Фанфіки українською мовою

    Темрява повністю захоплює невелику затишну кімнату, її розбавляють лиш мерехтливі вогні свічок, що створюють чудернацькі тіні на стінах. Мінливе полум’я злегка тремтить, ховаючись від нічного вітру з відчиненого вікна, відсвічуючи в блискучих від іскристого нетерпіння очах.
    – Братику Альбедо, розкажи історію!
    Судячи з усього, Клі набридло малювання. Альбедо тихо зітхає, дивлячись на розкидані по підлозі олівці.
    – Скоро прийде Кейа, чи не краще попросити його? Ти казала, його історії цікавіші.
    Дівчинка шаріється, уникає погляду. Це на неї не схоже.
    – Вчора він почав одну, а на найцікавішому місці замовчав. Не доказав! – Клі наче не певна, чи варто про це говорити, але образа та обурення не дають промовчати. – Клі чула цю історію, але це не означає, що можна заціпитись на найкращому місці! А ще Кейя був якийсь сумний.
    Можливо, варто поговорити з ним при нагоді (все одно ж нічого не скаже, наче його стан не очевидний кожному, хто знайомий з ним більше двох днів).
    – Розказував про Опівнічного героя?
    – Ага! Мою улюблену! – як і очікувалось.
    Альбедо неохоче відкладає свої записи, але останнє дослідження не йде з його голови, тягне до рукописних рядків, не дає зосередитись ні на чому іншому. І він здається.
    – Ти не проти іншої історії?
    – Нова? Так!
    Що ж, можливо, вдасться розважити Клі та одночасно структурувати свої власні думки. Ажде часом проговорювання проблеми допомагає поглянути на неї з іншої сторони та скоріше знайти вирішення.
    – Тоді слухай. Колись давно жив на світі вчений, та був у нього один дуже дорогий…
    – Коханий?
    – Що?
    Альбедо нечасто губиться в словах, але наразі не може знайти жодного підходящого. О, архонти, Лізо (вона ж, точно вона), навіщо?
    – Ну, втріскався, – а це ще звідки? Чи потрібно уважніше придивитися до друзів Клі?
    – Це… як тобі більше подобається, – задоволений кивок у відповідь. – Разом вони пройшли багато пригод, розділили часи миру та спокою, але настав день, коли дорогий друг не міг більше лишатися поруч.
    – Чому?
    Тому що не був зв’язаний межами одного світу і мільйони інших лежали перед ним? Тому що існували люди, важливіші для нього? Яка відповідь могла б стати вірною?
    – Тому що зобов’язання кликало його в дорогу, і він не міг зупинитись, не досягнувши мети. Він пішов, а вчений лишився і місце поруч нього спустіло. З плином часу відчуття пустоти стало нестерпним, ніщо не могло заповнити цю прірву. І вчений на багато місяців зачинився в лабораторії, сродіваючтсь знайти рішення.
    – Яке рішення? – видно, як Клі намагається слухати і не перебивати, але це для неї занадто. Альбедо мимоволі посміхається.
    – Він спробував відтворити свого втраченого друга, подарувавши частку його енергії неживій ляльці, давши їй ім’я Імплетіо.
    Дівчинка ледве не вибухає від цікавості, нетерпляче підстрибуючи, наче наплив  питань загрожує змити її з місця, якщо вона не озвучить їх всі  цієї ж миті.
    – Просто ось так взяв і відтворив? – звичайно не просто.
    – А хіба так можна? – звичайно не можна.
    – І зовсім такий же друг вийшов? – якщо розрахунок був вірний.
    – А ще ім’я складне. Ім-ле-то? Можно просто Лето?
    Альбедо не відповідає вголос на жодне питання, окрім останнього.
    – Можно просто Лето.

    Спочатку була темрява. Темрява і тепло. Вони сполинали, колисали, були чомусь знайомими. Звуки з’явились пізніше, і вони також були теплими і знайомими. Кружляли, торкались м’яко ніжного слуху. З плином часу стали ділитися, наповнюватись змістом, створювати значення.
    Спершу слухати було незвично, часом виснажливо, але він намагався. Намагався запам’ятати, розрізнити, розібратися, – чи всі звуки однаково важливі, чи якісь важливіші? З підсвідомого потягу до найулюбленіших, найкоштовніших із них нитка за ниткою сплітається усвідомлення того, що найважливішим з усіх є голос. Голос збирається в слова, слова стають знанням. Хочеться слухати більше, знати більше.
    Першим дійсно важливим відкриттям стає усвідомлення причини та цілі його власного існування. Голос розповідає про його створення, і цю ціль хочеться вмурувати у власне тіло, викарбувати на кістках, поглинути і втілити усім своїм існуванням. 
    Аби не підвести, аби відповідати очікуванням.
    Коли голос вперше надовго замовкає, він вперше розуміє, що значить відчувати. Всередині селиться щось роз’їдаюче, розпираюче, щось, що погрожує зжерти живцем, і цього нового ніяк не позбавитись. Поки що це найнеприємніший досвід в його недовогому житті. А потім голос повертається, приходить з раптовим розумінням – повернувся його творець, його сенс. Його все. У думках народжується і тихо б’ється в ритмі серця тендітне: “Майстер.”
    Зазвичай Майстер багато говорить. Поки що розуміти його повністю не виходить, але у його мові чується щира цікавість. Іноді вдається відчути м’які нотки турботи, тягучу непевність, побоювання, що дрібними голками колють, дряпають свідомість, а ще пекуче нетерпіння. І найтепліше, найжаданіше – пестливу, ледве вловиму ніжність. Майстер не просто говорить, але говорить саме з ним, і тоді вдається повірити, що все не дарма. Що його життя не помилка.  

    – Ти впевнений, що це не помилка? Повірити не можу, що Клі не просто переказала твої міркування вголос.
    Одного разу звичний голос знову надовго стихає, а повертається вже не один. Приносить з собою нове, досі невідоме відчуття. Холод. Морозні доторки відчуваються не фізично, але пробираються до самого нутра, ніяк не вивернутись. Вони м’які, зовсім не страшні, але він розуміє – можуть знищити вмить.
    – Це успішний проект, – слух радісно чіпляється за рідні звуки. Порівнювати голоси доволі цікаво, такі різні, кожен несе в собі так багато. Тільки Майстер звучить якось незвично.
    – Були неуспішні?
    – Ні, – відповідь занадто поспішна, схожа на захисний випад. – Цей єдиний.
    – Я можу зрозуміти, звідки в тебе ідея, після історії з двійниками. Але уявлення не маю, чому ти сам вирішив кинутися в це болото зі спробами створення ідеалу.
    Напруга відчувається в кожному слові, в кожному натяку на порух навкруг. Здається, торкнись –затріщить та вкусить.
    – Тому що поява людини, що здатна керувати стихіями без ока бога безпрецедентна. Потенціал для дослідження та подальшого розвитку безмежний, якщо вдасться відтворити це явище.
    – Назтваєш Ітера явищем? Просто чудово. Вчепився в нього намертво, і навіть визнати цього не можеш, – смішок пустий, подібний пориву вітру. Слова, звернені до Майстра, неприємні і за тоном, і за змістом.– Як незручно буде, коли він повернеться.
    – Він не повернеться.
    Надто надтріснуто, надто голосно. Це неправильно, Майстер ніколи не говорить так. Занепокоєння захоплює настільки стрімко, що стає все важче вловлювати зміст розмови.
    Здається, голос, що приніс холод, також це відчуває.
    – Знаєш, не мені вчити тебе справлятися, – знову смішок, і знову звучить фальшиво. – І дякую за довіру.
    – Подумав, що тобі можна знати. Тільки тобі.
    – Можеш не сумніватися. Я, буває, звітую перед Джин, але навіть її намагаюся не перевантажувати зайвими даними. Ні, перед Ділюком не звітую, не дивись на мене так.
    Коли вони з Майстром знову лишаються наодинці, той мовчить. Залишається поруч, переміщується, стукає чимось, шелестить папером, але більше не говорить ні слова. 

    Після випадку з гостем ставлення Майстра невловимо змінюється. Якщо раніше його монологи, хоч і призначені вдячному слухачу, були скоріше несвідомими, то тепер стають серйознішими. Тепер не можна дозволити собі просто поринати у хвилі м’яких поглинаючих звуків і ловити лиш окремі іскри інтересу у цій плавній течії. Тепер Майстер вчить його, впевнено, цілеспрямовано. І неперевершено цікаво. Виявляється, є стільки речей, про які потрібно дізнатись. Захоплення творцем тільки росте, адже він так безкінечно багато ділиться з ним. Майстер міг би не робити цього, але обирає передати частинку за частинкою свій досвід, своє розуміння світу, і це надзвичайно цінний подарунок.
    Тепер до нього навіть звертаються напряму: прототип, вмістилище. Лялька.
    Знань стає більше, уроки стають частіші, але разом з тим росте пекуче нетерпіння. Неясно, звідки воно, незрозуміло, як його позбутись, але все що відбувається навколо наче веде його до чогось.
    Яскравим спалахом розривається полегшення в найпрекрасніший, захоплюючий момент, коли до решти почуттів додається зір. Відкривати очі неприємно, трохи страшно, світло ріже та дезорієнтує, хочеться сховатись, але ні, він не хоче більше повертатись до темряви. Шкіру обпалює новий, незнайомий холод, зовсім не той, що приходив разом з голосом. Цей холод не м’який, не стриманий, він прошиває все тіло мурашками. Під ногами вперше твердо, поверхня жорстка, балансувати важко.
    Він несвідомо намагається ворухнутись, але неслухняне тіло веде кудись вбік, ніби провалюється. І пірнає в нове обіймаюче і заспокійливе тепло. З тихим шелестом на плечі лягає м’яка тканина, ховає від світу, вкриває від приголомшливої новизни ще незвіданих відчуттів. Він рвано зітхає і це так дивно, але разом з диханням він відчуває м’які дотики на щоках, кожне розрядом по шкірі. І ледве чутний шепіт:
    – Поглянь на мене, – захоплено, на видиху.
    Чудовий. Який же Майстер чудовий. У світі просто не може існувати нічого прекрасніше за його ледве помітну ласкаву посмішку. Скільки б нового і гарного не довелось побачити в майбутньому. Заради неї однієї варто було з’явитися в цьому світі і розкрити очі хоча б на мить. Ще б на секунду зазирнути в очі навпроти, в них зорі, в них безодні (він ще не бачив, але уявляв собі саме так), але світлі вії опускаються та ховають від нього, здається, цілий новий вимір.
    В його волосся вплітаються тонкі пальці, гладять, лоскотно перебирають довгі ледь вологі прядки. Подих обривається з новим захопливим відчуттям, Майстер торкається губами його обличчя: щоки, чоло, повіки, кутики губ. І все так прекрасно, так правильно.
    В очках Майстра зорі, цілунками по шкірі – зорі. Світ вибухає різноквіттям, приголомшливим, неможливим захватом.
    Вдалий проект, такий, як Майстер і задумав.
    Він видихає своє щастя першими у житті словами.

    – Я схожий на нього, Майстре Альбедо?

     

    0 Коментарів