Два тижні

Ну, ключ мені не знадобився, моя сусідка вже була в кімнаті:

– Привіт… – Вона кивнула мені і продовжила розкладати речі. Вона швидко закінила і пішла, наче й не помітивши мене. Зважаючи на те, що вона багато забрала з собою, я зрозуміла, що до початку навчального року житиму сама. У коледжі студенти мали жити у гуртожитку під час навчання, але якщо вони хотіли, то могли і на канікулах писати заяви та залишатися тут. Так мало хто робив, часто в гуртожитку залишалися діти з неблагополучних сімей, які не хотіли повертатися додому.

Ще під час подачі документів я поставила найважливіше для мене питання: «Як мені оплачувати навчання?», адже, ні для кого не секрет, що все на цьому світі коштує грошей. Я коротко розповіла тій дівчині свою історію, і вона допомогла мені заповнити бланк… Бланк про те, що грошей у мене немає, як і опікунів. У мене, в принципі, немає нічого і нікого. Вона сказала, що такі ситуації іноді трапляються і що коледж має спонсора, який займається благодійністю. Якщо після заповнення мною документів вони перевірять і переконаються, що це правда, то цей благодійник повністю оплатить моє перебування тут. Яка я рада… Я отримала шанс розпочати нове життя, яке щастя, що на світі ще залишилися добрі люди.

Я одразу вирішила оглянути місце, де житиму найближчі роки. Кинула сумку на вільне ліжко і одразу зайшла у ванну. У кожній кімнаті була маленька ванна кімната. Там було все, що треба, навіть дзеркало над раковиною. А ось їли студенти всі разом у їдальні, туди я ще встигну навідатися потім. Гроші на їжу доведеться заробляти, моїх заощаджень вистачить максимум на пару днів харчування. Повернулась у кімнату і вже тут почала оглядати кожен куточок. Біля великого вікна, через яке пробивалося лагідне сонячне світло, стояли два ліжка. Обидві стояли біля стін, поряд із ліжками стояли невеликі білі тумбочки. Ще біля ліжка з кожного боку стояло по невеликому письмовому столику, а над ним кілька поличок. Ну і звичайно ж одна велика шафа для одягу, яка стояла біля стіни навпроти вікна. Кімната була маленькою і багатьом здалася б незручною, але для мене вона була раєм. Я вже й не пам’ятаю, коли жила в такій чудовій кімнаті.

Зайнявши лише одну поличку в шафі з одягом і розклавши свої книги, за якими я готувалася до іспиту, на поличку, я вирішила піти побродити, вивчити, що і де знаходиться. Карту, яку видавали кожному новачкові, я поклала в кишеню і просто побрела, куди поведуть ноги.

Чуття мене не підвело, я дібралася до бібліотеки. Постукала, відповіді не було, і я вирішила штовхнути ці величезні важкі двері, перевірити, чи не відчинено. Відчинено, напрочуд. Всередині на мене одразу звернула увагу маленька бабуся, яка так і завмерла посеред зали зі стопкою книжок у руках.

Побачивши її, я одразу захотіла їй допомогти. Ми трохи поспілкувалися, і я дізналася, що їй потрібен помічник у бібліотеку, бо сама вона вже не справляється, звичайно ж, вона платитиме невелику зарплатню. Ось так випадково я знайшла спосіб заробити собі грошей на їжу і стала помічницею цієї милої бабусі з бібліотеки. Її, до речі, звали Мартою. Я тоді ще подумала, якби в мене була бабуся, вона теж була б такою доброю та ласкавою?

Я провела у бібліотеці всі два тижні. Увесь вільний на початок занять час. Мені подобалося перебувати в такому казковому місці, де сотні і тисячі книг і ти можеш читати, що захочеш, і де ця мила бабуся розповість ті історії, яких у книгах немає. Та й взагалі ці два тижні були прекрасними, якщо не найкращими у моєму житті. До початку занять ні в бібліотеці, ні в гуртожитку, ні деінде, людей майже не було.

Але не могла я продовжувати жити так само безтурботно, рано чи пізно, але навчання мало розпочатися. Ось уже моя сусідка повернулася.

– Привіт, ми тепер сусіди? — Невже вона й справді не помітила мене тоді? Ну і гаразд, вона, начебто, не погана, гадаю, ми зможемо спокійно жити разом, — Ти першокурсниця, правильно? Рада познайомитись. Я Ґрейс.

У відповідь я теж представилася і вже хотіла піти в душ, збираючись з думками, що завтра перший день навчання, як моя новоспечена сусідка вирішила трохи поговорити і познайомитися. А може, таким чином вона просто хотіла зачепити мене, не знаю.

– А ти чого у формі ходиш? Я розумію, під час навчального процесу це обов’язково, але на вихідних та канікулах ні… — Вона розкладала речі і відкрила шафу, — А де весь твій одяг?

— Уже в шафі, – Я була занурена в думки про майбутнє навчання і не дуже слухала її.

— Ти хочеш сказати, що крім однієї піжами, одного комплекту форми, ще й найстандартнішого, і однієї футболки зі спортивними штанами у тебе нічого немає?!

Я не стала відповідати на її запитання, підійшла, взяла піжаму і попрямувала до ванної. Вона теж не стала більше до мене приставати. А може їй стало бридко від того, що вона живе з такою жебрачкою як я, знову-таки, не знаю.

Перед сном я довго уявляла, яким буде перший день, яким буде навчання, це стало моєю традицією протягом цих двох тижнів. Ці думки заспокоювали, налаштовували на позитив, і я солодко засинала у передчутті.

Ранок добрий не буває, мене розбудили дуже гучні будильники Грейс, які дзвонили вже хвилин п’ятнадцять. І толку від них, мабуть, не було. Послухавши цю мелодію ще п’ять хвилин, я нарешті дочекалася тиші, моя сусідка прокинулася.

– Добрий ранок! — вона сказала це в напівдрімоті і знову впала спати. Так, чудовий початок мого навчання…