Примітивні істоти

— Примітивні істоти, — буркнув я, коли двері з тихим шипінням зачинились за моєю спиною.
На палубі спостереження було тихо, й, на диво, темно. Лиш залишки попередньої мешканки імпульсами донеслись до мозку. Азарі, вже доволі зріла. Вірна своїм принципам. Здатна тверезо оцінити ситуацію й прийняти рішення.
Я махнув головою, відганяючи від себе ці відголоски, які, немов залізо магніт, обліпили мене з ніг до голови.
-Явіку, – жіночий голос торкнувся моїх вух. Я стримав бажання повернутися до неї,лиш зробив кілька кроків вперед, очима пробігаючи по ілюмінатору в пошуках чогось занадто важливого, що змусило б мене не звертати уваги на людину.
Її кроки голосні та незграбні. Людські жінки зовсім не схожі на протеанок. Вони повільні, неповороткі, дурні. Мавпи, та й годі. Хоч вона й неперевершений тактик та воїн, але вона все ж таки людина.
Людина підійшла занадто близько, щоб я міг її ігнорувати. Вона торкнулась мого плеча, від чого тисячі мурах поповзли по шкірі. Надто бридко і одночасно приємно.
– Скажи, Явіку, що б ти зробив на моєму місці? – її голос був тихим та сумним. Вона прибрала руку і зупинилась поряд, піднявши очі на мене. Я відчував погляд на своєму обличчі.
-Я не на твоєму місці. Мій час вже давно скінчився.
– Але ж ти тут, стоїш переді мною.
Вона змусила повернутись.
-Це нічого не змінює, я…
Закінчити я не зміг. Людина сховала обличчя в долонях. Її подихи стали голосними й переривчастими. Хотілося вдарити за таку слабкість. Таке було недозволено у мій час.
-Я не друг тобі, і не плече, якщо ти хочеш поплакатись, то там цілісінька палуба таких ідіотів бігає.
-Я не плачу! – в її голосі гнів. Така жінка мені подобається більше. – Договорись мені, то закрию назад в кріокапсулі, будеш наступного циклу чекати.
-Ти ж наче збиралась надерти сраки Жницям.
-Я й надеру, – вона надула губи. – А ти наче хотів мені в цьому допомогти.
-Не допомогти, а також надерти, це різні поняття.
-Принцип: ворог мого ворога мій друг?
– Не зовсім, – я тихо видихнув. Щоб я сам собі не на придумував, про що б не мріяв,вона все ж таки лише людина.-Ми живемо по іншому принципу…жили…
Її губи торкнулись моїх, зірвавши останнє слово на видиху. Теплі, пошарпані, але досить м’які губи, зовсім не схожі на ті, що доводилось цілувати…в іншому житті.
Я зробив крок назад, поки тваринна жага не заповнила мої думки. Якось не правильно, не природно. Тіло жадає полинути до неї, торкатися шкіри, цілувати обличчя та шию, та здоровий глузд стримує, нагадуючи про моє справжнє єство.
Що трапилось би, як би наш цикл не зупинився? Підкорили б ми людей? Чи…може вони нас?
Я підвів на її очі. Жінка стояла на тому ж місці, пальцями торкаючись своїх губ.
Примітивні створіння. І з кожним днем здається, що я все більше стаю схожим на них.
Ми мовчки стояли й витріщались один на одного, а за ідеальним пластиком ілюмінатору проносились мільярди сяючих краплин та хмарки матерії зірок, які ще не народились.