Розумний в гору не піде… а мені довелося

Вночі ми з Лідією спали по черзі. Хто чергуватиме першим, вирішували монеткою. Вранці п’ятого дня ми були на місці. Як і всі інші поселення, це село значно підросло. Люди тут займалися своїми звичними справами. Дорога до Сивобородих доволі довга, тому було вирішено відразу відправитися в таверну і зняти кімнату. Ми залишили коней у спеціально виділеному для них місці біля таверни та увійшли всередину.

– Ласкаво просимо до таверни “Вайлмір”. – сказав власник таверни, як тільки ми підійшли.

– Нам би кімнату зняти. – відповіла я.

– Думаю, вам потрібні 2 ліжка. У мене якраз є така кімната. Із двох осіб 20 септимів.

– Чудово. – сказала я, викладаючи монети на стійку.

– Ви тут просто проїздом чи прочани?

– Скоріше друге. Але це завтра. Сьогодні просто прогуляємось.

– Зрозуміло. Тільки на вашому місці я тримався б подалі від кургану на сході.

– Що за курган?

– Стародавній нордський курган біля села. Не лізьте туди. Я тамтешніх духів на власні очі бачив. Один на мене так подивився – очима дістав аж до душі. На щастя, вони від кургану не відходять. Охороняють його, мабуть. Звісно, ​​для мого закладу це суцільний збиток. Хто захоче жити поряд із привидами?

– Варто буде потім навідатись туди. Хтось туди вже лазив?

– Рік чи два тому тут проходив один тип на ім’я Вінделіус. Сказав, що він є мисливцем за скарбами. Я йому сказав, щоб він туди не тикався, ось як тобі казав. Наступної ночі на кургані було чути крики, ну і все. Більше ми його не бачили.

– Вінделіус, значить. Ну в будь-якому випадку, якщо ми цим займемося, то не раніше, ніж завітаємо до Сивобородих.

– Боюся вас розчаровувати, але навряд чи ви з ними побачитеся. Сивобороді живуть самотньо. На мою думку, вони взагалі не виходять з монастиря. Тут проходять пілігрими на вершину, але майже всі вони повертаються ні з чим.

– Щодо цього у нас розчарувань не буде. Що ж. Дякуємо за інформацію. Ми поки що підемо прогуляємося.

Вийшовши з таверни, ми з Лідією попрямували до озера.

– Ти справді хочеш відвідати цей курган? – запитала у мене Лідія.

– Ага. Хоча я не любитель руїн і підземель, я впевнена, що ми знайдемо там щось цікаве.

~ І звичайно ж я знаю, що.

– Чим ми займатимемося в день, що залишився?

– Відпочивати. Тутешнє озеро має бути чудовим для цього місцем. Знайдемо тихе містечко, де нас ніхто не потурбує і нарешті скупаємось. Якщо є шанс змити з себе весь піт та бруд, варто ним скористатися.

– У тебе ж є те заклинання.

– Воно нізащо не зможе замінити чисту воду. Та й до того ж, у тебе його немає.

Ми відійшли від села на достатню відстань і побачили чудове місце, приховане від зайвих очей деревами та чагарниками.

– Що ж. Мені здається, це місце є ідеальним. – Сказала я, відразу знімаючи з себе все, що на мені одягнено. Повністю роздягнувшись, я помітила, що Лідія не дуже поспішає робити те саме. – Що таке? Чому не роздягаєшся? Зібралася у броні купатися?

– Н-ні, але… – відвела погляд дівчина в явному збентеженні. В цей момент до мене дійшло.

~ Ухти. Так Лідія, виявляється, та ще сором’язливиця, коли мова заходить про це. Ніколи б не подумала. Але так вона стає ще милішою.

– Так не піде. Ти маєш скупатися. Можливо, тебе бентежить той факт, що я була хлопцем, але зараз я дівчина, як і ти. За ці 16 днів я навіть мозком перетворилася на дівчину, хоч трохи дивно це усвідомлювати.

Ці слова трохи зняли напругу з Лідії.

– Але ж вода дуже холодна. – заперечила вона, знайшовши останній можливий аргумент.

– Не спробуєш – не впізнаєш. Так. Усе. Досить розсмоктувати. Нам потрібно, щоб одяг встиг висохнути до заходу сонця. Не годиться йти в кімнату голяка або в мокрому. Якщо ти не можеш роздягнутися, я роздягну тебе сама.

Я як хижак накинулася на Лідію. Вона намагалася чинити опір, але я швидко відстебнула ремінці її броні і зняла її. Відразу за цим пішли чоботи та наручі. Ну а після цього Лідія була позбавлена ​​останньої лінії оборони – білизни. У результаті вийшла вельми збуджуюча картина, яку я б і не проти побачити збоку, але від першої особи вона була не менш хвилюючою. Абсолютно гола ельфійка нависла над такою ж абсолютно голою збентеженою нордкою, що лежить на траві. У цей момент вона, швидше за все, спробувала б приховати свої інтимні місця руками, але я відразу машинально затримала її руки з боків. Побувши трохи в такій позі, до краю збудившись від важкого дихання дівчини піді мною, я схаменулась і встала.

– Ну от і все. Ніхто тебе не з’їв. – сказала я із задоволеним виразом.

~ Хоча бажання це зробити було.

– Не роби так більше. – все ще зніяковіло, але змирившись із тим, що відбувається, відповіла нордка.

Коли Лідія стала на ноги, я змогла повністю її оглянути. Ніжна гарна шкіра, шикарні форми, пишні, як у мене, груди, довгі рівні ніжки. На її животі добре проглядалися кубики преса і загалом фігурка була дуже атлетичною. Що найголовніше, у міру атлетичною. Знову мене накрила хвиля збудження, з якої мене вивела картнка, що раптово спливла в мозку після думок про м’язи. У моєму світі були дівчата, які мали такі горби м’язів, яким деякі бодібілдери позаздрили б. Вони були надто перекачаними. Навіть жахливо перекачаними. Така б у ліжку ненароком і задавити могла б. А деякі так і взагалі на чоловіків були схожі. Дивишся на неї, розумієш, що дівчина, але мозок кричить “Мужик!”. Побачиш таку в темному тісному провулку, обіссишся.

– Ходімо. Потрібно спочатку випрати все. – сказала я Лідії, беручи броню і прямуючи до води.

Вода була холодна. У моєму старому тілі я наврядчи б у таку полізла на добровільних засадах. Все ж таки, жила я в доволі теплому регіоні з помірним кліматом. Влітку спека часто вища за +30, взимку в останні роки нижче -20 градусів температура майже не опускалася, а здебільшого була -5, -10, а то й взагалі плюсова. Та й я навіть улітку купалася у теплій воді. А тут північний регіон, зовсім поруч гори, покриті снігом.

~ Без tgmа купатися було б проблематично. А з ним вода приємна. Стоп. А як цю воду відчує Лідія?

Я глянула у бік дівчини. Вона акуратно, повільно увійшла у воду і на її обличчі з’явилося здивування.

~ Схоже, у цьому плані setessential раптово спрацював так само, як мій tgm. Може в іншому він працює так само?

Температура води явно була їй комфортною, і це стало для неї несподіванкою.

– Ну, як водичка? – запитала я у Лідії.

– Це дивно. Вона крижана, але відчувається такою приємною. Як це можливо?

– Схоже, та здатність, яку я на тобі застосувала для твого безсмертя. Дуже приємна несподіванка, правда?

– Ще б! Тепер я розумію, чому ти так наполягала на купанні. – сказала дівчина і пірнула у воду повністю.

– Стривай, стривай. Спершу речі, потім ми самі.

Ми випрали всі речі. Найскладнішим виявилося відмити застиглу кров від хутряних частин броні. Закінчивши з усім цим, ми, як і належить, на повну насолодилися купанням. Спочатку просто пірнали, омивалися, а потім я раптово отримала потік води від Лідії прямо в потилицю. Від несподіванки, я з обличчям нерозуміння повернулася до дівчини. Та залилася сміхом і знову помахом руки облила мене водою. У боргу я не залишилася і загребла на неї воду двома руками. Так ми пустували десь з пів години або навіть годину, після чого вибралися на берег, розстелили шкури і лягли на них. Минулого вечора, поки я розповідала все, Лідія паралельно обробила шкури. Тому тепер лежати на них було цілком непогано. Шерсть була груба, не приємно було лежати на ній голим тілом, так що ми перевернули їх зворотним боком.

– Як же добре. – сказала Лідія. – Ніколи так не веселилася.

– Що ж. Куди приємніше, ніж битися з якимись бандитами у смердючій від поту та бруду броні.

Легкий вітерець приємно обдавав наші тіла. Поступово через те, що він хвилював мої чутливі місця, у мене почало збиратися збудження. Я подивилася на Лідію. Схоже, у неї було таке саме відчуття. Трохи помлівши, нордка заговорила.

– Катріно, пам’ятаєш, тоді у Вайтрані ти сказала, що зробиш щось зі мною тільки з моєї особистої згоди?

– Ну припустимо. – відповіла я, здогадуючись, до чого вона веде.

– Можна, я це зроблю з тобою?

– Ух ти. Вирішила розгорнути стрілку? Я не проти. Іди сюди, моя люба.

Ніколи б не подумала, що Лідія здатна на такі речі, як тоді. Але факти сказали самі за себе.

Через якийсь час ми віддихалися і прийшли до тями.

– Це було супер. – промуркотіла я.

– Ніколи такого не відчувала. – відповіла нордка.

– Гаразд. Давай ополоснемося і розпалимо, нарешті, багаття. До заходу сонця ще досить багато часу. Продемонструю тобі свої кулінарні здібності.

– Ух ти. Цікаво. І що ти готуватимеш?

– Вибирай. Кролик чи фазан?

– Ну, давай фазана. Стривай. А де ти його взагалі візьмеш?

– А ось він. – сказала я і в моїх руках з’явилася тушка фазана. – Лежав у мене в інвентарі ще з Хелгена. 16 днів минуло, а він все такий же свіженький.

– Дуже зручно. Так можна будь-які запаси зробити до кінця життя.

– Ага. Щоправда, мій інвентар зараз більше на зброярню схожий. Збираю зброю і іноді броню, щоб продати, а як це зробити хрін її знає.

– Ти що, не вмієш торгувати?

– Ну і як ти це собі уявляєш? Приходжу я до коваля, кажу “У мене є 10 мечів на продаж” і матеріалізую їх з нізвідки. Та його щелепа підлогу проб’є.

– Дійсно. Я навіть про це не подумала.

– А варто. І зайвий раз мої і, тепер уже, твої здібності, що вибиваються з логіки світобудови, не демонструвати. Гаразд. Проблеми треба вирішувати у міру їхнього надходження. Давай до справи.

Ми, не одягаючись, заметушилися навколо. Зібрали вогнище і я почала готувати, попередньо обскубавши і обшмаливши тушку. У цей момент я застосувала всі свої навички приготування зі старого світу. І ось перед нами вже шикарне на вигляд м’ясо фазану.

– Ммм… Дуже смачно вийшло. – сказала Лідія, жуючи приготоване мною м’ясо.

– Шкода, що спецій немає. Потрібно буде їх десь роздобути. З ними м’ясо було б набагато смачніше. Та хоча б тим самим часником натерти. Добре, хоч сіль у мене виявилася.

– Все одно дуже смачно.

До самого заходу сонця ми просиділи біля вогнища, розмовляючи про всяку всячину. Фазан був з’їдений і запитий останніми двома пляшками вина, які я додумалася прихопити у Знаменній кобилі. Одяг висох. Коли сонце сідало, ми зібралися, загасили вогонь і вирушили до кімнати. Вранці, добре виспавшись, ми закупилися припасами у Вілхельма і ледь не всрали ситуацію, коли я усвідомила, що все це добро нікуди складати. Сумка ще з Рівервуда в мене залишилася, але вона була в інвентарі. На щастя, власник знайшов старий рюкзак. Ховаючи там хліб, пляшки з вином та інше, я одразу відправляла все це в інвентар, щоб не тягати тяжкості і все це не псувалося. Конструкція рюкзака виявилася такою, що він тримав форму. Завдяки цьому на вигляд було не зрозуміти, повний він чи порожній.

Біля мосту на краю Айварстеда ми з Лідією побачили лісового ельфа та норда.

– Знову йдеш на 7000 кроків, Кліммеку? – сказав ельф.

– Не сьогодні. Не готовий поки що лізти на Високий Хротгар. Дорога небезпечна. – відповів Кліммек.

– А хіба Сивобороді не чекають на тебе з припасами?

– Чесно, я не певен. Мене ще жодного разу не пустили до монастиря. Може коли-небудь.

– Може, ми зможемо допомогти? – втрутилася я у розмову. – Ми якраз туди прямуємо. Що ти доставляєш туди?

– Це було б якраз до речі. Здебільшого це їжа – сушена риба, солонина. Ну, знаєш, те, що довго не псується. Сивобороді самі особливо нікуди не ходять, ну ти розумієш.

– Зрозуміло. Натомість, я так гадаю, ти нічого не отримуєш. Дуже люб’язно з твого боку.

– Ну, у нас з ними, начебто, домовленість. Я хочу сказати, якось неправильно вимагати з них грошей за таку дещицю. Тільки біда – ноги в мене вже не ті, що в молодості. Сім тисяч сходинок мені важко даються.

– Добренько. Чи готові припаси?

– Так. Ось мішок. Щиро кажучи, я збирався зробити це сьогодні. Але зрозумів, що не готовий. Піднімешся сходами і побачиш скриню для підношень. Кинь мішок туди і все готово.

– Ну тоді бувай. – сказала я, забираючи мішок.

– Коли повертатимешся, знайди мене. З села я нікуди не ходжу, тож це буде не складно. Щасти тобі.

Шлях на Високий Хротгар виявився напрочуд спокійним. Так, піднятися туди та ще задача. Постійно вітер дме, та ще й у гору підійматися. Мій tgm та setessential Лідії дозволили нам це зробити без надмірних зусиль, але почуття втоми та неприємний холод вони не прибирали. По дорозі нам зустрічалися лише різьблені таблички, гірки з каміння, що не давали втратити дорогу, кілька мирних тварин та поодинокі паломники. Загалом їх було троє. Не було навіть вовків.

~ А я ж обіцяла Лідії снігового троля. Згадала, що він нам зустрінеться лише коли ми… а… точно… не ми. Я. На Горлянку світу мені ж наодинці тупати доведеться. Хоча… У грі це було завдяки технічному обмеженню. Компаньйони не йшли за персонажем у певні локації. Побачимо, загалом, як піде.

І ось, через чорт знає скільки часу, ми побачили храм Сивобородих. Я глянула на небо. Сонце вже йшло до заходу, отже, дорога зайняла у нас годин 8.

~ Якщо пам’ять мені не зраджує, то на Говерлу піднімаються приблизно за 3-4 години. У висоту вона 2 кілометри із гаком. Високий Хротгар знаходиться десь на половині чи двох третинах гори. Прикинемо складності дороги і… Ну, напевно, 6 кілометрів у цієї гори є. І це найвища гора у Тамріелі. Якщо мої пізнання в географії вірні, це вище найвищої гори Європи. Ну і менше Евересту десь на чверть. Це якщо мої приблизні прикиди розмірів вірні, що навряд. Безумовно, це зараз важлива для мене інформація. Я тепер ні Говерлу ні Еверест навіть на малюнку не побачу. Який ляд мені їх тепер порівнювати?

– Воістину вражаюча будова. – сказала Лідія, дивлячись на храм Сивобородих.

– Так. Заперечити тут нема чим. Особливо зважаючи на те, на якій висоті воно будувалося. Он, здається, та скриня.

Ми підійшли до скрині, відчинили її. Там уже лежали якісь запаси. До них ми поклали мішок Кліммека. Закривши скриню, ми піднялися східцями. Відкрити двері праці не склало. Ми увійшли до храму. Всередині він здавався ще більшим, ніж зовні. Пройшовши трохи вперед, у залі з’явився перший Сивобородий. Він прямував до нас.

– Отже… На зламі епох у світі з’являється Довакін. Але хто твоя супутниця? Ми закликали лише одного. – сказав Сивобородий.

– Лідія моя напарниця та подруга. З недавніх пір вона мій хускарл і супроводжує мене у всіх подорожах. – відповіла я.

– Що ж. Добре. Однак ми повинні перевірити, чи правда в тебе є дар. Покажи нам, що можеш, Довакін. Дай почути твій голос.

– А чи не небезпечно це робити тут?

– Не турбуйся. Цим стінам тисячі років. Сумніваюсь, що ти хоч трохи зможеш нашкодити їм.

Я знизала плечима і крикнула “Фус!” у бік від Сивобородого, що стоїть переді мною. Однак я не подумала, що цим я здую попіл з… а як ця хрінь називається? Неважливо. Я здула звідти весь попіл, який, зустрівши заваду у вигляді стіни, почав розлітатися в радіусі кількох метрів. У горлі ж від цього знову першіло, хоч і трохи менше, ніж минулого разу.

– Довакін! – відповів Сивобородий на мою дію. – Це ти. Ласкаво просимо до Високого Хротгара. Я – майстер Арнгейр. Я говорю від імені Сивобородих. Тепер скажи мені, Довакін, чому ти тут?

– Ну… Ви самі мене покликали. Крім того, у вас дійсно є чому повчитися, що неодноразово допоможе мені в майбутньому. – останню фразу я сказала, швидше, з ввічливості і щоб вони не розчарувалися.

– Ми раді, що наш поклик був почутий. Ми докладемо всіх сил, щоб навчити тебе використовувати свій дар і виконати те, що призначено тобі долею. Але чи вистачить тобі волі і характеру, щоб пройти дорогою, що відкривається перед тобою? Це ще належить побачити. Навіть без підготовки ти вже звертаєш свій голос у Ту’ум, тобто Крик. А тепер побачимо, як ти любиш і вмієш вчитися.

– Що, отак одразу?

– Нема чого відкладати початок твого навчання. Все ж таки, для цього ти до нас і прибула. Коли ти використовуєш Крик, ти говориш мовою драконів. Кров дракона дає тобі уроджену здатність вивчати Слова сили. Усі Крики складаються із трьох Слів сили. Щоразу, коли ти опановуєш Слово, твій Крик стає сильнішим. Майстер Ейнарт навчить тебе Ро, другому слову у Невпинній силі. Ро означає рівновагу мовою драконів. З’єднай його зі словом Фус – силою, щоб ще більше відточити свій ту’ум.

До центру кімнати вийшов майстер Ейнарт. Він застосував Ро на підлогу навпроти себе і там надрукувалося це слово, написане символами драконячої мови. Я підійшла до слова, присіла і нахилилася над ним. Полум’яні символи ніби надрукувалися в моєму мозку. Я відчула, ніби це слово увійшло в мою голову, після чого літери згасли і зникли.

– Слова даються тобі легко… воістину, ти маєш дар. Але вивчити Слово сили – лише перший крок. Щоб втілити його в Крик, потрібно осягнути його сенс постійними вправами. Саме так ми вивчали Крики. Ти ж, Довакін, можеш прямо поглинати силу та знання вбитих драконів. Майстер Ейнарт дозволить тобі отримати його знання Ро.

Після цих слів до мене помчали потоки якоїсь енергії від майстра Ейнарта. Як тільки вони почали входити в мене, я відчула, що разом з нею в мене входять знання. Раптом я почала розуміти всю суть вивченого слова. Передати словами це точно не вдасться. Мабуть, тому кожен приходить до цього сам або отримує ось так, як я. Через кілька секунд потік припинився.

– Тепер давай подивимося, чи швидко ти зможеш освоїти новий Ту’ум. Бий ворогів своєю Невпинною силою, коли вони наблизяться.

Один із Сивобородих закликав примарного молодого Сивобородого. Я крикнула “Фус Ро!”, Після чого той похитнувся і зник. Горло, яке не пройшло ще з попереднього застосування крику, запершіло з новою силою.

– Чудово. Ще раз. – сказав Арнгейр, після чого така сама процедура повторилася ще двічі. Насамкінець горло просто розривалося від болю. Це як першіння при застуді, яке мене дратувало в минулому і яке я глушив Інгаліптом, але втричі сильніше і крім нього реально біль, ніби тебе душать навпаки. У сенсі давлять горло зсередини назовні. Розривають там усе. Аж сльози до очей підступили.

~ Їбучий випадок! Воно завжди так буде, чи що? Пиздєєєць!

– Вражаюче. Твій Ту’ум ідеальний. У тебе явний талант, Довакін. Але я бачу, що твоє горло ще не готове до таких навантажень. Сьогодні ми закінчимо з тренуваннями та продовжимо їх завтра. Тобі доведеться багато чому навчитися.

Я не змогла йому навіть відповісти і просто кивнула головою, не припиняючи триматися за горло. Арнгейр провів мене та Лідію монастирем, розповідаючи його історію. Його побудував Юрген Заклинач вітру після семирічної медитації, під час якої він намагався переосмислити причини поразки у битві біля Червоної гори. Тієї самої, внаслідок якої двемери зникли з цього світу. Якщо знання лора гри мені не зраджують, сталося це у 700 році Першої ери. А ще там стався Прорив дракона, через який інформація з різних джерел про тодішні події повністю суперечлива. Також виявилося, що інші Сивобороді ніколи ні з ким не говорять просто через те, що можуть ненароком вбити свого співрозмовника. У грі я цьому моменту якось уваги не приділяла. Думала, вони просто самі собою мовчазні. Після короткого історичного екскурсу, він показав нам наші кімнати. Як виявилося, всі кімнати в цьому монастирі створені суто для однієї людини, щоб вона могла спокійно усамітнитися там для медитації. Інший Сивобородий приніс мені якийсь чай. Випивши його, першіння в моєму горлі припинилося, я навіть змогла говорити. Хоча важкість все ще залишилася.

У грі навчання Довакіна займало кілька хвилин. Навіть якщо в ігрових рамках це було кілька годин. У цьому ж світі я пробула на Високому Хротгарі ще цілий тиждень. Весь цей час Сивобороді вчили мене своєму Шляху голосу. На щастя, вони не намагалися змусити мене наслідувати його, медитувати так, як вони. Вони хотіли наставити мене на цей шлях без жодного примусу. Хоча зовсім без медитацій не обійшлося. І, звичайно, не обійшлося без практики. Перші 2 дні моє горло просто розривалося. Рятували тільки чаї, якими Сивобороді напували мене після кожного тренування. Поступово горло звикло до навантажень. Я вже спокійно кричала. Окрім Ро, я вивчила ще слово Вульд. Це той крик, що дозволяє тобі швидко переміститися на певну відстань вперед. Першого свого польоту я наїлася снігу, не втримавшись на ногах. Далі я вже намагалася утримати баланс після переміщення, а через кілька тренувань взагалі робила це так, ніби все життя вміла. Також я дізналася, що Сивобороді знають про Кліммека, хоча я вже в цьому сумнівалася. Вони дуже вдячні йому за всі роки, які він носив їм запаси. Крім нього, припаси приносили й інші паломники.

До речі, Лідія теж намагалася вивчити щось із того, про що говорили Сивобороді. Однак у неї нічого не вийшло.

– Ех… Нічого в мене не виходить. – сказала Лідія, коли ми вечеряли разом із Сивобородими.

– Не варто так засмучуватися. – відповів Арнгейр. – Минають роки перш ніж звичайна людина змогла б застосувати хоча б одне Слово сили. Довакін на те й Довакін, що це в крові. Таке швидке опанування ту’ум вражає. Ми присвячуємо ціле життя, щоб опанувати цю силу. Я чув легенди про дракононароджених, але побачити самому…

– А кого ви тренували окрім мене? – запитала я.

– Таких людей було дуже мало. За все моє життя їх було лише троє.

– А хто був останнім?

– Останнім був Ульфрік. Ще зовсім юним хлопцем він прибув на Високий Хротгар. 10 років він навчався Шляху голосу. Він мав стати одним із нас, однак порушив завіти Шляху голосу, вирушивши на війну. І, наскільки я знаю, продовжує їх порушувати, відвернувшись від нашого вчення.

– Ви злі на нього?

– Ні. Кожен сам обирає свій шлях. Я не схвалюю його вчинок. Проте й засуджувати також не можу.

Вранці 26-го дня мого перебування в цьому світі Сивобороді вирішили, що настав час мені застосувати всі свої вміння на реальній практиці.

– Тепер на тебе чекає останнє випробування. – сказав Арнгейр. – Добудь ріг Юргена Закликача вітру, нашого засновника, з його гробниці у стародавньому Устенгреві. Не сходь зі Шляху голосу, і ти повернешся.

– Дякую вам за ваші уроки. Скоро ми побачимося з вами. – відповіла я, і ми з Лідією покинули монастир.

Спуск до Айварстеда зайняв трохи менше часу. Все-таки зворотний шлях завжди здається швидше. Однак цього разу на шляху нам зустрілася парочка вовків. Ми легко з ними впоралися та поповнили мій інвентар їх шкурами. Спустившись у село, ми попрямували до таверни. На фермі ми раптово зустріли Кліммека.

– А, радий бачити тебе знову! Зізнаюся, я вже гадав, що ти не повернешся. Що ти робила там цілий тиждень? – Сказав норд.

– Навчалася. – коротко відповіла я.

– Навчалася? То ти бачила Сивобородих і провела з ними тиждень?! Стривай. Невже той гуркіт справді був закликом? І вони покликали тебе? То ти і є Довакін?

– Угусь. Схоже на те. Проте я не дуже хотіла б триндіти про це на всі боки.

– Ох, не турбуйся. Я не з тих, хто багато балакає. Я дуже вдячний тобі за те, що ти принесла туди припаси. Ось тобі нагорода за працю.

Кліммек вивалив мені 2 важких і один поменше мішки золота. Там було 500 септимів. Однак, здивуватися тому, що він може дати таку велику, як для звичайного мешканця села, винагороду за доставку запасів, я не встигла. Ззаду мене хтось гукнув.

– Гей ти! Це тебе називають Довакін?

– Кліммеку, раджу тобі жваво линяти звідси. Лідія, готуйся дуже швидко діставати зброю. Вони мають магію. – сказала я тихо, не обертаючись і закидаючи мішечки в інвентар через гаманець.

Кліммек і Лідія зрозуміли, що відбувається, хоч і не зовсім розуміли, як я зрозуміла, що зараз буде бійка та ще й з магами. Я обернулася в бік жінки, що окликнула мене. Як я й думала, це були члени Культу Міраку. Другим був, схоже, чоловік.

– Ну, припустимо, що це так. З якого питання? – сказала я, вже прикидаючи в умі, як їх швидко грюкнути.

– Ніхто не клюне на твою брехню. Істинний Дракононароджений вже йде. Ти лише тінь його. Коли з’явиться лорд Мірак, всі присягнуть йому. Ніхто не сміє йому протистояти.

– Так. Стопе. Чекайте. Це, як мінімум, не чемно. Ми один одному навіть не представилися. Давайте не розводитимемо зайву агресію, а просто…

Ці юродиві навіть не дали мені договорити. З криком “Помри!” жінка кинулася прямо на мене. Я змогла ухилитися від атаки. Діставши меч, я одразу спробувала провести контратаку, але жінка парирувала мій удар. Збоку я почула якийсь гомін. Частки секунди мені вистачило, щоб зрозуміти, що я знову забула дуже важливу деталь.

– Сука, цей чмур закликав вогняного атронаха! – крикнула я, щоб Лідія мене почула.

Атронах одразу пішов у атаку, та й жінка відступати не поспішала. Хоча коли вогонь ринув у наш бік, вона вирішила відійти. У цей момент я згадала про оберіг. І тут же я згадала ще й те, що купити я його купила, а ось застосувати томик я забула! В останній момент я ухилилася від вогню за допомогою стрімкого ривка. Я стрибнула за огорожу з каменю, що відокремлює город.

~ Бля, бля, бля, бля, бля! Що робити? Відчути те, що відчували ті бандити, яких я підсмажила, не дуже хочеться. Так ця хуйня ще й село підпалить. Потрібно якось відвести їх до річки.

Вискочивши з-за бар’єру, я крикнула в атронаха, щоб збити його з пантелику. Це мені вдалось. Лідія на всю махалася з культистом, а культистка кинулася на мене. Атронах, до речі, не поспішав на допомогу господареві і не нападав на Лідію.

~ Так. Схоже, вони дуже хочуть йобнути саме мене. Це мені на руку, як би це дивно не звучало.

Я почала потроху відступати до мосту. Жінка наполегливо намагалася мене атакувати. Атронах, оклемавшись, теж попрямував у мій бік. Він був далі культистки, тому я всіляко намагалася, щоб ця жінка знаходилася на лінії його вогню. Навряд чи він атакуватиме через союзника. А якщо й атакує, то це буде мені на руку. До місця сутички вже наспіли 3 вартових і сам Кліммек. До мене їм було далеко, так що насамперед вони вирішили допомогти Лідії. Культист збагнув, що в такій битві йому не виграти і нацькував на них атронаха. Завдяки цьому я змогла нарешті зосередитись на культистці. “Фус!” і вона позадкувала назад, тим самим відкрившись. Я швидким ударом завдала їй мечем рану, кресанувши від правого плеча до лівого нижнього ребра. Добиваючим став колючий у живіт.

Тим часом вартових та Кліммека шмалив атронах. Їм вдалося сховатися за будинком, тільки сам будинок ось-ось загориться. Культист виявився дуже вмілим та парирував атаки Лідії. Я поспішила дівчині на допомогу. Наблизившись на достатню відстань, я шмальнула в того чоловіка потоком полум’я. Дивом він зміг захиститися оберегом, однак це збило його концентрацію. Однією рукою він намагався відбивати атаки Лідії, а другою тримав антимагічний щит. Шанси у нього були, проте мій запас мани нескінченний, на відміну від нього. Через пів хвилини він у відчаї став відступати до річки. Вогняний атронах відстав від вартових і попрямував до Лідії.

– Лідіє, вали звідти! Хуйня за тобою! Я закінчу з цим доходягою!

Я сховала меч і почала давити його вогнем уже із двох рук. Передбачувано, його щит тріснув і потік всією своєю міццю вдарив по ньому. З шаленим криком він стрибнув у річку, до якої залишалося кілька метрів. Стрибок виявився максимально невдалим. Прямо своєю головою він приклався на поріг. Бурхливий потік швидко підхопив його тушку і, дубаючи по камінню, поніс за собою. Атронах зупинився і вибухнув полум’ям.

– Фуух… Їбучі сектанти. Там усі цілі?!

– Так! – крикнула мені у відповідь Лідія.

– Будинок горить! – крикнув вартовий і, знявши свій шолом, бігцем попрямував до річки черпати воду.

Солом’яний дах будинку швидко почав розгорятися. До місця пожежі підспіли жителі найближчих будинків із цебрами. Спільними зусиллями будинок вдалося загасити за лічені хвилини.

Я підійшла до тіла культистки та обшукала її. При ній не виявилося взагалі нічого цінного, крім її меча. Знявши з неї маску, я побачила данмершу. Ще трохи пошукавши, я знайшла записку. У ній говорилося, щоб ці двоє сіли на корабель “Північна діва”, розшукали “хибного дракононародженого” і усунули його. Наприкінці було приписано “Зробіть це, і Мірак буде вами задоволений”.

– Що це все означає і хто були ці люди? – запитав вартовий, що підійшов до мене.

– Біс його знає. Якісь фанатики із Солстейму. Судячи з записки, їх лише двоє. Тож можна не хвилюватися, що в найближчі кілька днів або навіть тижнів такі самі, як вони, знову нападуть. – відповіла я.

– Сподіваюся на це.

– Катріно, вони говорили про якогось справжнього Дракононародженого. Як взагалі вони дізналися, що шукати треба тебе? – запитала Лідія, що підійшла разом зі стражником.

– А як про появу Довакіна дізналися Сивобороді? Тепер щонайменше одна організація хоче порвати мені пизду. Тішить, що Солстейм досить далеко. Та й щось мені підказує, у них там і без мене клопоту вистачає. Як я вже говорила, проблеми вирішуватимемо у міру їх надходження. Прийде час і я відірву хуй цьому Міраку.

Вдалині я почула голосіння жінки. Схоже, вона жила в будинку, який мало не згорів.

– Вартовий, скільки їй коштуватиме ремонт? – запитала я.

– Думаю, десь у сотню септимів. Ми встигли вчасно загасити будинок. – відповів стражник.

– Ось, тримай. – кинула я йому мішечок із сотнею монет. – Віддай їх їй. Все-таки, через мене її будинок погорів. І тільки спробуй собі привласнити. Думаю, ти бачив, як я вмію битися. Відкупитися в Ріфті за твою рівномірно просмажену дупу, як ти розумієш, буде не складно.