Що буде далі?

– Де я? – Перше питання, що звучить з його вуст. Він підводиться, спираючись на лікті і озирається навколо. З великого балконного вікна видніється яскраво-блакитне небо, йому навіть здається, що він бачить чорну цятку-пташку, що пролітає десь вдалині. Розум його, чомусь такий ясний, наче він проспав вічність, хоча знає що цього аж ніяк не могло бути. На війні довго не сплять. Хлопець, що сидить перед ним, обережно заправляє за вухо пасмо яскраво-фіолетовго волосся і на його гладкому, наче в дитини, обличчі, з’являється ледь помітна посмішка.

– Ти й сам чудово знаєш де ти, Чані. – Здається, що він знущається, але голос його звучить так впевнено і відверто, що у хлопця мороз пробігає по шкірі, яка все ще болить від поранень. Він і справді знає де він, і не зважаючи на те, що кімнату цю він бачить вперше, картини на блідо-рожевих стінах видаються йому занадто знайомими, а запах троянди і якихось свічок, занадто звичними і навіть рідними. 

– Чому я тут? – Наступне питання, що звучить вже трохи голосніше і змушує кароокого хлопця усміхнутися вже в повну силу. Він, навіть трішки сміється і його сміх, немов та одинока скрипка, що остання дограє симфонію, голосно і якось трохи жалісливо розлітається по кімнаті, заповнюючи кожний її міліметр, заповнюючи весь простір у голові Чана. 

– Відповідь на це питання ти теж знаєш, Чан. Може є питання оригінальніше? – Його голос не звучить роздратовано, скоріше глузливо. Наче батько, що допомагає дитині вирішувати задачку з математики сміється, коли маля плутається і не може порахувати 5+5. Чан випрямляється на ліжку, підминає під себе білу ковдру, прикриваючи чи то оголений торс, чи то рани. Він довго вдивляється у таке знайоме обличчя незнайомця, намагаючись знайти відповідь у його темних очах, чи бодай натяк на відповідь. Проте відповіді немає. Навіть тут вони ще не навчилися читати думки. Або Чан ще не навчився. 

– Як тебе звати? – Третє його питання він промовляє вже голосно, нахиляється трохи вперед і помічає за напівзакритими дверима якийсь рух.

– Ну нарешті ти вирішив це спитати, – хлопець обертається на секунду, дивиться туди, куди тільки що дивився Бан, – Лі Мінхо. – Він протягує руку вперед і Чан легенько стискає її. Руки у Мінхо теплі і м’які і Чанові здається що він або диявол або справжнісінький ангел, бо така шкіра буває тільки у неземних створінь. Він тільки-но відводить погляд від коридору і опускає очі на їх руки, як у кімнату заходить дівчина у довгій білій сукні. Її одяг схожий скоріше на нічну сорочку, а у руках вона тримає щось невелике, загорнуте у темно-блакитну атласну тканину. Дівчина усміхається і у погляді її нафарбованих чорним очей Чан відчуває тепло. 

– Хо, вибач, але Керолайн ніяк не могла заснути, мабуть відчула що у нас…Новенький. – Вона підходить ближче і Бан розуміє що на руках її лежить не просто “щось” а дитина. Справжнісінька маленька дитина, яка пахне молоком і цей запах врізається в Чанові ніздрі, пробуджуючи спогади з щасливого дитинства, коли вони з Феліксом ганяли по подвір’ю ворон і гуляли у лісі, в пошуках світлячків, поки їх матері обговорювали нові світські плітки. 

– У новенького є ім’я. Я Чан взагалі-то. – Хлопець тут же намагається зробити вираз обличчя якомога м’яким, бо розуміє, що міг прозвучати грубо. Проте дівчина напроти дивиться на нього по-материнськи заспокійливо і з розумінням. Вона колихає дитину в руках і Чан думає про те, як невблаганно швидко плине час. 

– Ешлі також знає як тебе звати, але дякую що представився. – Мінхо тільки зараз помічає, що досі тримає Бана за руку і швидко випускає її, обертається на Ешлі, щоб не бачити здивування у Чанових очах. Дівчина тихенько сміється і щось шепоче Керолайн. Дитячий сміх тут же заповнює кімнату і Чан раптом розуміє ще одну з тисячі істин, які йому доведеться зрозуміти тут. 

– Ешлі… То це ти та клята відьма, через яку почалася вся ця війна? – Він стискає в руці ковдру, до побіління пальців, згадуючи як о 3 ранку його криком розбудила мати і сказала, що сусіднє королівство почало війну.

Насправді через що все почалося не знав достеменно ніхто, але перед війною якась дівчина з їх міста завагітніла від короля сусіднього королівства після того, як приворожила його, а коли на неї почалося полювання, просто втікла до лісу і там наче й померла. 

– Ти справді думаєш, що вам, чоловікам потрібен привід для того, аби почати війну? – Вона знову заглядає до дитини і лагідно всміхається. Керолайн таки заснула, і Ешлі тут же зиркнула на хлопців і притиснула палець до губ, показуючи їм що треба мовчати. Вона легенько вклонилася чи то Чану, чи то Мінхо, і вже на виході з кімнати прошепотіла “Хо, мені здається він все ще нічого не розуміє”. А потім тихо немов привид іде коридором, залишивши двері такими ж напівзачиненими. 

Чан дивиться на Мінхо, який нарешті знову повернувся до нього і щось у його голові не дає йому збагнути, чого ж насправді він все ще не зрозумів. А тому, звівши густі брови хлопець думає про те, чи правильно все зрозумів, поки в його думках виникають ще тисячі питань. 

– Ти ж знаєш, що Ешлі із дитиною померли в тому лісі? – Мінхо наче читаючи його думки, однією фразою зразу відсіює купу запитань. Чан стверджувально киває і хоче спитати ще дещо, але Лі перериває його. 

– Ти тут, бо тобі було потрібне це спасіння. Обираю кого рятувати не я. І ніхто не знає хто обирає. На землі всі думають, що це робить Бог, але у Бога занадто багато імен і особистостей для того, щоб це було правдою. Тож, ми тільки на початку війни дізналися, що тебе пришлють до нас. – Він говорить це на одному подиху і всі питання в голові Чана змінюються новими. Він раптом розуміє, що й сам знав, що опиниться тут. Ще задовго до початку війни і навіть задовго до того, як пішов Фелікс. Йому здається, що він знав це ще з дитинства, але ця думка здається йому якоюсь занадто логічною і правильною для таких обставин. Або ж це правда і у світі все ось так просто. 

– Фелікс теж десь у такому місці? – Чан дивиться на вазу позаду Мінхо. Вона розмальована різними кольорами, якимись незрозумілими візерунками. Такими ж незрозумілими, якою була смерть Фелікса вісім років тому. Такими ж яскравими, яким було ластовиння на обличчі молодшого, коли того знайшли в лісі. Воно теж в той день стало різнокольоровим. 

– Скоріш за все. Або в іншому. Я не знаю, Чан. Принаймні в цих місцях я його не зустрічав. Але я знаю про кого ти. – Від цих слів у Бана вже вкотре пробігають мурахи по шкірі. Це значить, що Фелікс теж тут. Його душу теж було врятовано від страждань і це не може не тішити, але якщо їх закинули в різні місця, чи значить це, що без Чана Феліксові краще? Мінхо раптом підводиться зі стільця і показує Чану на годинник. Вже друга, а значить, час обідати. 

– Я розповім тобі все за обідом, а зараз, одягнися будь ласка, Чан і пішли зі мною. – Він протягує хлопцю комплект одягу, що весь цей час лежав на краю ліжка і йде на вихід з кімнати, але Чан зупиняє його ще одним питанням. 

– Чекай, Мінхо. А ти знаєш, що буде далі? – Бан дивується своєму ж питанню, бо воно звучить так по дурному і по дитячому, якщо враховувати всю ситуацію. 

– Знаю, Чан. – Мінхо підморгує і говорить якісь ще пару слів, перш ніж закрити двері. Чан ще декілька секунд дивиться туди, де за пофарбованним у білий деревом стоїть Мінхо і поки перевдягається починає бачити і відчувати те, чого при житті не міг. Він відчуває м’яку тканину сорочки, що лягає на його плечі і груди, відчуває разом з нею і руки Лі. Вони ніжно торкаються його шкіри, а сонячні промені, що виходять з-за хмар відчуваються на його обличчі разом з губами Мінхо. Такими м’якими, солодкими, як малина влітку, п’янкими, мов домашнє вино, що робила його мати. Він відчуває запах свіжого одягу після прання і разом з цим до його носу просочується запах троянд і дорогого парфуму, який, як він потім дізнається, у Мінхо не закінчується ніколи. Разом зі співом пташок за вікном Чан чує, як Лі тихо видихає його ім’я на вухо, обпалюючи бліду шкіру, наче зігріваючи його зсередини.

Видіння закінчується і Чан виходить з кімнати, де з посмішкою на обличчі, притулившись до стіни на нього чекає Мінхо. 

– Тепер ти теж знаєш, що буде далі, Чані. – Він швидко, немов те мале лисеня хапає його за руку і тягне за собою по коридору. Кудись туди у невідоме. Кудись, де Чан ще ніколи не був і де проведе тепер все своє не земне життя. Боляче знати, що там, на землі по ньому скоріш за все плачуть і сумують, але цей біль змінюється теплом, бо Чан знає, що насправді його врятовано саме в той час, коли це було потрібно.