Тому що я закохався в тебе, Бан Чан

Винищення язичників почалось ще коли Чану було 18. Коли Чан став священиком, він також хотів почати винищувати язичників. Бо, ж ті антихрести були дикими, незвичайними. Чан чув, що вони навіть займаються коханням з ким хочуть і коли хочуть. Язичники були занадто вільними. Вони не боялися Бога, не слухали церкву і робили те, що хочуть, а тому заважали.

Спочатку, насправді, було страшно і важко. Вбивати вперше завжди страшно, але Бан пам’ятав що робить це в ім’я Бога, тож кожного разу, коли на його руках була чужа кров, він дивився на неї з невеликою радістю у душі. “Во імя отця і сина і святого духа” кожного разу звучало в його голові. З дитинства його вчили, що Бог має бути тільки один, що всі ці обряди і магія – від Диявола і Чан свято в це вірив, не ставлячи під сумнів, бо сумніватися теж гріх. Але все змінилось одного літа, коли він потрапив у невеличке село десь у Карпатах. Щоб винищити ворога, треба було добре знати його, а тому він вирішив спочатку пожити серед язичників якийсь час, щоб потім винищити всіх зразу. 

Він приїхав під виглядом науковця, що збирає інформацію для нового дослідження і оселився в старій хатинці, що її залишила йому покійна бабця. Насправді і бабцю свою він ніколи не знав, лише чув історії про те, що вона на старості з глузду з’їхала, почала ще більше у богів своїх вірити, казала, що майбутнє бачить. А одного разу мати розповідала, як бабця сказала, що знає, що Чан кохання справжнє в їх селі знайде і що сам це кохання і погубить. Бан тоді посміявся і більше ніколи про це не згадував, але зараз, гуляючи невеличкими вуличками, розглядаючи місцевих дівчат хлопець зловив себе на думці, що можливо, знайти тут своє кохання, не так вже й погано. 

Задумавшись, він не помітив, як зайшов у ліс, де йому в ніс тут же вдарили запахи різних диких трав і сосен. Десь над головою в нього, він впевнений, пролетіла сова, а на руку сів дивного кольору метелик. Природа тут і справді була чарівна. Чан обернувся, щоб запам’ятати як прийшов і вирішив трохи прогулятися, щоб ще побути наодинці з думками. Гілки голосно ламалися під його ногами, а сонячні зайчики стрибали по обличчу, змушуючи його посміхатися самому собі і прикривати очі рукою. Здавалося, ніби природа говорить із ним, через спів пташок, шум листків і гілок від вітру, через хлюпання струмка десь вдалині. Аж раптом, поміж з всіх цих звуків, Чан почув голос. Голос точно належав чоловіку, ба, навіть хлопцю. Він не міг чітко розібрати слова, а тому вирішив піти на голос, щоб дізнатись з ким же говорить таємний незнайомець. Чим ближче він був до голосу, тим більше починав розуміти слова, що звучали, наче вірш чи молитва. Чан оминув декілька дерев і нарешті побачив його. 

Біла напів-прозора сорочка просвічувалась під променями сонця. Хлопець, що стояв напів-боком до Чана обережно поправив тонкою рукою біле мокре волосся і промовивши ще декілька слів, став на коліна. Здавалося, він був наче в трансі, бо не помітив і не почув, як Бан підійшов ще трохи ближче. Чан слухав слова цієї молитви, дивився на хлопця і щось в його серці закололо вперше. Парубок нарешті розплющив очі, встав з колін і тут же повернувся до Бана. 

– Що, теж молитися прийшов? – Він мило усміхнувся і Чан зміг розгледіти на його щічках, лобі і носі ластовиння. Парубок виглядав так, наче вийшов з казок або міфів і Чан ще декілька секунд наче зачарований розглядав його з ніг до голови. 

– Я? Я, ем… Ні. Я Бан Чан, приїхав сюди з міста, щоб дізнатись більше про традиції і обряди язичників, бо маю писати про це наукову роботу. – Він простягнув новому знайомому руку і Фелікс тут же взяв її в свою. Шкіра у Фелікса була холодна і волога, але дуже м’яка, а пару краплин з волосся, впали на Чанову чорну сорочку. 

– Я Лі Фелікс. Дуже радий знайомству, пан науковець. Ще зустрінемось, мабуть. – Він відпустив руку і знову усміхнувся, ще ширше ніж до цього. А потім, немов лисеня, швиденько розвернувся і пішов кудись. 

– Чекай, Феліксе! – Чан зрозумів, що не хоче ось так відпускати новго знайомого. 

– Що, Чане? – Він обернувся. 

– А як же мені вийти з лісу? – Чан придумав просто жахливу відмазку і в думках дав собі за це по лобі пару разів. 

– Так само, як прийшов. Повертайся до мене спиною і йди прямо, Чане. – Фелікс засміявся і за декілька секунд зник десь у хащах, залишивши після себе дивну атмосферу і присмак тепла.

Пройшло ще декілька днів і Чан потроху почав звикати до дивних людей навкола. Він подружився з місцевими дітлахами, розпитував цікаві історії у сусідів і потроху починав задумуватись про те, що язичники – такі ж самі, звичайні і зовсім не страшні люди. Він дивився, як вони збирають дикі трави для зілля, навіть одного разу допоміг маленькій дівчинці, що несла величезний букет якихось, невідомих квітів. 

– Навіщо тобі так багато, мала? – Чан тримав букет обома руками, вдихаючи дивний, дурманячий запах. 

– Дідо казали, що чим більше, тим краще. – Дівча усміхнулося і перекинуло довгу косу на інший бік. 

А ще за декілька днів, Чан знову зустрів Фелікса. Вже біля свого будинку. Хлопець йшов кудись, замріяно вдивляючись у небо і Чан, що якраз вийшов на подвір’я помітив його здалеку. Лі знову був тільки у сорочці і Чан про себе подумав, що той і справді виглядає як дикун, але все одно гукнув його. 

– Гей, Феліксе, куди йдеш! – Чан спустився з ґанку і підійшов ближче до воріт. 

– Привіт, Чане. Я до друзів іду, будемо там з мольфарами дощ викликати, бо занадто спекотно в останні дні. – Він говорив про це так спокійно, що Чанові на секунду здалось, що таке й справді буває. 

– Аааа…Дощ викликати…Розкажеш мені, як ви це робите? – Чан намагався звучати якомога серйозніше, не видаючи здивування. 

– Розкажу, але ввечері, як повертатися буду, гаразд? – Фелікс підморгнув і коли Чан стверджувально кивнув, пішов далі. 

Він і справді прийшов тоді, разом з несильним теплим дощем. Розповів Чанові про обряд викликання дощу, про те, що він молиться різним богам кожного дня. Все розпитував про те, чи правда що в місті люди язичників так бояться, цікавився в якого бога зараз там, вдалині люди вірять. І Чанові поряд з ним було якось на диво легко і спокійно. Він слухав чужі розповіді, розповідав сам, а коли Феліксова сорочка випадково піднялася трохи вище дозволеного, оголяючи ногу, Чан на секунду задивився, дозволивши в голові з’явитися дуже дивній думці. Він тут же відігнав її якомога далі, намагаючись позбутися дивного почуття, що кожного дня, проведеного з Феліксом, накривало його все більше і більше. 

– Чуєш, Феліксе? – Чан відводить погляд кудись вбік, розглядаючи краєвид за вікном. 

– Що? – Лі посміхається краєм губ і в його очах починають танцювати недобрі вогники, яких, Чан, звичайно ж не помічає. 

– Чому ти ніколи не вдягаєш штани? – Чан все ще роздивляється краєвид, намагаючись не думати про стрункі ноги хлопця. Він крутить в пальцях хрестик, просить Бога відігнати від нього спокусу. 

– А, ем… – Фелікс дивиться на свої ноги, тягне сорочку вниз, до колін і продовжує, – мені так подобається. Сорочки в мене довгі, сам бачиш, а на вулиці спекотно, тож чому ні? 

– Ну я ж бачив що інші люди в селі вдягаються повністю. Невже старші в селі нічого тобі не кажуть? – Він нарешті переводить погляд на Фелікса. Той дивиться прямо йому в очі і в Чана чи то від його погляду, чи то від травяного чаю, починає крутитися голова. 

– А що вони мені скажуть? Ми всі тут люди вільні і поки я іншим не заважаю, можу робити що хочу. А що, Чане, тебе так бентежать хлопці без штанів? – Він сміється, а в Бана від його питання серце ледь не зупиняється. Він відчуває, як червоніють його щоки, як важко стає дихати, як холодний хрестик в його пальцях нагрівається. 

– Дурник! Я просто запитав, Фелікс. – Чан промовляє це якось занадто тихо, хрипло і невпевнено. Чашка з залишками чаю стає його єдиним порятунком і він залпом випиває її, бо здається, ніби його горло і губи від хвилювання пересохли повністю.

З того вечора Чан розуміє, що щось із ним не так. Це дивне відчуття, ці мурахи по шкірі, які бігають табуном кожного разу, коли Фелікс випадково торкається його. Йому здається, ніби поряд з Лі він починає втрачати холодний розум, але знаходить щось набагато більше, приємніше.

Вони разом проводять майже весь вільний час, гуляючи, співаючи, говорячи про життя. Чан розповідає Феліксу про Бога, і Лі, немов дитина, дивується і зачаровано слухає кожне Банове слово. Він вчиться від Чана чомусь новому, але і вчить його також. Вчить його дивитись на речі з різних боків, вчить радіти життю, вчить відкривати своє серце. 

Бан молиться кожного вечора у себе в хаті. Молиться і просить Бога пробачити всі його гріхи. Його коліна трохи болять, бо він стоїть ними на жорсткій дерев’яній підлозі, але він молиться в цей раз дуже довго. Думки, що з’їдають його зсередини, вириваються, немов той дикий звір з клітки, у молитві і Бан просить всіх святих дати йому хоч якийсь знак, вказати що робити далі. Бо сам він, здається, побороти свої почуття більше не взмозі. В ту ніч йому й справді приходить знак. Він прокидається зляканий, задоволений, все ще відчуває на губах присмак меду і ожини і ще декілька хвилин просто лежить із заплющеними очима. “Невже ти, Боже, й справді вважаєш, що має все бути так?” думає він весь день, а ввечрі іде на святкування Купайла разом з Феліксом. 

Чан ніколи в житті не був на таких святах, а тому його так дивує все, що відбувається довкола. Дівчата й хлопці плетуть вінки, хтось танцює біля багаття, старші ж збирають трави і показують їх один одному. Здається, ніби навіть сідаюче за обрій Сонце не хоче йти звідси, не хоче пропускати таке свято. Чан відчуває теплі руки на своїх очах і тут же накриває їх своїми. Фелікс тихо сміється йому на вухо і тут же постає перед ним. Його сорочка вишита різними кольоровими квітами, що ніби світяться в напівтемряві, а на голові в нього вінок з різних трав і навіть гілочок з ягодами. Фелікс крутиться перед Чаном і поки розповідає про те, як і навіщо тут святкують Купайла, десь вдалині чують радісні крики і оплески. 

– Чан, це ж вогнище! – Фелікс хапає його за руку і тягне за собою, не даючи навіть слова сказати. 

Вони підходять ближче і Чан бачить, як всі, і молоді і старші беруться за руки і стрибають. Вогонь ледь торкається їх шкіри, але вони радісно сміються. 

– Навіщо вони стрибають, Ліксі? – Чан тільки зараз помічає що все ще тримає за руку Фелікса, але відпускати не хоче. 

– Це такий обряд, розумієш? Якщо люди зможуть перестрибнути разом через вогнище, значить все у них буде добре. – Фелікс трішки бреше. І Чан знає це, бо, насправді читав про цей обряд колись дуже давно в книжках. Знає і про те, що буде, якщо він зараз погодиться стрибнути. Він стискає руку Фелікса міцніше, а перед очима в нього постає ікона. Бог дивиться на нього з неї своїм суворим поглядом, а це вогнище перед Чаном здається йому на секунду пекельним. Він знову повертається до Фелікса і тихо, майже нечутно шепоче йому “стрибнемо?”. Лі дивиться на нього спочатку здивовано, але це здивування швидко змінюється такою справжньою, майже дитячою радістю. Він киває головою і вже за декілька хвилин вони стрибають через вогнище, міцно тримаючись за руки. Чанові здається, ніби цей момент триває вічність, бо рука в його руці здається гарячішою ніж вогонь, що тріжки обпалює ноги, а гомін людей здається віддаленим і дуже приємним, схожим на спів тих пташок, яких він зустрів в лісі в свій перший день тут. Цей вогонь немов запалав і всередині Чана, охоплюючи його повністю. Він дозволяє собі згоріти у цьому полум’ї того вечора, дозволяє собі загубитися у танцях, піснях і домашньому вині, що так обпалювало горло. 

Дозволяє собі загубитися у очах Фелікса, коли той небезпечно близько до нього. Його стрункі, ще трохи вологі від води ноги промочили наскрізь тканину Чанових штанів, але зараз йому все одно. Все одно і на хрестик на грудях, яких Фелікс ніжно торкається своїми м’якими теплими руками. Чанові здається, ніби він в Раю, коли губи Фелікса вперше торкаються його губ.

Вони й справді солодкі, з присмаком меду і вина, змушують Чана сп’яніти ще більше. Він губиться у цих відчуттях, більше не в силах стримувати своє таке сильне, більше не потаємне бажання. Рука Фелікса спускається нижче, задіваючи чутливе місце і Чан відкидає голову назад. 

– Боже, Фелікс… – Зривається з його губ, коли він прикриває очі і залазить руками під тонку тканику чужої сорочки. Фелікс однією рукою тягне його назад до себе, проводить пальцями по підборіддю і усміхається. 

– Ти згадуєш свого Бога навіть тут, зі мною? – Від цих слів Чан з розуму сходить. Він зриває чужу білизну, жадібно зминає чужі губи своїми, сплітає їх язики, наче ті квіти у вінку Фелікса. Він зараз один із найгірших грішників і знає, що буде палати в пеклі, але яка різниця, якщо відчувати Фелікса на собі так приємно? Яка різниця, що буде далі, якщо зараз існують лише вони, їх губи, їх вологі тіла і гучні стони на невеличкому старому ліжку в його хатці в горах. Чан вперше в житті відчуває себе настільки добре, коли бачить над собою Фелікса. Місячне світло осяює його бліду шкіру, його блаженно прикриті очі і червоні від поцілунків губи і Чану здається, ніби Фелікс і є янгол. Йому здається, ніби Фелікс і справді чарівник, бо його тонкі пальці вимальовують на тілі Чана якісь дивні візерунки, кожен з яких Бан відчуває всім тілом, кожною своєю клітиною. Він наче в пеклі, бо так жарко, коли вони обоє викрикують в екстазі імена один одного, а перед очима лише темні очі Фелікса. На губах тільки його губи, а на грудях його поцілунки і маленький хрестик…

На ранок голова в Чана болить. Він дивиться на Фелікса, що тихо сопе на його грудях і раптом розуміння того, що відбулося вчора, починає поступово приходити до нього. Він згрішив. Згрішив дуже багато разів. Він дозволив дияволу спокусити його, дозволив затягнути в темряву. Але ж як диявол може виглядати так? Як може його обличчя бути таким гарним, як може він виглядати як янгол? Чан хватається за хрестик на грудях і згадує про те, чому насправді приїхав сюди. Знищити. Знищити їх, знищити їх віру, знищити свої почуття. Фелікс відкриває очі. Він проводить пальцями по його тілу і зараз ці дотики здаються не приємними, а такими холодними і болючими, що Бану кричати хочеться. 

– Чане, а ти ж насправді не науковець, так? – Лі дивиться йому прямо в очі і Чан на секунду завмирає. 

– Що? – Він прокашлюється, міцно стискає в руці ковдру. 

– Я бачив у тебе Біблію. Ти приїхав, щоб вбити нас? – Лі сідає на ліжку. Він говорить як завжди спокійно. Так, ніби все що з ними відбувається – цілком звичайна справа. 

– Я… Фелікс, я… – Чана наче у холодну воду з головою занурюють. Він і справді приїхав, щоб вбити їх, але як може він зараз знайти в собі сили сказати це Феліксу? Хлопцю, що наче був сонячним променем. 

– Я ворожив нещодавно. Я знаю навіщо ти приїхав. – Фелікс знімає сорочку зі стільця, натягує її. Хватає віночок зі столу і обертається до Чана. 

– І ти все одно проводив зі мною час? Ти все одно… – Чан вказує очима на ліжко, – але чому? 

– Тому що закохався в тебе, Бан Чан. – Фелікс усміхається і йде, залишивши Чана один на один зі своїми думками, обов’язками і болем, що вбиває його зсередини. Він ще довго сидить на ліжку, намагаючись прийти до тями, ще довго відчуває квітковий запах в кімнаті і молиться Богу, знаючи, що Бог більше не пробачить. 

А вже ввечері все село палає. Палають хати, палають люди, а ті, хто намагається втекти, вмирають від рук Чана, заливаючи рідні вулиці червоною густою кров’ю. Чан тримає Фелікса за руку. 

– Чому вони не рятуються, Лікс? – Він дивиться у такі, вже рідні темні очі і намагається знайти там бодай одну краплину злості або ненависті. 

– Вони всі знали, що так буде, Чане. – Фелікс тягнеться до кинджалу в чужій руці. В останнє цілує Чанову теплу щоку і кладе в кишеню штанів щось невеличке. 

– Потім дізнаєшся що це, Чане. – Він витирає чужу сльозу з щоки і падає на землю, коли холодне лезо проходить крізь його шкіру, в саме серце. 

Чан хреститься. “Во імя отця і сина і святого духа”.