряд з якою весело крокувала інша з червоним волоссям. Що доброго я зробив для Фелікса останнім часом? Аж нічого. Треба буде йому таки допомогти з тим хлопцем, ким би він не був.

Завернувши за будівлю, я підкурив, ховаючись від надокучливого вітру, що раз за разом гасив полум’я запальнички. Постояв з хвилину, озираючись, але швидко змерз. Курити поспіхом ніколи не вмів та й не любив, тож з цигаркою у роті так і пішов далі через двори до арки, яка б вивела мене точнісінько до будинку КапиСракиДельти, але вже на підході я помітив помаранчеві дорожні конуси. Підійшовши ближче, побачив червону стрічку, що перекривала дорогу, з приклеєним до неї папірцем у замизганому файлику – “прохід заборонений”.

Ага, а–то, як же.

Високо задираючи ноги, переступив через ту стрічку та озираючись на всі боки, крадькома прошмигнув всередину довжелезної арки. Ну не йти ж мені назад, це, кажуть, погана прикмета.

Акустика тут була шалена – видихнувши сіруватий дим з легень, я коротко свиснув, посміхаючись тому як звук відбивався від кам’яних стін. Затягнувшись іще, спробував насвистувати перше, що спало на думку і лише згодом, коли ця мелодія, відскочивши від посірілих брудних стін, була спіймана моїми чутливими вухами (мама завжди казала, що мені треба було йти в музиканти), я зрозумів, що насвистував той мерзенний рингтон, який Синмін (а може Фелікс? чи навіть цей Хан Джісон?) поставив мені на дзвінок.

– Дурість… – прошепотів собі під ніс, викидаючи недопалок на землю.

Раптом десь за спиною роздався гуркіт. Такий, наче каміння у когось під ногами скотилось. Я миттю озирнувся. Може Фелікс таки відбився від Хвана аби спіймати мене на гарячому та прочитати страшенно нудні нотації? Чи Хьонджін вирішив трохи потеревенити наодинці?

Але позаду нікого не було. Видихнувши з полегшенням і хитнувши головою від зневіри – господи боже, злякався наче те кроля нажахане – я розвернувся аби дійти вже на ту кляту вечірку. І одразу втупився очима в фігуру в рожевому костюмі та чорній суцільній масці з білим трикутником замість обличчя.

– Дуже смішно, Хьонджіне. Цей серіал перестав бути популярним ще місяць тому. – Хьонджін навіть не ворухнувся, стояв там як укопаний. – Клянуся, Фелікс приб’є нас обох як дізнається. – Знов ніякої реакції, хоча розлючений Фелікс міг злякати будь-кого. Я придивився: щось худий та височенний Хьонджін раптом став коротший і ширший в плечах, зазвичай вертлявий та непосидючий узявся стояти як статуя, здається, навіть не дихаючи.

“Це не Хьонджін” майнуло в голові. Швидко окинувши оком все навкруги, я зачепився поглядом за велику каменюку поряд і прикинув за скільки секунд встигну підняти її з землі та добряче кинути в цього не–Хьонджіна.

– Ти проблем якихось шукаєш? – погрозливим тоном, намагаючись залякати.

Фігура в рожевому розім’яла шию, я напружився готуючись або битися, або бігти. Якщо це був якийсь жарт, то не дуже смішний. “Може в СракаДельти нові випробування для вступу в братство?” – пронеслося з надією, поки руки самі собою стиснулись в кулаки – так просто цей приколіст звідси не піде.

Фігура зненацька смикнула макітрою наче прислухаючись, а через секунду я і сам почув як зовсім поруч пройшов галасливий натовп напівтверезих студентів.

– Твої друзі тебе вже зачекались. – кинув вдавано байдуже, підходячи на крок ближче, ще й ще, стискаючи губи та піднімаючи брови – усім своїм виглядом намагаючись показати, що мені не страшно (хоча звісно страшно, зовсім трошки).

Тип у рожевому різко розвернувся, я навіть не встиг відреагувати, та чкурнув, що було сил навтьоки.

– Так і думав, – сміючись промовив йому навздогін. Напевно таки і справді хтось з братства проходив ініціацію. Цікаво тільки звідки він знав, що хтось буде тут у такий час, коли всі або вже на вечірці, або туди поспішають?

Вийшовши з арки, попрямував собі далі. Залишилось зовсім трошки, якихось хвилин п’ять: провулок, сходи нагору і я на місці. Може треба було взяти з собою парфуми, а то ж тепер Фелікс з його нюхом буде увесь час показово фиркати, немов кошеня. Випити б з Хьонджіном на знак тимчасового примирення, чи може навіть…

З високих кущів на мене вистрибнув величезний переляканий кіт з маленьким дзвіночком, що пронизливо дзвонив, врізався мені в ногу та, змінивши траєкторію, забіг у ті ж самі хащі. Збитий з пантелику, я придивився до кущів: коти то моя слабкість, і цьому, можливо, потрібна допомога, може він загубився чи випав з вікна, та в темряві (кляті ліхтарі чомусь не горіли, напевно хтось дурний розбив лампочку) нічогісінько не роздивишся нормально, тож я поліз у кишеню за телефоном.

Спершу почув звук, дивний звук, неприродній для тихого двору десь поряд зі студентським будинком братства. Звук такий, як у фільмах – прорізаючий полотно ночі, проникаючи у саме серце, стискаючи його крижаною рукою. Звук гострого ножа, що розсікає повітря прямо за твоєю спиною.

Ніби шосте чуття увімкнулося, врятувавши мене – мурашки пробігли по лівій стороні тіла, натякаючи, що слід уклонитись вправо, і вже через секунду там, де я стояв блиснуло лезо здоровенного ножа. Наступної секунди я побіг. Біг так, як ніколи, задихаючись, звертаючи не зрозуміло куди, аби відірватись від переслідувача (хоча я навіть не чув чи біг хтось за мною – кров у вухах стукотіла як навіжена). Ще крок, а потім ще і от я вже на сходах, влетів нагору наче на крилах. Переможна посмішка розквітла на губах – я вже бачив будинок братства!

Яскраво рожеве перед очима, а потім пекучий різкий біль в плечі, відчуття чогось гарячого і липкого, що миттю охопило всю кінцівку. Дивом встиг зловити руку, що занесла ніж над моїм обличчям, перехоплюючи й іншу, що норовила вмазати в живіт. Ми простояли так зовсім недовго, але рука почала німіти від кровотечі, я втрачав над нею контроль. Тримати ніж подалі від себе ставало все складніше з кожною секундою. Я крикнув наскільки вистачило дихання – “ДОПОМОЖІТЬ!”, але марно. Навіть сюди було чутно гучну музику з вечірки. Ще секунда, друга, ніж все ближче. Раптом вікно над головою засвітилося теплим жовтим світлом – “я врятований!”.

І миттю згасло, як і моя надія. Щось блиснуло перед очима, відбиваючи те згасле світло у вікні. Я відчув не біль, ні, скоріше наче щось зайве раптом почало стирчати з живота. Опустив очі вниз, хапаючись тремтячими пальцями за ще тепле руків’я ножа. “Дивно” – подумав я, – “як таке холодне лезо може так пекти всередині, наче вогонь чи клята лава”. Захотілося вийняти його з себе, але пальці шалено тремтіли, не згинались і не слухались. Я підняв очі на нападника – чорна маска з білим трикутником. Простяг до нього руку, навіть не знаючи навіщо, просити про допомогу у когось, хто тебе тільки-но штрикнув абсолютно марна і дурнувата справа. Та несподівано мій ворог зглянувся наді мною, обхопив рукою у чорній рукавичці ніж та висмикнув його з мене. “Нарешті” – пронеслося в голові. Важкий чобіт ліг поряд з раною, витискаючи ще більше крові на і без того темний одяг, штовхаючи мене вниз зі сходів.

Як дивно, останньою моєю думкою перед смертю, не зважаючи на страшенний біль кожної переламаної кістки, було “Фелікс таки мав рацію – куріння вбиває”. Очі закрилися разом з останнім змученим подихом.

І відкрилися під гучний, вкрай дратівливий звук. “Бам–бам–бам”.

Я аж підскочив на ліжку. Це був лише сон, дурний страшний сон, тільки і всього!

Все тіло відізвалося тупим болем, наче мене добряче били, в животі закололо, немов я проковтнув щось важке та гостре. Більше ніколи–ніколи–ніколи не буду так пити.

Піднявшись, почав роздивлятись навкруги. Схоже, заснув вчора в когось у гуртязі, в маленькій та світлій кімнаті, з постерами якихось виконавців на стінах, віддалено чомусь знайомих.

Поряд, біля іншого ліжка, стояв хлопець, копирсаючись у сумці. Мене охопило відчуття ніби я його вже десь бачив, може на пари разом ходили, чи то може я згадав його зі вчора, не зрозуміло. Він обернувся, глянувши на мене з–під окулярів переляканими карими очима. Ні, я точно його знав, такі очі не забудеш. Він спробував щось сказати, витріщаючись на мене з відкритим ротом, але зачепився ногами об проводи до електрогітари і ледь не розтягнувся на підлозі.

І знов мене вдарило тим відчуттям, ніби я вже тут був і це бачив, ніби вже проживав цю мить… Дивно. Що з людьми робить алкоголь. Може мені щось підмішали у випивку вчора і тепер мене й досі штирило?

– О, ти прокинувся… – пробубнів хлопчина злегка хриплим гарним голосом. Його очі блукали навкруги, намагаючись не дивитись на мене.

– А де мої речі? – спитав я, помітивши що спав у чужій футболці та без штанів.

Хлопчина зніяковів до червоних вух, розвернувся, порився трохи у шафці і витяг звідти стос чорного одягу.

– Ось. Я подумав, що тобі буде… н–ну, комф–комфортніше не в цьому, тож… – заїкаючись та піднявши очі до стелі, аби не дивитись на те, як я стягнув з себе його чорну футболку з дивним натюрмортом з жовтих персиків чи лимонів (річ вже добряче запрана, тож розібрати малюнок не вдалося). – Поправ їх, до речі, бо ти ж їх… Вони були не зовсім чисті, коротше.

Я завмер.

– Що ти сказав?.. – прошепотів, озираючись. Ті самі слова, ті самі банки з–під содової на столі, ті самі чашки: одна дурнувата, з хом’яком чи капібарою, три кольорових, всі немиті. Постери, електрогітара, мої чоботи акуратно залишені в кутку біля входу.

– Га? Не треба було? Вибач, але вони справді, СПРАВДІ були бруднючі, ти б в таких не… – на одному подиху, так швидко, що я за ним не встигав.

– Ні-ні, мені просто на секунду здалося… Не зважай. – напевно, я таки справді вчора добряче перебрав з випивкою, голова наче чужа, ввижається усіляке. – Аспірину не маєш? – занадто вже благаюче промовив я, застрибуючи у свої штани, які міцно пахли кондиціонером для білизни.

– А, так, звісно.

Юнак кинувся до мене і я мав би зреагувати, сіпнутись там чи розлютитись через вторгнення в особистий простір, та я наче підсвідомо очікував цього й лише посунувся у бік, даючи змогу дістатись полиці за моєю спиною.

Підійшовши ближче, хлопець почав перебирати мотлох з місця на місце, невиразно шепочучи собі під ніс. Від нього пахло ополіскувачем для білизни та чимось теплим і солодким – приємний, знайомий аромат.

– Ніяк не можу…

– Зліва, за книгою, у зеленуватій пляшечці. – Звідки я знаю де він поклав аспірин?

– Точно… – хлопчина озирнувся на мене, дивлячись з підозрою. Я точно знав, що зараз в його голові те саме питання: “Звідки він знає де аспірин?”. – Ти знайомий з Бінні?

– Ким? – не зрозумів я.

– Чанбін, мій сусід. – Він простягнув мені ліки і я не роздумуючи проковтнув кілька таблеток. Збирався вже відповісти, що ні, я такого не знаю (і справді не знав), та ледь не помер з переляку, підстрибнувши на місці. Телефон на приліжковій тумбочці задзвонив.

“HAPPY BIRTHDAY, HAPPY–HAPPY WORST DAY!*”

Якийсь абсурд. Відчуття дежавю так сильно вдарило під дих, що я захитався.

– Ти у порядку? – стурбовано запитав, хапаючи мене під руку. Я б відповів, але і сам не розумів чи в порядку взагалі хоч на краплю. Що як в мене дах поїхав, що як я псих якийсь, чи може сам не помітив як підсів на наркоту, або я вже алкоголік і біла гарячка прийшла за мною.

Він допоміг мені сісти на постіль, тримаючи мене за руку обережно, наче я зі скла.

– Оце ти вчора напився… – прошепотів, вимальовуючи пальцями кола на моєму коліні. – Напевно, нічого не пам’ятаєш, – він стримано посміхнувся, – ти розкидав всі персні по підлозі, я допомагав тобі шукати.

Несмілива посмішка торкнулась і моїх губ. Так, це на мене схоже – облазити всі кутки на колінах, бо раптом вирішив просто кинути щось не думаючи.

Хлопчина підскочив як ошпарений та кинувся до шухлядок столу, дістав звідти мої прикраси і простягнув мені. Поки я одягав ланцюг на шию, він ніяково прокашлявся, та промовив:

– Ім’я моє ти теж навряд чи пам’ятаєш, я Хан…

– …Джісон. – перебив, дивуючись собі.

Хан здивувався теж, брови поповзли на лоба, а посмішка стала ширшою та сміливішою – йому було до вподоби, що я таки запам’ятав його.

– Так, точно! Друзі звуть мене Хані, як…

– …мед.

З його рота вирвалося приголомшене “О!”.

– Я що, вже казав це учора?

“Схоже на те” подумав я, та вголос нічого не відповів. Роздивлявся його ще трохи заспане обличчя, з пухлими милими щоками, темними, але теплими і щирими очима, закругленим носом, що так смішно смикався, поки Хан намагався непомітно принюхатись до мене. Мої блискітки на його шиї та підборідді виблискували у ранковому сонячному світлі.

Підвівшись на ноги, я кинув на Хана мовчазний погляд, він навіть відкрив рота аби щось сказати, але передумав. Взувшись, я підійшов до дверей, та раптом відчув щось та зробив крок назад.

Двері відчинились з глухим стуком.

– ЙО, ХАНІ, НУ ТО ЯК, ТИ ТОМУ ФАКБОЮ ПРИСУНУВ ЧИ?.. – сусід Хана заціпився зіштовхнувшись зі мною поглядом. – Ой, я…

– Ну молодець, Бінні.

Я вийшов з кімнати, все ще дезорієнтований, з непереборним відчуттям дежавю від кожної секунди цього ранку.

* це уривок з пісні Xdinary Heroes – Happy Death Day, яка (як і одноімений фільм) є ідейним вдохновителем цього сторітейлінгу. Але є невеличка різниця в тексті, що пояснюється сюжетно трошки пізніше, тож потім вам все і розкажу.

Величезне дякую беті HDump за допомогу та розмови про сюжет, це дуже мотивує! З тобою приємно працювати! 

Велике оновлення 13.03.2023 з виправленням помилок! Щиро дякую моїй другій редакторці Leyunqa за її працю над цим текстом. Ти робиш з чогось хорошого щось прекрасне!