Зима на дворі, та не в серці

  У Японії настала зима, У Това-сіті стало прохолодніше. Але, звісно ж, навчання в школі все ще продовжувалося. Усю школу заполонив звук шкільного дзвінка «Дін-дон. Дін-дон», повідомляючи всім школярам та вчителям закінчувати навчання в школі «Пік Надії».

  Учні збирають свій приладдя до рюкзаків та сумок, мріючи скоріш потрапити в теплу домівку, а деякі вже починають переглядати подарунки в різних друзях та близьких.

  Не квапиться додому, мабуть, тільки одна особа — Токо Фукава, учениця першого класу старшої школи.

 У досі тільки матері, батько на роботі. Знову придумують за те, що накричати та замкнути у коморі на кілька годин за якусь дрібницю, яка їм не сподобалася.

  Дівчина із сірими очима зіщулилася, чи то від спогадів, чи від морозу на вулиці, що окутав її. Вона запіхала поглибше руки у кишені пальта. Холодно. Як шарф, може, б трохи врятувало це був, але діяка особа з її класу забрала його та розірвала на шматки величезних ножиць, хихикаючи та промовляючи, ніби співала «Сонце, це просто жах, а не шарф, ти мені ще підякуєш за це » , а її сестра тільки стояла поряд та посміхалася, дивлячись на неї з обожнюванням. Божевільні, можливо навіть більше ніж вона сама. Дякувати Богу за те, що хоча б окуляри не зламали.

  — Гей, ти, — Токо від несподіванки здригнулася. Вона вміє пізнати цей холодний, як цю річну зиму, голос із тисячі, ні, з мільйонів інших голосів. Це був її однокласник — Бьякуя Тогамі. І він стояв прямо в неї за спиною.

  — Т-Тогамі-сан? Перепрошую, я вам загородила шлях, проходьте, будь ласка, — Токо зробила кілька кроків у бік, щоб блондин зміг пройти далі, хоча для цього не було потреби – дорога до виходу з академії зовсім не була вузькою і пройти нею могли дуже багато людей одночасно, але, можливо, Тогамі зовсім не хотів міняти свій напрямок і трохи відійти у бік, щоб пройти повз Фукави, тому вона вирішила, що заважає йому, стовбичивши на одному місці.

  — Де твій шарф? — проігнорувавши всі слова дівчини, спитав Бьякуя, — Я точно пам’ятаю, що вранці він у тебе був, – він примружив очі, упевнено дивлячись на неї, чекаючи негайної відповіді.

  — А… Е… — Токо опустила низько голову в плечі, ніби в чомусь провинилась і зараз її покарають (хоча вона не проти покарання від Бьякуї-сами).

  — Гаразд, це неважливо, — відмахнувся Тогамі. Він потягнув руки до свого червоного вовняного та, без сумніву, дуже дорогого шарфа.

  Фукава здивовано дивилася на дії хлопця.

  «Ах, ця аристократично бліда шкіра, до якої так хочеться доторкнутися та перевірити чи справді вона така ідеальна якою здається, а його довгі пальці, які були створенні для гри на якомусь музичному інструменті… Так, стоп! Не час для таких думок коли він стоїть поряд і може подумати, що ти ще більш дивніша, аніж здаєшся на перший погляд!»

  Тим часом, Бьякуя вже доволі близько підійшов до дівчини. Вона підняла голову і тепер лице загорілося ще дужче і не через мороз та холодний вітер: він ніколи не був настільки поруч як зараз. Хлопець обережно та повільно зав’язав свій шарф на тонку шию дівчини. Токо одразу відчула як усе тіло наповнилося теплом, їй навіть стало гаряче і справа була навіть не у шарфі.

  — Я дарую його тобі, — невимушено, ніби це звична справа дарувати елемент свого одягу  однокласниці, яка абсолютно точно відчуває до тебе симпатію і яку на протязі року ігноруєш, промовляє Тогамі.

  — Щ-що?! Я-я, не можу його прийняти!

  У Фукави почало паморочитися в голові: вона відчувала запах одеколону Бьякуї-сами і почала тремтячими руками знімати так охайно одягнутий шарф.

  — Ти що… Думаєш мені шкода якогось шматка бавовни? — невдоволено протягнув Тогамі, зупиняючи руки Токо своїми власними.

  «У Бьякуї-сами такі теплі та м’які руки, як йому не бридко від моїх страшних та неприємних…»

  — Н-ні! Я просто думала…

  — Бьякуя почав гріти своїм диханням холодні руки дівчини, піднісши їх близько до свого рота.

  «О, Боже, якщо це сон, я не хочу прокидатися, нізащо.»

  — Просто. Візьми. Цей. Шарф. Добре? — по словах із паузами промовив пошепки хлопець.

  — Д-добре… — тихо відповіла Токо, кивнувши для підтвердження своїх слів.

  Звук машини, що під’їжджає до воріт академії, виводить їх обох з марева у якому обоє підлітків знаходилися на коротку мить і Тогамі відсторонився, поправивши невидимі складки на одязі.

  — Добре, — повторив він, — якщо тобі стане від цього легше — можеш вважати  це подарунком на Різдво.

  — На Різдво?

 — Так, хоча… Шарфа дещо недостатній для подарунка на таке свято, — подивившись на дівчину з-під вій, він кивнув на прощання, повернувся та більше не озирався назад, прямо йдучи до машини, що його чекає.

  Токо, дивлячись йому в спину, усе ще відчувала тепле дихання на руках та погляд блакитних очей, що здавалися вже не такими холодними. Шарф усе ще пахне його одеколоном.

  Це перший та найкращий подарунок на Різдво за все її життя.

  Тепер вона має шарф.

  Тепер вона має надію.

***

  А в одному із вікон школи на всю ту сцену дивилася особа, на лиці в неї широка посмішка і з горла виривається сміх, який зовсім не можна назвати сміхом нормальної людини.

  — Ну, я ж казала, що потім будеш мені дякувати, Токо-чан. Шкода, що ви зовсім цього не будете пам’ятати…