Ґрифіндорець

Не вигадали ще таких слів, щоб описати, як Албуса дратують ґрифіндорці. Завжди шумні, неохайні, жахливо діставучі, ну, і, звичайно ж, завжди праві. Тобто ясно, що не завжди, але тільки но спробуй їм про це сказати, або хоча б ввічливо й з усією повагою тонко натякнути – і, рахуй, ти труп.

І якщо з Джеймсом цей вираз фігуральний, то у випадку з сестрою, озброєною битою відбивача й на додачу залізним щитом у вигляді цього несправедливого й відверто ґрифіндорського правила «дівчат не б’ють», він набуває найпрямішого, конкретного значення.

А з батьками сперечатися взагалі марно. Саме лише мамине «тому, що я так сказала» чого вартує. І що ти їй на це відповіси? Залишається тільки пробурчати собі під носа «Добре, мам», зачинитися у себе та сподіватися, що нікому не спаде на думку порушувати твоє священне усамітнення. Ага, розмріявся.

На Ґрифіндорі , певно, про особистий простір нічого не чули. Албус точно не знає, та навряд чи, судячи з того, що брат може в будь-який зручний для себе час припертися до нього в спальню без стуку, а Лілі преспокійно носить по дому його розтягнуті футболки.

Але найжорстокіша жесть  настає, коли всі родичі з’їжджаються на якесь свято. Така аномальна концентрація ґрифіндорців на квадратний сантиметр пагубно впливає на Албусів чутливий слизеринський організм.

Спочатку його виряджають в «шедевр бабциного рукоділля», цей гидкий колючий светр, який, благо, що ніхто з однокурсників не бачив – ато на сміх би підняли. Потім примушують зачесатися і, найгірше – не огризатися, коли хтось із троюрідних кузенів якоїсь там тітки Мюріель чіпляється з розмовами, типу: «Боже-боже, Албус, як ти підріс, ах, які щічки, мусі-пусі, і коли ти вже приведеш наречену свататися?»

Ага, хрін вам, а не наречена. Албусу важко стриматися від гиденької усмішки й уїдливих коментарів з цього приводу, та строгий батьків погляд швидко ставить його на місце. Він не боїться його, ні, ще йому не вистачало батька боятися в сраних сімнадцять років. Просто він вважає себе розумнішим і вищим від усього цього. Йому до біса не здалося нікому нічого доводити, цим він і відрізняється від тупих – тобто, перепрошую, благородних і відважних – придурків з левиного факультету.

І в кінці кінців, може хтось відповісти, за що йому ці страждання? Він же нормальний хлопець, звичайнісінький. От чому зі слизеринцями він у перший же день знайшов спільну мову, а загадкову ґрифіндорську душу, вочевидь, йому збагнути не судилося.

Так само, як не судилося зрозуміти, як двом дорослим людям, освіченим і все таке, спало на думку залишити свій дім на Джеймса? Серйозно, мамо, тату? Могли б одразу двомісячному малюку Теда довірити ключі, чи, наприклад, старому рудому коту тітки Герміони, чому ж ні?

Вони, звісно, заслуговують раз в рік з’їздити у відпустку, але бляха! Албус тут до чого? Самі звалили, а його до друзів не відпустили. На питання чому – відповідь, ну, всі хором: «Тому, що я так сказала». Правильно.

Ну, добре, з братом і сестрою під одним дахом він ще може вижити, не чужі ж, усе-таки, люди. Але, поясніть, якого лиха, якщо тобі строго-настрого заборонили запрошувати гостей, ти кличеш додому всю нахрін магічну Англію, тільки но за батьками замкнулися двері? Думати – це, схоже, ще одна здібність, якою ґрифіндорців природа обділила.

Якби пиздець дійсно підкрався, як то кажуть, непомітно – Албус би й не заперечував, та ці намахані вискочки просто фізично не можуть поводитися тихо й непомітно. Вже до вечора гриміло на всю вулицю. Напевно, кожен бродячий пес і всі до єдиного таргани сусідки були в курсі, що у Поттерів коїться якийсь Армагедон.

Погана маґлівська музика лунала так гучно, що, здається, вікна трусилися, а сміх і крики п’яних в дрова підлітків зливалися в пекельну какофонію, від якої тільки вбитися хотілось. Та ще дрібниці, порівняно з тим безладом, який вони наробили. Затишний світлий дім тепер нагадував захламлений притон, що смердить дешевою випивкою і потом. Їжі, хто б сумнівався, не залишилося, тільки порожні пачки з-під чипсів і картонні коробки від піци валяються в найбільш неочікуваних закутках. А серед всього цього хаосу, прямо між купами сміття ржуть і пестяться парочки. Як чарівно.

Албус, так то, не занудний кайфолом, але бляха! Його думка про це все нікого тут не цікавить? Він, між іншим, навчатися намагається. Поттер от думає про випускні екзамени і майбутній вступ до вузу, а не про те, як би нажертися, поки батьки не бачать.

– Куріння убиває, ти знав? – хтось насмішкувато пирхає за спиною і підходить ближче. Мелодійний голос, як завжди до дідька самовпевнений, а крок твердий. Албус зітхає.

Можна йому на ґанку власного дому спокійно покурити без втручання всяких придурків?

Албус втомився. Не від чогось складного й екзистенціального, а просто день був важкий. Він пережив цілих дванадцять годин катування в компанії найбільш відбитих і неврівноважених людей в цьому їбучому світі. Невже він досі не заслужив хоча б п’ять хвилин спокою в компанії рятівної сигаретки? Ні? Ну, будь-ласка.

– Дай і мені теж, – Скорпіус безцеремонно потягнувся за його пачкою цигарок, а Поттер швидко забрав її та підніс над головою, щоб той не дотягнувся.

– Ти спортсмен, тобі не можна, – криво усміхнувся Албус, а Скорпіус злегка насупився.

Вони мовчали кілька хвилин. Ну, звісно, а про що їм розмовляти? Албус і не збирався з ним спілкуватися. Він би і уваги на нього не звернув, якби лише Скорпіус не був таким… Скорпіусом. А що ще про нього сказати? Як взагалі можна зв’язувати слова в речення, дивлячись у ці сяючі яскраво-сині очі? Про що можна думати, коли тонкі чутливі губи розтягуються в сліпучій посмішці? Чого можна бажати дужче, ніж заритися носом у його неслухняні золотисті кучері, палко притиснувши до себе за тендітний стан, і слухати цей дзвінкий щирий сміх?

Він не закохався. Албус Поттер не закохується, це просто гормони скачуть і ще якась підліткова маячня. Це все мине. Це все…

Албус не закохується, і крапка. Особливо у ґрифіндорців.

Вони його бісять. І Скорпіус його бісить. Своїми задиристими лукавими поглядами, «привітами, як справи?» між ділом у шкільних коридорах, жартами, з яких Албус чомусь сміється, хоч і не повинен, бо вони ніфіга не смішні, всіма його тупорилими спробами привернути увагу будь-якою ціною. Поттера дратує, що Мелфой постійно хизується, вихиляється й позерствує на мітлі, виробляє якісь неадекватні кульбіти, замість того, щоб просто спіймати бісовий снич. Чи розгулює забороненими коридорами, ніби, з усіх сил стараючись довести свою тупість і нездоланне прагнення вилетіти зі школи. А ще в нього є жахлива звичка хитатися на стільці, це викликає в Албуса хуліганське бажання злегка підштовхнути його вперед, щоб він гепнувся об підлогу своїм кумедним задертим носом і боляче вдарився. Може тоді він хоч на мить припинить посміхатися. Бо цю його сонячну посмішку давно пора на законодавчому рівні заборонити, вона Албуса з розуму зводить. За неї Скорпіусу завжди пробачають будь-які косяки, хай хоч всі до одного правила школи порушить – ніхто його не вижене. Все йому спустять з рук, весь світ упаде до його ніг за цю посмішку. За неї Албус його і…

Поттер важко зітхнув і невдоволено глянув на ґрифіндорця, що посмів урвати його усамітнення.

Вони досі мовчали. Поттер ще раз затягнувся і, немов зачарований, задивився на тліючий вогник на кінчику сигарети. Скорпіус стояв поруч і дивився. Не на акуратний мамин квітник, що прикрашає подвір’я, не на альтанку, яку тато вже років шість не може добудувати, не на криві силуети дахів за парканом, не на зоряне небо і навіть не собі під ноги. Він дивився на Албуса. Довго і вдумливо.

– Що? – не витримав Поттер врешті-решт. Скорпіус хіба сам не розуміє, що з ґлузду Албуса зводить такими поглядами?

– Нічого? – Скорпіус тихо розсміявся, немов, знітившись, але Албус знає, що ґрифіндорці так не вміють, – просто ти такий задумливий, – голос Скорпа чомусь прозвучав значно нижче, ніж зазвичай і дещо схвильовано.

Легкий вітерець розтріпав довге Албусове волосся. Раніше він збирав його в зумисне необережний пучок на потилиці, а тепер перестав. Йому подобається, як волосся ледь відчутно лоскоче шию і розлітається при ходьбі. Скорпіус раптом загадково посміхнувся і обережно потягнув долоню до обличчя слизеринця, щоб заправити йому за вухо темне пасмо, що вибилось із зачіски.

Албус здригнувся від цього жесту. Це здалося йому надто інтимним і недоречним дотиком. Поттер терпіти ненавидить, коли хтось без дозволу лізе в його особистий простір, а надто – чіпає волосся. Але ця ніжність і бережність…

Пора б уже переставати думати про цього пацана. Поттер ніколи не зациклювався ні на кому зі своїх коханців. Це просто секс. Любов вигадали для дітей і дурнів, а підлітковий організм відчайдушно потребує… розмноження. Албус ніколи ні до кого не прив’язувався в цьому плані. Може це аморально і, як сказала би бабуся, не по-християнськи, але хто, взагалі, має право його за це засуджувати?

А зі Скорпом, тут інша історія. У них навіть не було нічого. Мелфой, здається, взагалі, не ґей.

Все ж добре було, поки ця блондиниста щепка в заду не почала постійно вертітися навколо Албуса. То домашку йому дай списати, то «давав я пивом тебе пригощу», то просто якась незв’язна маячня. Нащо йому все це? Чому він причепився, невже зайнятися більше нічим? Албусові, якщо чесно на нього начхати. Справді, начхати.

Але чомусь ні.

Поттер думає про нього. Коли засинає і, коли прокидається, теж. Коли обідає у Великій Залі в компанії однокурсників і коли робить домашку. Він думав про Скорпа і коли трахав того симпатичного хлопця, якого підчепив на минулому тижні в маґлівському клубі. І це навіть уже не бісить. Це його мучить.

Тому що Скорпіус ніфіга не особливий. Звичайнісінький невгамовний, некерований, безголовий ґрифіндорець. У нього не сяючі яскарві очі, в яких можна вічність тонути, а просто голубі. І посмішка у нього як у всіх. І волосся кучеряве і розпатлане, біляве, а не чарівно-золотисте, м’яке і пухнасте. І пахне від нього ніяким не літом, а звичайним гелем для душу.

І Албус. В нього. Не. Закохався.

Досить уже.

– Хочу тебе поцілувати, – видихає Скорпіус і схиляється ближче. Албус ковтає в’язку слину. Він би міг зробити вигляд, що здивувався, але студенти левиного факультету, буває, і не таке викидають.

Чорт забирай цю ґрифіндорську безсоромність і прямоту! Чорт забирай цю слизеринську впертість і гординю, що не дає піддатися.

Поттер відвертається і підпалює нову сигарету.

– А нахуй піти не хочеш? – усміхається Албус, докладаючи титанічних зусиль, щоб голос не здригнувся.

Скорпіус заливисто сміється, відкинувши голову назад, а слизеринець сумлінно старається не дивитися в його бік. Поттер нечутно зітхає і вдивляється в плавну лінію горизонту. Ввечері тут незвично гарно. Синє-синє небо, ще не зовсім густе і чорне, як уночі, але вже і не прозоро-блакитне. Ще не вицвіли останні багряні смуги, необережно розкидані сонцем на заході, зате вже нарядними вогниками поблискують перші зорі. Є люди, що вбачають в них вигадливі візерунки, міфологічні сюжети, а деякі диваки навіть свою долю, Албусу там просто красиво. Криві ряди дахів будинків приватного сектору різкою лінією розрізають небо, а тепле світло з сотні вікон заворожує.

Він би сказав, що нічого прекраснішого в житті не бачив, але поруч стоїть Скорпіус.

На Албуса раптом найшло щось дивне, якесь мимолітне світле почуття, настільки правильне і хороше, що він несподівано розщедрився і протягнув ґрифіндорцю свою недопалену цигарку.

Скорпіус подивився недовірливо, але прудко вихопив її, Албус, завмерши, прослідкував, як тонкі вуста стискають фільтр, а після розмикаються і розслаблено випускають кілечко сивого диму.

Не можна так закохуватися. Це тупо і безґлуздо. Поттеру не потрібні сопливі побачення й ідіотські освідчення, вся ця романтика з триманням за ручки. Албуса від цього нудить. Як і від метеликів, що неодмінно починають пурхати в животі, немов скажені, щоразу, коли Скорпіус поруч. Любові не існує. Це не любов, це просто температура піднялася, це просто втома не дає нормально думати. Це просто перехідний вік цей довбаний ніяк не закінчиться.

В домі досі шумить вечірка. Крики, дзвін посуду і музика горлають зовсім поруч, але здаються далекими і неважливими. Солоденька маґлівська пісня про кохання з простецькою мелодією і півтора рядками наївного тексту навіть примушує Албуса усміхнутися. Як же тупо.

Скорп викинув недопалок повз урну, Албус навіть уже зібрався сказати йому щось вкрай неприємне з цього приводу, та не встиг, бо той його випередив.

– Я зрозумів, говорити зі мною ти не хочеш, – посміхнувся він, повертаючись до Поттера обличчям, – може хоч потанцюємо?

Мозок Албуса на цих словах відкланявся і, помахавши ручкою, відправився у відпустку. Слизеринець не встиг збагнути, коли це Скорпіус встиг підступити так близько, як його руки опинилися в Поттера на плечах, і чому всередині все затремтіло.

В роті пересохло, а долоні миттю спітніли. Албусові довелося спочатку незручно витерти їх об власні штани і тільки потім обережно покласти Скорпу на талію.

Це навіть танцем можна було назвати з величезною натяжною. Вони просто дуже повільно топталися, перевалюючись з ноги на ногу, обертаючись по колу. Скорпіус посміхався так легко і невимушено, а притискався так близько і довірливо, що Албусу вже більше нічого не залишалося, окрім як здатися. Довбаний ґрифіндорець!

Він легко погладжував Албусові плечі, а потім повільно провів рукою по волоссю, до щему в грудях не хотілося, щоб ця незатійлива ласка обривалася. Випустити Скорпіуса з обіймів це… ну, серйозно? Це можливо взагалі?

Його пальці так і зосталися пестити Албусове волосся, руйнуючи зачіску, а сам Скорп так само невідривно дивився в очі. Такий нереально привабливий, що слизеринцю на мить здалося, що він йому просто сниться.

Він же не закохався. Це все те неясне мерехтливе відчуття всередині, схоже на лоскітне хвилювання, від якого по тілу розбігаються зграйки мурашок, земля зникає з-під ніг, а в голові паморочиться. Це ж не любов.

– Ал, – шепоче ґрифіндорець в самі губи, Албус буквально фізично відчуває, як втрачає контроль.

Господи помилуй! Можна якось відмотати час назад і купити його безтолковим батькам презерватив? Як можна бути такими безвідповідальними, щоб породити це чудовисько? Він же цілий світ одним поглядом міг би знищити, але не стане. Тому що Скорпіус Мелфой існує виключно для того, щоб руйнувати спокійне розмірене життя Албуса Поттера.

– Скорп… – другу половину імені він так і не спромігся вимовити, немічно заплутавшись у літерах.

Губи Скорпіуса такі ніжні, такі податливі, і все це так безумно, що… боже…

Як же це по-іншому. Скільки ж усього змішалося в цьому легкому, трохи несміливому, вологому цілунку. Це як вперше, тільки крутіше, як востаннє, тільки в рази відчайдушніше. Це просто чистий кайф – цілувати того, кого любиш.

Добре-добре, все! Добре! Албус закохався в нього, окей? Все? Втріскався по самі вуха. А як інакше? Як можна залишатися байдужим, коли на тебе так дивляться, так тобі посміхаються, так тебе цілують…

Твою ж  наліво! Невже всі ті тупі розмови в школі й запрошення на пиво були спробами підкотити? Ну, звісно, як же Албус міг забути, наскільки відстійно студенти левиного факультету виражають свої думки? Тепер йому стало навіть з самого себе смішно. Дійшло нарешті.

– У тебе кайфове волосся, – тихо пробурмотів Скорп, на мить перервавши поцілунок, – ти такий, охрініти який, Ал, – видихнув він. Як можна зізнатися в почуттях ще більш по-ґрифіндорськи?

Поттер усміхнувся і нічого не відповів, а лише кивнув і знову накрив губи Скорпіуса своїми.

І не треба думати, що це щось змінює. Албуса досі бісять ґрифіндорці. Особливо один конкретний синьоокий ґрифіндорець, і слів, якими це можна описати, мабуть, не вигадають ніколи.