А що таке справжнє кохання? А може то любов?

Зачарований, старий, непроглядний ліс. У лісі тому росте верба молода.Верба та має душу, що всьому лісу помага. Її колись всі звали Мавкою.Вона була із тілом, та без душі.Хоча, душа, то незавжди щось матеріальне, чи не так? Що було в людях, тих, хто всіх міфічних захисників лісу ворогом собі вважав? Адже вони природу від людей охороняли. А люди часто думають лише про себе, то злом і нечістю назвали всіх лісних. Саме тому “душі” тієї було в Мавці більше ніж у клятої людини. Бо людина створіння яке виживає, все робить лиш для себе, для своїх, а інших всіх створінь зневажає, життя вона тут цінить лиш своє. Тож Мавка наша тіло загубила, та душу віднайшла свою ,що великі люде скарбом справжнім всі вважали. Душа, та бродить під вербой, заблудших всіх вона рятує, благословенно вкаже шлях, тим хто фізично загубився, і хто морально занепав.

Одного дня до верби тої прийшла дівчина молода. Вона тут всілась біля основи дерева, й блага:

Дівчина:

– Ой леле, зіроньки святії, знайшла кохання  та його уже нема! Хто ж думав, хто гадав , що в його серденьку так швидко станеться зима.

Доля/Мавка:

– Що мучить тебе, дівчино людськая, хіба твоє серденько потерпа? Від болю,смутку все згорає?

Дівчина:

– Коханого мого нема. А ви хто, душе непроглядна?

Доля/Мавка:

– Я та, що себе Доля назива. Колись бродила я землею сею, я тіло мала, а душа… Згоріло воно, з коханням моїм, та з’явилась я.

Дівчина:

– То ви переродились? Ви та, хто тоді був , лісная тьма?

Доля:

– Була я дитя лісу, тією,хто вербою мати назива.То що же сталось, доню моя?

Дівчина:

– Мене з’їда за моїм коханним туга, я все жила, старалась себе йому всю віддавать, а він покинув… Смуток непроглядний тепер моє серденько все терза. То що мені робити, доле, куди піти, куди всю діть тугу, що розриває груди, а серце скніє через нудьгу.

Дівчина мала вроду, очі сині, як небо раньої весни, але чомусь, вони здавалось, похмурі , як ті хмарини восени. І ,як осінні дощі ,сьози полились з очей.

– Навіщо, ну навіщо я відкрилась тому, чиїх не мала я ночей під владою своєю. Тому то він вже мав свою дружину, ту наречену , що ще з пелюшок була його. А я потрібна була для розваги лиш. Ох, як далі жити, та чому?

Доля/Мавка

– Знайшла свою ти помилку, дівчино, кохання те ,людей не обира. Це все робить  серденько твоє лиш. То ти забудь того, хто є твоя біда. Я знаю тяжко мати силу, коли здається той ,хто дихати давав, наразі виявляється тебе в заручниках тримав. То ти візьми свою душеньку в руки, і жити починай, поки жива, з початку. Бо коли ти все ж прокинишся від сну нудьги і болі, буде пізно починать. А я кохала так ,як дихав світ. Я знала щястя то моє віднині. Та покохала я того, хто не розумів душі роздвоєності своєї.  Хто загубив себе, мене, і я простила. І я пробичила йому, як він того просив. Бо зрозумів він ту біду, що моїм серцю приносив. І ти пробач та зрозумій ,і далі зможеш жити. Знайди себе, та посади в душі у себе квіти.

Дівчинонька  взяла себе у рученьки біленькі. Вона прокинулась із сна, не скніло більш серденько. Та Доля у її очах була як сон, чи явність свіжа? Вона не знала, де шукати знов стежок до неї.

Минали роки.. Дівчина росла, мінялась, все жила, та й годі. Кохання вона мала ще вдосталь. Та було одне у неї горе. Ніхто не розумів її страждань. І кожен раз , як серце покохає, вона згорала щястя обійма. Але одразу бачила зітхання і її хапала знов туга. Бо ще не разу за життя не встрічала вона взаємної любові. Кажуть, справжнє і взаємне , то велика рідкість, подарунок долі. Вона летіла, як стріла душею всею з вітром. Вона кохати би могла, та загубилась світом. Та її серце , наче пам’ятало щось, того, хто її розумів і все неслась вона удаль, у снах своїх лісних шукала дивну душу, долю, що вербою мати назива. І все жила у дивній тузі своє нещастя проклина.

Одного разу парубок прегрубий в дружини ту дівчину взяв, все ж без кохання, та будьмо чесними, не кожен же його шукав. Він її гнидив, ображав все,знущався, в карти програвав. Вона терпіла ті знущання світу, перед суспільством ролі виграва. Вона все дихала в обіймах мрії і в кожнім сні своїм все бачила ліси. Згорали дні, і та пташина в клітці все ж вирішила щастя те  знайти.

Десь на Волині в лісі темнім, де відьми бродять в повню, а в озері сидять русалки, водяники, той , що греблі рве. На галявині десь бродить лісовик, у полі все гуляє та русалка польова, десь гулом дихає отой, що у скалі сидить. Десь недалеко від села, початок лісу, де була колись хатина,.. та згоріла, колись був дуб, зостався лиш пеньок, і там верба росла велика, така струнка, до вершочок. І біля той верби бродила доля, ясна, як у снах. Вона зустрілась поглядом з нещасной й пита:

Доля/Мавка:

– Що знову сталося, дівчино моя? Хіба ти не одружена, хіба ти щастя на знайшла?

Дівчина:

– Щоб такого щастя, ніхто не мав. То була клітка, давила так нутром, та я все ж зрозуміла , що є моє у том жахітті.

 Доля/Мавка:

– Хіба то так погано,я не знала, що в полі вже кропива розцвіла. То що ж знайшла ти пташко? І що тепер шука?

Дввчина:

– Знайшла я Долю, тебе. Єдину ,хто ту душу мою розумів, єдину , хто приходила у снах, хто моє серце весилив, одним лиш поглядом. Я так хочу бути завжди лиш з тобою.. Я так довго шукала тебе, Долю.

Вона зітхнула, і стали вони разом жить, і хату ту стару відбудували, знайшла дівчина свою долю і пішла творить , всім хто був проти, на заваду.