Моє сумне життя

Промені сонця пробивалися крізь прикриті штори та проникали до кімнати. Дівчина лежала на ліжку, але в якійсь дивній позі. Взагалі вона завжди засинала як усі: голова на подушці, рука під нею та ноги трохи зігнуті в колінах. Але прокидалася дівчина завжди так, начебто вночі з неї диявола виганяли. Голова лежала на тому місці, де зазвичай кладуть ноги і трохи звисала з ліжка. І ви могли подумати, що ноги відповідно лежать на подушці, але ні. Можна сказати, що Вероніка лежала певною дугою на кінці ліжка і вже майже падала. Гучний та різкий звук, відкриті двері і струнка жінка років 35 стоїть у дверях і знову окидає захаращену і неприбрану кімнату незадоволеним поглядом. Валентина Геннадіївна – це мати Вероніки. Вона строга та розумна жінка середнього віку. Насправді, доброю та відкритою її назвати не можна було, вона завжди була досить холодною, але справедливою. Що ж… мабуть це через її професію. Хоча тут точно не визначиш. Чи то Валентина Геннадіївна обрала роботу судді від вродженої суворості та загостреного почуття справедливості, чи стала такою через нелегку ношу вершителя доль. – Вставай! – сказала жінка і різко смикнула залишки ковдри з дівчини. Що й спричинило гучне падіння з досить високого ліжка прямо обличчям у купу відкритих баночок фарби. Вероніка закінчила художню школу минулого року і хоча її туди змушувала ходити мама, втім як і на інші гуртки, художку та малювання дівчина справді любила. — Чого й слід було чекати. А всього лише треба було прибрати за собою вчора, а не залишати це все на підлозі. – Сказала без краплі жалю – тобі потрібно ще все це прибрати і запакувати свої речі. Так само помий, будь ласка, посуд, коли закінчиш тут. Валентина Геннадіївна вже розвернулась і збиралася виходити, але в півоберта через плече кинула — і квапся, ми вже ввечері їдемо. — сказавши це жінка, остаточно розвернулась і вийшла з кімнати. Дівчина піднялася на ноги озирнулася навколо і видала втомлений стогін, розуміючи, як багато роботи вона має. Ну що поробиш, якщо вона така неохайна персона. Ну не сказати що грязнуля, але речі на місце ставити не вміла. Точніше завжди вважала, що куди цього разу впало, там йому і місце. І якщо чесно, то ніколи не вважала свою кімнату брудною, на відміну від матері. Дівчині завжди здавалося, що тут просто панує творча та вільна атмосфера. І за цю спокійну та розкуту атмосферу безладдя Вероніка дуже довго воювала з батьками. Але врешті-решт вони здалися і просто перестали змушувати дочку прибирати, хоча мати ніколи не забувала дорікнути. — Що ж… — втомлено видала юна особа — тут мене й поховають під горою ковдр, фарб та сміття. Це ж нізащо не прибрати! — Не треба було так захаращувати все навколо! — почувся крик із коридору від іншого члена моєї сім‘ї. Це мій брат Сашко. Він взагалі прикольний, але іноді надто. занадто. Не знаю. Самозакоханий чи що. Він часом правда крутий брат, а іноді просто якийсь придурок. Хоча… так, напевно, в усіх. Високий кароокий брюнет весело попрямував до кімнати. Він звичайно недоумок, але красивий. Ось цікаво, що він зробив для цього? Душу дияволу продав? Чи, може, він просто встновлений? Ну ось як ще пояснити той факт, що він розумний, красивий, та й взагалі весь такий пречудовий. Адже ні батько, ні я, ні навіть наша дуже приваблива мати не могли зрівнятися з ним. Так би мовити сімейним генієм і просто маминою намистинкою. Він ніколи не отримував докори в свій бік. – Вооу, сестричка, що в тебе з обличчям? Ти що ж у банку фарби впала? — глянув на мене хлопець і додав уже лопаючи від сміху, — реально? Як так то? Я звичайно знав, що у тебе руки з одного місця ростуть, але не стільки ж. — Він сміявся дуже голосно і з якоюсь навіть зловтіхою. Тож мені стало дуже прикро. Я швидко пройшла біля нього і пройшла у ванну. Ось дивлюсь у дзеркало і не розумію, що зі мною не так. Я начебто симпатична і струнка. Такі ж карі очі і русяве волосся, як у брата, звичайні губи і невеличкий носик. Одним словом явно не страшко, а в школі все одно принижують і називають зубрилкою. І це у дев’ятому класі.