Душа Сирин

Скільки себе пам’ятаю, мама ніколи не впускала ні одного моменту, щоб обсипати моє волосся компліментами. Для неї воно було гордістю доньки. Також жінка часто повторювала: “Якщо вогонь до тебе дружній, він зігріє твою душу. Якщо ж перейдеш дорогу – станеш пепелом, як і все інше на його шляху!”. Я б і не згадала про цю маячню, якби не…
-Будеш?
Якби не цей рудий юнак, який пропихнув заборонену в цих стінах забавку.
Заблукати в цій академії не важко, забрести в місцину де перестрінеш підозрілих типів ще легше. І от тут я, схоже, і влипла. По собі знаю, такі зухвалі хлопчаки дуже приставучі.
-Давай. Бачу, ти вже знаєш місця де викладачі не ходять, – до цього, я зустрічала рудих і, свята Марія, які ж вони дволикі. Не хочеться тут ворогів заводити. Та і давайте я не буду брехати сама собі, ця моя давня погана звичка, не зовсім покинула мене.
Юнак вічливо запропонував мені вже запалену цигарку. Дуже влучно, бо у мене ж немає чим підкурити. Свою першу цигарку я викурила років в чотирнацять і вона була на смак неймовірно огидна, але не така огидна як ця. Лише тоді, коли гарячий дим, обрікав моє горло, моя голівонька зрозуміла.
-Тря-сця твоєї ма-тері! – навіть сказати таку коротку фразу без кашлю здавалось фантастикою. Я не була заїдливим курчинею, але запевняю, ще ніколи мені так не кортіло промити свої легені водою.
-Це ж не цигарка!
В той час, як я відходила від потрясіння, хапаючи повітря ротом так, наче і не дихала ніколи, попутно підтираючи сльози, незнайомець залився тихим сміхом. Посмійся, посмійся, гляди аби не піймали.
-Нагадай мені, аби я не стріляла у тебе цигарки!
-Слухаюсь і повинуюсь, крихітко.
-Будеш мене крихіткою називати, якщо скажеш де церемоніальна зала, бо в мене ні одної здогадки.
-О! Так ти новенька! Я Даніїл.
-А я Марія.
Я підняла на його глузливий, з нотками злості, погляд. Та це ж рудий ловелас, рідна мати, потрібно звалювати і ніколи не перестрічатись знову.
-Якщо леді так просить.
Коса посмішка і хитрий погляд, так однозначно – лис. Може прозвучати дивно, але в моїй сім’ї є така звичка – асоціювати чи порівнювати людей із тваринами. Хоча, враховуючи наші родові та магічні здібності – це не дивно
Даніїл двома глибокими затяжками скурив незвичайну цигарку. Нехай та і маленька, але об’єм його легень всерівно вражає. Йдучи сходами він ще й запропонував жуйку, як мило. Я не відмовилась, бо від того диму таке враження, наче в горлі кішки дерлися. Його розповіді про незліченні спроби вислизнути з лап закону могли б опередити своєю непередбачуваністю знаменитий твір “Кайдешева сім’я”. Варто було мені подумати: “нудно”, як він перетворювався на жабу.
Ці сходи таки скінчились, а то я вже почала думати, що заблукала в безкінечному лабіринті.
Мене вже встигла захопити архітектура цих місцях, але ця зала однозначна вершина мого уявлення. Коли мама розповідала про “пишні зали” та “архітектурні кабінети” я не уявляла настільки “пихате” приміщення. Таке враження, наче сюди тонну золота навезли, а на неї позбігалась купа народу.
-Кожен рік одне і те ж саме. Аревуар, не вмри від нудьги без мене, кашляко.
Хотілось би мені стукнути цього рудого за це прізвисько, та зал заполониги гучні аплодисменти. Починається найцікавіше.
Чоловік, скоріш за все, головний у цій академії – ректор, з першого свого кроку зарекомендував себе як упевненого, серйозного керівника, мудрого наставника…до тієї самої фрази…Шкарпетки різні? Дядечку, ти що верзеш?! В незручну тишу поринула не лише я, весь зал неочікував такого поворотика. Дехто тихо хіхікнув, хтось гримнув, інші були незадоволені поведінкою чоловіка.
-Радий вітати вас в академії Сирин. Ви б не потрапили сюди, якби не знали, на стільки специфічний наший заклад. І знаєте, я сьогодні напланував всякого, тому давай скоріше до найцікавішого! Прийняття наших першокурсників! – ректор навіть ім’я свого не сказав. А це точно ректор? Таке враження, що якось сторожа випхали на сцену і сказали танцювати!
-Вам всім відомо про наші факультети і більшість вже здогадується, який із них ваший. Зазвичай, він надається по праву сім’ї, проте хтось може отримати можливість змінити своє життя навіки! Сподіваюся, що це перший і останні раз коли на сцені першокурсниця демонструє що потрібно робити.
На сцену вийшла вродлива дівчина, якщо дивитися по вбранні, то вона з легкістю можна дійти висновку, що та заможної родини. Не лише одяг, про це говорив, навіть її обличчя кричало: “Ви всі лайно, я тут багата та вродлива!” Відразу зрозуміло, с ким не хочеться зв’язуватись, напевно вона є шанованим членом тієї компанії, до якої я нещодавно підходила, а може і голова тої змії. Багатійка підійшла до столика, аби вибрати карту, яка вкаже на її факультет. Та невже, о боги, золота карта, як же несподівано. Хорс – лише для багачів.
Напевно мене мало пробирати хвилювання, адже зараз вирішиться моя доля, проте це єфект головної героїні – наче зараз станеться щось неймовірне. Якщо і станеться щось то це – рудоволоса чарівниця-велесівка. Мамине волосся завжди привертало увагу, бо раніше рудоволосих вважали відьмами. Будемо чесними – маячня. Кожен має право бути чарівником, руде волосся – рідкість лише через дії людей, проте такі плітки ходять і по сей день.
Поки я лаяла забобони, черга швидко добралася до мене. Окей, визнаю, руки трішки тремтять. На деяких сценах, сходи бувать дуже різкі, дякувати архітекторам, ці не такі, ура, шансів розмалювати підлогу своїм писком перед таким натовпом значно менша. Зал гомонів, комусь аплодували голосніше, а комусь не так активно. Мене супроводжував стукіт підошви, яка відбивала рівний ритм по дереву. В гача іграх я завжди обирала нижні карти, а праву чи ліву, по тому, з якого боку більше живих організмів. Якщо робити так, то проклинати ти будеш того клятого фікуса на підвіконні, а не себе, що витягнула не ту карту. Але час вступати в доросле життя! Обиратиму не я, а моя інтуїція!
Я потянула руку до однієї із карт, доторкнулась до матової поверхні. Не бажаючи тянути кота за, самі знаєте що, я різко витягла карту….золоту…
-Вітаємо нову чарівницю факультету Велес! – як і для кожного студента, бадьоро підхопив оплесками ректор. Як би не він, наврядчи хтось мені поаплодував, наче я у всіх ворог номер один.
Секунду….Велес?!
Я упевнена, що карта була золота! Та ні, варто було мені глянути на неї – емблева факультета єдиних з природою. Здалось, чи що?
-Перепрошую, моя карта напочатку була золота…
-Золота? Але зараз зелена. – посміхнувся чоловік. -Не засмучуйтесь, Велес також не мало цікаве направлення магії.
Я нікаплі не засмучена, я цього і хотіла. Мені лише цікавило, чи дійсно мені здалось?