Новий початок

Вже минув тиждень після того, як ми переїхали до більшого міста. Не можу сказати що тут погано, але все ж таки мені тут незатишно. Дім мені подобався більше. Дім. Це слово викликає стільки теплих асоціацій. Це місце я так назвати не можу. Моя нова кімната була більшою і просторішою за стару. Вона виглядала досить порожньою, хоча всі речі вже були розставлені по місцях і поки що панувала чистота. Сама квартира теж була більша за минулу. Ми оселилися в досить багатому районі, але воно й не дивно. Батько — бізнесмен, і мати — суддя.

— Вероніка! — гукнула мене мама з кухні. — Люба, сходи, будь ласка, в магазин. Мені для крему супу вершків не вистачає!

— Ооохх! Ну, мам, чому Сашко не може сходити? — крикнула я у відповідь.

— Він зайнятий, — холодно кинула мати — твій брат, на відміну від деяких, вчиться, а не нісенітницею страждає! — суворо додала мати.

— Добре. — похмуро відповіла я.

Нікуди йти зовсім не хотілося. Я так зручно розташувалася на стільці, малюючи чергову фігню. Просто якісь візерунки та завитки. Я б ніколи не назвала це мистецтвом, а себе художником, адже малюю я просто огидно, хоч мені це й подобається. Змусити себе встати було справді складно. Переодягатися тільки заради походу в магазин я не хотіла, тому вирішила йти як є: у чоловічій футболці на два розміри більше, домашніх шортах і чимось на голові, що за формою нагадує пучок. Я встала, взяла з собою сумку, щоб не брати цей безглуздий пластиковий пакет і попрямувала до виходу. Якщо чесно, як я вже згадала раніше, цей район дуже багатий і відповідно красивий і доглянутий. Отже, я тут виглядаю як біла ворона. Зайшовши до магазину, я відчула це ще більше. Адже сам собою він досить пафосний і людей, одягнених як я, тут зовсім не було. Що ж тепер я почуваюся зовсім незатишно тут. Було прийнято рішення якнайшвидше знайти ці чортові вершки і повернутися до свого комфортного куточку. Я довго тупила біля полиць, адже в кулінарії я повний валянок і зовсім не розуміла, які саме мамі потрібні. Просто зателефонувати мені дійшло не відразу. Вибравши ті самі 20-ти процентні, я попрямувала до каси. Підходячи, я помітила групу підлітків біля входу. Їх було небагато, людини чотири: два хлопці та дві дівчини. Вони просто стояли і щось говорили. Але ось погляд найрозфуфиренішої з них кинувся до мене і дівчина голосно розсміялася, звертаючи ще й увагу своїх друзів на мене. Звичайно, вони не залишилися осторонь і теж почали реготати. Це вже не смішно. Сплативши товар, я стрімко попрямувала до виходу. Проходячи біля них, я зловила довгий погляд хлопця з тієї компанії. Він був високим та з русявим волоссям. Хтось міг назвати його красивим, але як на мене нічого примітного. Повернувшись додому і віддавши матері вершки, я весь вечір провела закутана в ковдру, дивлячись серіали.

Останні дні літа проходили швидко і перше вересня вже було на порозі. Якщо чесно, то я не дуже переживала через навчання, адже це десятий клас. Саме час розслабитися та забити. Я більше переживала як мене приймуть однокласники, адже я не хочу повертатися до принижень та образ.

— Вероніка, спускайся вже, а то спізнишся! — зі звичною строгістю в голосі крикнула моя мама.

— Так, мам, біжу я вже. — Відповіла я, тільки застібаючи на собі бюстгальтер. Так, я зовсім була не готова. Якнайшвидше натягнувши на себе блузку, спідницю та чорні сандалі, я спустилась вниз. Не встигнувши навіть нічого закинути в рот, я побігла надвір, де на мене вже чекали батько і Сашко.

— Ну, скільки тебе можна чекати, кривонога ти істота? — роздратовано кинув брат у мій бік, коли я сідала в татову машину.

— Сонечков Олександр Олексійович, щоб я не чув більше подібних висловлювань у бік сестри. — суворо сказав батько. — Хороша людина ніколи не дозволить собі сказати щось подібне до сестри. Зарубай собі це на ночі.

Після цього в машині повисла незручна тиша і лише через кілька секунд Сашко видав щось на зразок вибачення. Так, мій брат умів все, але не вибачиться. Доїхали ми досить швидко, адже школа була недалеко від дому.

Ми вийшли з машини і попрямували до шкільного двору. Оскільки брат на рік старший, він вирушив шукати свій клас, а я свій, і ми розділилися. Досить швидко я знайшла свою класну керівницю, адже я бачила її раніше, коли подавала документи до школи.

— Натале Степанівно, доброго ранку! — Сказала я, звертаючи увагу жінки на себе.

— О! Вероніко! Як добре, що ти тут. А то я вже починала турбуватися, що ти не прийдеш. Щось ти сильно спізнилася. — останнє речення класна вимовила з долею докору, але від цього менш милою та доброю здаватися не перестала.

— Вибачте, так вийшло. — навіть із якимось соромом відповіла я.

— Гаразд, нічого страшного. Ставай там, поруч із твоїм новим класом. — Жінка долонею вказала на місце, де знаходилися старші учні. Я підійшла туди, але все одно стала якось осторонь. Не горіла я бажанням заводити першу розмову, тому просто тихенько стояла в куточку до кінця лінійки. Після всього цього ми попрямували всередину будівлі на типову класну годину на початку року. Я знову ж таки просто стояла і чекала чогось, не розуміючи чого. Коли вчителька зайшла до класу, вона відразу ж звернула увагу всього класу на мене. До речі, я вже бачила серед учнів знайомі обличчя. Я впізнала дівчину, яку бачила вчора в супермаркеті.

— Отже, тепер уже 10 клас, рада вас усіх бачити відпочившими та засмаглими. Цього року до нас приєднається ще одна молода особа. Це Вероніка. Представся, будь ласка. — сказала жінка, показуючи рукою на мене.

— Ем. Всім привіт. Як ви вже знаєте мене звуть Вероніка або просто Ніка. Мені 16 років і я лише нещодавно сюди переїхала із сім’єю. Я люблю малювати, читати та дивитися фільми із серіалами. Сподіваюся ми з вами потоваришуємо — весело і безтурботно додала я. Хоча для того щоб виглядати так впевнено і розкуто я доклала максимум зусиль і просто палала від страху всередині. Сказавши це, я пройшла до єдиної вільної парти у класі. Далі нічого особливо цікавого не сталося. Звичайна промова вчителя про важливість навчання та настанова на шлях істинний. Одним словом мене особливо ніхто не чіпав, але я раз у раз помічала на собі погляди тієї дівчини з супермаркету. Невже вона мене впізнала? Залишок дня пройшов не так уже й цікаво. Я лише займалася тим самим чим і завжди, намагаючись не думати про те, що буде завтра.

Я прокинулася від найжахливішого звуку будильника, який просто ненавиджу всім серцем. Ледве виповзла з ліжка та почала збиратися до школи. Закінчивши ранкову рутину, я перейшла до вибору одягу. Не знаю чому, але я вирішила хоча б у перші кілька днів ходити до школи як старанна учениця. Тому мій вибір упав на білу сорочку, чорні джинси і такого ж кольору кеди. Як на мене чудово. Швидко поснідавши, я випурхнула з квартири і попрямувала до школи. Не дивлячись на безглуздий будильник, настрій у мене все одно добрий. І день такий сонячний і ясний, і пташки співають, і свіжа погода. Одним словом, не день, а казка. Так що до школи я вже добралася в чудовому настрої. Зайшовши до класу, я вже попрямувала до тієї парти, де сиділа вчора. Це, до речі, була остання парта середнього ряду. Розташувавши свої речі, я спокійно чекала початку уроку, а людей ставало дедалі більше. Раз у раз хтось поглядав у мій бік і перешіптувався. Мене це починало трішки дратувати. Я й не помітила, як клас став майже повним. Якщо говорити точніше, то були зайняті всі місця, крім того, що поруч зі мною. Що ж, мабуть, ніхто не зважився прогуляти в перший же день. Буквально за п’ять хвилин до уроку відчинилися двері і в клас увійшов той самий «красень» з продуктового, як я його вже охрестила у себе в голові, і попрямував до мене. Він височив наді мною і виглядав досить похмурим і незадоволеним.

— Хто ти і що ти тут робиш? — злісно прошипів хлопець. Ну що ж тепер я здається зрозуміла, що погляди і перешіптування в мій бік були не тільки через те, що я новенька.

— Що ти маєш на увазі? Я тут тепер навчаюсь. — якомога спокійніше відповіла я. Хоча цей хлопець був такий злий, що зберігати самовладання було досить важко в той момент.

– Ах ти у нас новенька здається. Тоді пояснюю на пальцях. Це. Моє. Місце. І я тут завжди сиджу тільки один. — вже киплячи від злості, говорив хлопець. — Так що вали звідси, поки я добрий. — Ах, це він ще й добрий. Нічого собі. Який же він тоді , коли лютує?

— Я не хочу тебе розчаровувати, але більше вільних місць немає. — Ця фраза вже була схожа на писк, а не на нормальну людську мову. Хлопець повільно озирнувся навколо і мабуть дійшов того ж висновку, що і я.

— Гррр! — злісно крикнув хлопець і голосно вдарив кулаком по парті. Від цього я здригнулася і не на жарт злякалася. Та він нестабільний псих якийсь! Обійшовши парту, незнайомець сів з іншого боку. Я весь урок лише крадькома поглядала на нього, думаючи про те, що сталося, зовсім не слухаючи викладача. І наприкінці уроку отримала записку від «психа», як я тепер охрестила  хлопця, адже все ще не знала його імені. А на клаптику паперу було написано: «Будеш на мене витріщатися —  уб’ю.» З огляду на сьогоднішні події я сприйняла це як реальну загрозу. І якраз у момент, коли я розгортала папірець і читала вміст, вчитель вирвав його з моїх рук і скомкавши засунув у кишеню.

— Юні люди, що ви собі дозволяєте? Як ви можете писати такі ганебні речі на моєму уроці. На найбільшому та найпотрібнішому уроці у всій шкільній програмі! На фізиці! Після уроків двоє до директора разом зі мною! — суворо промовив чоловік у віці і повернувся до дошки. Ну просто чудово. Хіба перший день у школі міг бути гіршим?