чорничний пиріг
від Ілля СергійовичКоли ми з тобою в останнє пекли пиріг з чорницею? Ти пам’ятаєш? Ось і в мене цей спогад щось випав із пам’яті.
Ми домовились не вживати слів «останній» (замість нього, особливо ти, вживаємо «крайній») та «забуття».
З останнім все ясно: більше такого не буде значить, а відсутність повторень це відсутність ритму, відсутність ритму майже дорівнює
відсутності життя.
Забуття майже теж саме: ми вживаємо «випав з пам’яті», тому що забуття це все, а що випало то можна віднайти, то можна підібрати.
Підбирати спогади це щось середнє між підбиранням чарівної мелодії та підбиранням ключів, які впустив на підлогу, коли поспішав на роботу.
Я гортаю книгу рецептів, так, ми їх записували, тому що «збережене» в Інстаграмі, чи, борони нас бог, збережене в Пікабу це повна дурня,
і хай би вона такою була, та це повна дурня ще й без романтики.
Тож я гортаю книгу рецептів, великий блокнот формату А4 на пружинці, в нього м’яка обкладинка, але навіть через рік вона виглядає нічого.
Всім би так себе зберігати, всім би так зберігати свою красу та себе; дуже дотепно і вдало б було порівняти зараз нас з цим блокнотом,
але ми ж так змінились за рік. І хто б нам сказав, в який бік.
Я гортаю книгу рецептів, так, ми їх записували, але ніяк не можу віднайти рецепт чорничного пирога. А він там був, просто сто відсотків.
Серйозний мінус блокнотів на пружинці – це те, що не залишається слідів, коли з нього виривають сторінку.
Якщо б хтось з нас, чи ти, чи я, спробували б вирвати аркуш із звичайного – точно лишили б сліди, так, пригадую, тому ми і придбали блокнот на пружинці.
Тому ми завжди їх беремо.
Коли ми
в останнє
готували пиріг із чорницею? Я кажу в останнє, так, я часто роблю таку помилку, хоч ми і домовились. Та ти ж мене одразу виправляєш. А зараз – мовчання.
Мене щось ніхто не виправив. Я продовжую пошуки зниклої сторінки, знову і знову гортаю блокнот.
Здається, якщо я знайду її
то знайду вас обох.
Не вмію читати коротенькі твори, завжди
очеться спитати:”А вона що?”) Але я розумію, що в
опити момент і розповісти історію через мить, то справді треба вміти. І тут усе вийшло. Автор, наче Амелі, бачить світ, складений з дрібничок, та не знецінює ї
. Навпаки. Він дає їм можливість говорити. Замість тисячі слів, як то кажуть…
дякую! особливо – за порівняння з Амелі. дуже приємно чути)