Розділ перший і водночас останній

***

—Ми ж більше не побачимось, правда? — такі слова зірвались з вуст Джисона, поки вони сиділи на бетонному парапеті поблизу річки, і він перебирав в своїй долоні довгі бліді пальці Мінхо, роздумуючи, чи дійсно востаннє він зараз це робить.

— Напевне. — Лі сьогодні був небагатослівний, щоправда, як і сам Джисон. Слова між ними були зайві. Вони все знали і так. Слова нічого б не змінили.

Їм залишався один день. Один день разом, а потім вони мали розійтися назавжди. Мінхо сідав на літак і летів у США, а Хан лишався тут, в країні, яку, можливо, скоро повністю поглине полум’я кривавої війни. Можливо, Хана тут  уб’є ворожою бомбою, і на цьому все і закінчиться. Мінхо не повертався назад. Хан не міг поїхати.

Батьки вирішили: ні Мінхо, ні Джисон нічого не могли заперечити чи зробити. Потрібно було підкоритися і жити далі. 

Дешева драма, трагічний роман, пронизливо-слізлива історія кохання, яка нині приречена на провал.

Хан в якомусь сенсі злився на Мінхо, адже той знав. Знав, біс його візьми, що все так буде, або принаймні міг передбачити. Хоча з іншого боку, яка вже різниця, сказав він зараз, чи тоді? Вже нічого не зміниш. Їх відірвуть одне від одного, з клоччям вирвуть шматок душі, і полишать так доживати віку. Нікого це не хвилює. Всім плювати на почуття шістнадцятирічних, навіть якщо вони люблять одне одного настільки, що від думки про розлуку назавжди серце, здається, здавлюють мертвою хваткою розпечені добіла металеві лещата. Ну, Мінхо сімнадцять, але не суть, хоча Джисон і сам часто дражнить його старим.

Так дивно: перед війною вони завжди думали, що вже старі, жартували про “з нас пісок сиплеться” і “ой, спину заклинило“, а тепер мовчки розуміють, що насправді в них все життя було попереду. Було. А тепер його немає. Не разом принаймні. Більше немає ніяких “їх“. Тепер існують тільки двоє людей, які довгий час були найдорожчими одне для одного.

Вони вирішили розійтися ще вранці, за взаємною згодою і розумінням того, що так буде краще для обох. Так вони зможуть все забути, може, навіть знайти когось іншого. Когось, хто зможе бути поруч.

Джисон знав, що саме він має це сказати, промовити слова, які розлучать їх, тільки от ніяк не міг наважитись. Все дивився на безпристрасні очі Мінхо, на воду, в якій відбивався золотий захід сонця, і ніяк не міг видушити з себе жодного слова.

Мінхо, його Мінхо. Вічно набурмосений, проте з найчарівнішою посмішкою на світі. Мовчазний, проте з такими дотепними, колючими жартами, коли вже він робив людству честь і відкривав рота. В школі нормальні оцінки отримував через раз, проте Джисон то добре знав, наскільки, бляха, Мінхо розумний. Самозакоханий бездушний ідіот в очах інших людей, який міняв дівчат, а інколи і хлопців, як рукавиці, але от щось пішло не так, і він щиро покохав Хана. А той, в свою чергу, так само наївно і віддано любив Мінхо.

Джисон весь день тримався. Знав, що не варто тратити останній день на сльози та сум. Але зараз ридання просто душили його зсередини. Схлип. Перший, другий, і от він уже здригається в обіймах Мінхо, певно, також востаннє.

Це був найкращий день його життя. Весна, зелені газони, квітучі різнобарвні клумби, алеї з ніжними рожевими сакурами. Вони з Мінхо весь день ходили за руки, довго і слиняво цілувалися на безлюдних вулицях; обіймалися, сидячи на дерев’яних лавочках у розквітлих парках та скверах. Пили дешеву каву з автоматів; потішались над дурними дітьми в парку, які ганялися одне за одним, або ж качалися по брудній землі.

Хлопці не відривалися одне від одного ні на секунду. Кожен погляд, кожен рух, кожна секунда, здавалося, не мали ціни. Джисону хочеться завити, коли він розуміє, наскільки ж він, ідіот, не цінував можливість банально бачити Лі, обіймати його, чути його низький спокійний голос, милуватися його карими очима, які спалахують тим особливим сяйвом лише тоді, коли дивляться на Хана.

Все було так само, як і завжди, якби не гнітюче відчуття, яке непідйомним каменем билося в голові: ”Це востаннє“.

Рухи Лі сьогодні були різкішими, сильнішими. Кожен його поцілунок був таким, неначе він усе, що не вмів висловити словами, в нього вкладав. Джисон відчував це. Відчував, що Мінхо у відчаї. Він надто добре розумів його почуття.

— Залишся, я тебе прошу, — крізь сльози видушує Джисон. — Не їдь, я ж не зможу без тебе. Я не можу, — шепоче він, і ще сильніше притискається тремтячим тілом до Мінхо, доки той тисне його до себе у відповідь.

Деякий час вони мовчать.

— Я ніколи тебе не забуду, ти ж знаєш, так? — Лі цілує волосся Хана, і його тіло також здригається від ридань.

— Угу. Я тебе також, — Джисон чомусь у цьому впевнений, хоча всі навколо казали, що отаку дитячу любов через кілька років вже й не згадаєш.

Мінхо через рік 18, можливо, він і міг би повернутись через якийсь час, коли досягне повноліття. Неясно, правда, куди, адже його батьки, наприклад, не повернуться.

Але хлопці розуміють: це буде вже не те. Вони не зможуть втримати ці стосунки на відстані кілька років. Це лише зробить шрам на серці ще глибшим. Кожен дзвінок, кожне повідомлення; кожне ”я люблю тебе”, сказане не вживу; кожен день болісного очікування чогось невідомого лише ятритиме рану. Вони будуть далеко, вони поступово втратять зв‘язок, проте водночас не дадуть собі можливості завести нові знайомства, не зможуть рухатись далі. Буде легше розійтися зараз. Не тягнути одне одного в минуле, адже шанси повернути все як було мізерно малі. Хотілося запам’ятати ці стосунки назавжди такими, які вони є зараз, а не протягом років їх паплюжити.

Вони прийняли це рішення, але змиритися з ним було несила.

—Я люблю тебе, —шепоче Лі, і його очі блищать на світлі сонця, що ховається за горизонт.
—І я тебе.

—Нам треба розійтися.
—Знаю.
—Тоді, ти більше не мій хлопець?—криво всміхається Лі.
—Виходить, що ні, — Хан кладе обличчя на долоні і втуплюється поглядом у темну блискучу гладь води. Сил плакати вже немає. Вже просто якось…ніяк.

—Отак все і закінчиться? — Джисону досі не віриться.

—Воно вже закінчилось. Мені шкода, — коли Мінхо сумно, він іноді знову перетворюється на грубу і нестриману версію себе, однак Джисон вже давно звик це фільтрувати. У Лі просто так само серце з грудей виривається. Джисон бачить, Джисон розуміє як ніхто.

—Вибач. Йди до мене, — просить, майже що благає Мінхо, і Хан знову кидається в його обійми.

Так вони і сидять, доки на вулиці не стає темно: разом, обійнявшись, час від часу тихо схлипуючи. Потрібно було би вже прощатися.

Зрештою Мінхо встає. Обтріпує куртку, запихає руки в кишені.

—Мені вже треба йти, — хрипить він.

— Так скоро…

— Я не можу запізнитись на літак, Джисоне, ти ж знаєш, — Лі нервово переминається з ноги на ногу, і відчуває, як в горлі знову утворюється клубок.

— Вибач.

— Бувай, Соні. Я писатиму тобі щодня, якщо ти тільки захочеш.

— Звичайно, — глухо озивається Хан.

Їхнє прощання стає ніяковим, проте в той же час здається надто коротким і незавершеним.

— Я все одно любитиму тебе, — одними губами вимовляє Мінхо, так, що Джисон навіть не чує.

Лі розвертається і ступає кілька кроків геть, але не встигає нічого зробити, коли Хан підбігає до нього ззаду, обхоплює руками, розвертає до себе обличчям і цілує. Довгим, вологим, ніжним поцілунком, який, здавалося, нарешті ставить крапку між ними. Мінхо не має сил відштовхнути його. Хлопця навпаки хочеться притиснути до себе і ніколи-ніколи більше не відпускати. Лі ховає обличчя на плечі у Джисона і вдихає його рідний запах вже точно востаннє.

Жовтий ліхтар над їхніми головами моторошно, зловісно мерехтить.

Всередині у Хана все обривається, коли він нарешті відпускає Мінхо, вони дарують одне одному останній прощальний погляд, і Лі, не обертаючись, іде геть.

Джисон схлипує. Вогні нічного міста ніби підморгують йому. Хвилі в річці тихо плескають, точно так само, як і мить тому, коли Лі був ще тут. Світ зупинився в один момент лише для Хана, і чомусь це дуже боляче усвідомлювати. Те, що було фактично сенсом життя для нього, для Всесвіту всього лише піщинка. Всім все одно. Усім, окрім нього самого і хлопця, якого він кохає. І який, до речі, кохає його у відповідь.

Через кілька секунд широка спина Мінхо ховається за рогом. Джисон знає, що втратив його назавжди.

Вони, два дурні, ще не знають цього, але Лі в Штатах знайде собі чергову дівчину, а потім такого ж гарненького хлопця, як Хан, проте Джисон являтиметься йому у снах та спогадах.

Хан знову закриється в собі і навряд чи відкриється комусь ще хоча б колись, бо надто добре пам’ятатиме Мінхо. Хан не знайде такого іншого. Ніхто не прирівняється до його Мінхо.

Вони обоє так і не зможуть знайти заміну. Дурна підліткова закоханість, яка, кажуть, не триває довго, не відпустить їх. Кожен забере свої почуття і спогади з собою, тримаючи їх в найдальшому, найбільш запилюженому кутку душі, зберігаючи як саме сокровенне, що було коли-небудь було і буде у їх життях. Вони так і не зможуть відпустити. Їм обом ніколи так і не стане снаги забути.
***