2

Вони прокинулись о п’ятій ранку.

За вікном був дивний шум, за талію Андрія обіймав Коля, його телефон дзвенить не припиняючи від кількості дзвінків і повідомлень, тому Андрію можна простити те, що він спочатку із роздратуванням відповів на дзвінок.

– Що? – гаркнув він у телефон, припіднімаючись на одній руці. Коля позаду заворушився і притягнув Андрія ближче до себе. Лузан впав на спину і у сонному стані намагався зрозуміти, що каже Валік в слухавку о п’ятій, блять, годині ранку. – Валік, не тараторь, що сталося?

– Андрій, сука! – у відчаї викрикнув Валік і на фоні почувся грохіт. – В Київ прилетіли ракети, прокидайся нахуй.

Ось так почалося двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року двох молодих хлопців у квартирі на лівому березі Києва і ще десятків мільйонів людей по всій Україні.

Коля не пам’ятає той ранок зовсім. Його розбудив матюкающийся Андрій, на телефоні було сотні повідомлень від батьків, сестри, бабусі і друзів, за вікном відбувався суцільний ад. Вони зібрали речі неймовірно швидко, а коли вийшли на вулицю, їм подзвонив Валік, сказав, що на виїздах з міста все заблоковано через великий потік. Було прийняте рішення повернутися назад у квартиру, подзвонити усім рідним і потім думати над якимось планом дій.

Батьки Андрія почули новину про війну від нього. Його мати, свята жінка, сльози якої Андрій бачив лише тоді, коли лежав у лікарні із запаленням легень, не могла заспокоїти сльози більше тридцяти хвилин. Тато Лузана потім скинув дзвінок, сказавши, що їм треба збирати речі і потім вони йому зателефонують.

Батьки Колі в цей час вже були в машині та їхали за сестрою Колі, щоб забрати її, потім поїхати в Київ за Колею і вчотирьох виїхати з країни. Але Коля був категоричним – без Лузана він нікуди не поїде, да і навряд двох молодих чоловіків, які є військовозобов’язаними, випустять з країни. Він вмовив батьків не їхати за ним, а одразу їхати до кордону і виїжджати з країни.

Коли Коля закінчив розмову з батьками, він подивився у вікно на кухні, де проходив увесь діалог сім’ї Зирянових, і побачив у далечині дим. Палав чийсь будинок.

Повернувшись до спальні, він знайшов Андрія, котрий сидів на ліжку, обіймаючи свої ноги і утикнувшись обличчям в коліна. Його телефон лежав поруч і дзвенів від повідомлень кожні чотири секунди. Хлопець підійшов до Лузана і сів поруч, останній підняв на нього очі.

Якщо у Колі колись запитають найстрашніший момент його життя, він розкаже історію, як колись потрапив під машину, а мама так сильно злякалася, що у неї з’явилось сиве волосся. Але перед його очима постане погляд Андрія, замуленого сльозами, в цей ранок, коли сусідня країна пішла на них війною. Коля ніколи до цього не відчував цей роз’їдаючий страх усередині. Це найстрашніша мить його життя.

– Що нам робити? – пошепки питає Андрій.

– Я не знаю, – так само пошепки відповідає Зирянов. Він дивиться на час на екрані телефона і до нього доходить увімкнути якісь новини.

Краще від цього їм не стає.

Але вони майже одразу здогадуються почати шукати бомбосховища поруч з їх квартирою. Неподалік від них є бомбосховище, але воно одне на велику кількість багатоповерхівок, тож вони вирішують подивитися укриття поруч з їх офісом. Там їх вже більше, вони дзвонять Валіку і дізнаються, що той вже намагається виїхати з Києва, але йому це досі не вдається. Черги на дорогах просто неймовірні, тож хлопці приймають рішення поїхати до офісу, зібрати там усю дорогу техніку, переждати цей день там, а далі буде видно.

До офісу їм доводиться добиратися пішки. Вулиці Києва охоплені або панікою, або такою мертвою тишею, що хлопцям стає страшно. Речей у них виявилось багато, більше аніж наспіх зібрана одна сумка вранці, тож вони вирішують взяти по валізі – в одній буде трохи одягу, в іншій техніка. У Колі в руках одна валіза і переноска з котами. Андрій категорично відмовився лишати тварин самих у квартирі, навіть на декілька годин.

В офісі вони зустрічають Хіміка, який ночував тут і саме збирався іти додому. Той каже, що збирається виїжджати з Києва при першій можливості і вони втрьох домовляються трохи пізніше подзвонити один одному і домовитися поїхати разом. Коли Хімік пішов, Андрій одразу починає збирати усю техніку в третю валізу, яка стоїть в офісі, щоб переміщати усю техніку між різними студіями, де вони знімають, а Коля випускає котів і наливає їм води, дає їсти.

Вони дзвонять Валіку через пару годин, дізнатися як він, і доки вони розмовляють, у Валіка чується дуже сильний грохіт, Ксюша кричить, Андрій випускає кружку з рук, уламки розлітаються, лякаючи котів. Валік дуже голосно матюкається, кричить в паніці, що стався якийсь вибух неподалік від них. Він кричить, що вони розвертаються і їдуть назад у Київ. Коля в такому ж ступорі і шоці, у нього з’являється панічна думка «Валік у біді, батьки у біді, Андрій у біді, я у біді, нам всім пизда». Піднімаючи очі на обличчя Лузана, Зирянов зустрічає той самий погляд, який воліє не згадувати ніколи в житті, навіть як відповідь на питання про найстрашніший момент/день/час у житті.

– Валік, якою дорогою ти їдеш? – прочистивши горло, питає Андрій. У Колі перед очима червоним неоновим кольором світиться «Пиздець», весело мигає і затягує у паніку. Він кліпає, намагаючись прогнати цей образ. Розуміючи, що нічого не виходить, він намагається зробити глибокий вдих. – Ми зараз з Колею в офісі, їдь до нас, тобі сюди ближче, аніж додому.

Коля не може вдихнути.

– Ми заходили в магазин по дорозі сюди, купили трохи продуктів. Приїзжай з Ксюшею, а потім будемо уже розбиратися, – чує Коля краєм вуха. Єдине, про що він зараз може думати, це як змусити своє тіло працювати.

Коля не може вдихнути. Його очі сильно зажмурені, а руки починають труситися. Тиск у скронях неймовірний, він відкриває у паніці очі і розуміє, що взагалі не може зробити подих.

«Я не можу дихати, я не можу дихати, я не можу, не можу, неможунеможунеможу…»

– Коля? – чує він невпевнений голос поруч. Він переводить очі на Андрія, його рот відкривається і звідти вириваються тільки хрип. Він хапається однією рукою за горло, Андрій в той же час хапає його іншу руку і сідає на коліна перед ним. – Подивись на мене, – гучно каже Андрій. Коля переводить на нього погляд. – Ти можеш дихати, Коля, це тільки панічна атака. Давай, спробуй зі мною, – Лузан починає робити глибокі подихи, Зирянов намагається повторяти за ним. Він відчуває, що у нього потрохи виходить, кисню у легенях вистачає, щоб горло припинило саднити. – Давай, Коль. Перерахуй мені кольори, які ти бачиш.

Коля мовчить секунд 20, потрохи наповнюючи легені киснем, але Лузан терпеливо чекає, доки він достатньо прийде до тями. Зирянов переводить очі на одяг Андрія.

– Зелений, – на хлопці на колінах толстовка такого кольору. – Чорний, – джинси. – Білий, – футболка, що висовується з-під кофти. Коля переводить погляд на стіну позаду Андрія. – Червоний. Темно синій. Я не…

– Які запахи ти відчуваєш? – питає Андрій. Коля знову дивиться на нього. Лузан дуже серйозний, його рука ціпко вчепилася в кофту Колі.

– Апельсини, які ми вчора з тобою їли. Твій гель для душу. Твої сигарети з вишневою капсулою, – Коля кривиться. Кожен раз ці сигарети викликали у нього відразу. Як такі можна курити взагалі?

– Що відчуваєш?

– Ти міцно тримаєш мене за рукав. В спину утикається щось тверде. Неприємно свербить нога.

– Ти можеш нормально дихати?

Коля замислюється. Він утикається поглядом у підлогу і прислуховується до себе. Він нарешті дихає і не замислюється над цим, робить це автоматично.

– Так, – киває хлопець. Андрій дарує йому невеличку посмішку. Він переплітає свої пальці з пальцями Зирянова і стискає їх. – Дякую, – пошепки каже Коля і так само стискає долонь.

Вони прибирають осколки від чашки, яку розбив Андрій, дзвонять кожен своїм сім’ям. Андрій вмовляє батьків залишатися вдома, не виїжджати, а лише зібрати речі і бути готовими виїхати в будь який момент. Батьки Колі вже у дорозі до кордону з Польщею.

Валік приїжджає ще через півтори години. Андрій весь цей час моніторить новини у телеграмі і інстаграмі, а Коля відписує усім знайомим, що вони з Андрієм у нормі, чекають Валіка. Потім вони міняються ролями. Проте Андрій відповідає на повідомлення, сидячи біля вікна, виглядаючи, чи приїхав Валік. Як тільки Міхієнко знімає куртку, гучно починає лунати сирена. Вони всі лякаються, Ксюша скрикує, починаючи плакати. Вони беруть документи, ховають всі важливі речі у ванній кімнаті, Андрій хапає рюкзак, куди кинув воду і декілька снеків, щоб перекусити якщо що. Валік встиг схопити порожню переноску, Коля, щоб не витрачати час, хапає одну тварину на руки, Ксюша робить те саме за його проханням. Вони виходять і біжать до сусіднього будинку, де знаходиться бомбосховище.

Повітряна тривога триває близько години. Коти від страху притуляються до Колі і Андрія, Ксюша плаче, доки Валік її обіймає. Лузан і Коля сидять поруч, Андрій непомітно кладе руку Зирянову на ногу, останній ховає їх руки під пуховиком і переплітає пальці. Вони проводять в підвалі більше, аніж триває сирена.

Навколо них достатньо людей. Найбільше Андрію боляче дивитися на двох дітей, брата і сестру, котрі перші двадцять хвилин просто плакали батькам. Дівчинка, років п’яти, тихенько лила сльози, ховаючи обличчя у мами в кофті, а хлопчик, років семи, сидів поруч, міцно тримаючи батька і мати за руки, голосно ревучи. Ніхто навіть слова їм не сказав. Через деякий час хлопець заспокоївся, обійняв тата і, поклавши голову йому на плече, почав оглядати кімнату. Всі сиділи або на якихось ковдрах, або на якихось старих меблях. Гумористи сиділи на легкій ковдрі, яку встиг схопити Андрій. Брат з сестрою сиділи біля стіни за три метри від них.

Андрій помітив, що хлопець розглядає його кішку останні п’ятнадцять хвилин. Вона згорнулася у Лузана на колінах, в той час як кішка у Колі на руках ховала свою мордочку, лякаючись голосних звуків. Він обережно прибирає свою долонь з долоні Зирянова і переводить погляд на дівчинку. Та саме в цей час подивилася на Андрія і на тваринку у нього на руках, слухаючи, що каже її мама. Серце гумориста стискається, коли він помічає доріжки від сліз на обличчі малої дитини, червоні очі і втомлений вигляд. Дівчинка з братом зацікавлено дивляться на тварин, слухаючи, що їх мама їм розповідає, намагаючись, схоже, відволікти дітей.

Андрій вважає, що їм всім треба відволіктись. Він обережно встає на ноги.

– Хей, сонечко. Привіт, – тихо каже молодик, звертаючись до дівчинки. Та притуляється до мами ближче і відвертає обличчя, ховаючись. Андрій розуміюче посміхається і переводить погляд на хлопця. Той зацікавлено дивиться на кішку, що прокинулась, і навіть трошки припіднімається, щоб краще її розгледіти. – Хочеш трошки пограти з нею? – питає Лузан, опускаючись перед сім’єю. – Ви ж не проти? – переводить він погляд на батьків, але хлопець вже тягне руку, щоб погладити тварину. Вона тільки закриває очі на ласку і витягується, просяче ще. Коли кішка мурчить, хлопчик посміхається, а потім навіть сміється.

Андрій переводить погляд на дівчинку, та дивиться на нього, але міцно тримається за маму. Батько дітей посміхається, теж тягнеться погладити кота, щось кажучи сину. Той щось відповідає, але Андрій вже дивиться на дівчину років чотирнадцяти, що поруч із сім’єю, починає посміхатися і питає, чи можна погладити кота їй.

Коля погладжує кота на його руках, прикриває його курткою, щоб діти не побачили його і не підійшли погладити, бо він дуже сильно наляканий і Коля не хоче додавати йому ще стресу. Він дивиться на Андрія і розуміє, що ніколи не був так закоханий у когось, як у Лузана в цей момент. Навколо останнього стоїть п’ять або шість дітей різного віку, гуляючись з кішкою, яка і рада такій підвищеній увазі. Коли мала дівчинка, що плакала до цього весь цей час сміється, проводячи рукою по шерсті тварині, Зирянов відчуває, як на його обличчі з’являється усмішка. Він переводить погляд на людей і більшість дивиться на Андрія і посміхається, дехто обіймається і плаче тихо, хтось моніторить новини.

Коли повітряна тривога закінчується, вони виходять з підвалу у числі останніх. Андрій іде поруч з мамою і дівчинкою, ім’я якої Софія, щось дуже уважно слухаючи.

– Бувай, Андрій! До зустрічі! – весело промовляє дівчинка і махає йому рукою. Її брат робить те саме, Андрій посміхається широкою посмішкою і махає їм у відповідь.

– Я сподіваюсь з ними усе буде добре, – шепоче Лузан, розвертається і іде за Валіком і Ксюшею. Коля у думках погоджується з ним, бере переноску зручніше і крокує за ним.

Ніч вони проводять у метро, сподіваючись, що там буде зручніше. Тут набагато більше людей, дітей, тварин. Андрій чомусь дуже хвилюється за Софію і її сім’ю. Вони обмінялись номерами, бо брат Соні наполягав зустрітися, щоб пограти з котами і показати Андрію і Колі свої наліпки з кішкою «Точ в точ як ваша». Але дзвонити їм Андрій вважав зараз недоречним.

Валік застукав їх, коли вони ще були в офісі вдень, стояли у ванній і обіймалися. Годинник показував, що зараз була третя година дня, але Коля не міг повірити, що з моменту їх пробудження пройшло так мало часу. Йому здавалося, що пройшло не менше декількох діб. Хлопець відчував себе обкраденим. Росія крала години, дня, місяці, роки його життя, що зникали з витраченими нервовими клітинами кожну секунду.

Ксюша дивилася новини по «1+1», Валік готував каву і чай їм усім, Коля перевіряв усі перевірені канали з новинами, паралельно переписуючись з друзями. Вони всі були у відносній близькості, мовчки вирішивши проходити через цей жах разом. Андрій пішов у ванну кімнату п’ятнадцять хвилин тому і Зирянов не міг припинити дивитися на годинник останні вісім хвилин. Йому здавалося, що Лузан занадто довго знаходиться там.

Він вирішив піти і перевірити, чи все нормально.

Відкриваючи двері, він відчув стискаючий клубок усередині. Андрій стояв, опираючись руками на вмивальник, його голова була опущена. Коля зайшов у маленьку кімнату, закрив двері і почув, як нявкнув кіт, який хотів зайти слідом за ним. Він проігнорував це.

– Андрій? – він підходить і кладе руку на спину Лузана. – Як ти?

– Я, блять, жахливо, – підривається хлопець. Він різко випрямляється, підіймає обличчя і дивиться на стендапера через дзеркало. – Я ненавиджу їх.

– Я знаю, – тихо відповідає Коля, легко стискаючи плече Лузана. – Я теж.

– Я ненавиджу їх, – повторює Андрій, ніби не чуючи Колю. – Я просто хочу, щоб це припинилося, я хочу прокинутися і зрозуміти, що це просто кошмар. Жах. Погане сновидіння. Це не реально, – він піднімає руки і ховає обличчя у долонях. – Не реально, не реально, нереальнонереальнонереаль…

Коля просто з силою повертає хлопця до себе і обіймає. Андрій хапається руками за футболку по боках, сильно стискає руки в кулаки і утикається лицем в шию Зирянова. Той просто дуже міцно обіймає хлопця і починає шептати щось заспокійливе, однією рукою притискаючи до себе, а іншою проводячи по волоссю.

В такому положенні їх застає Валік, відкриваючи двері. Андрій відскакує від Колі, але рука останнього все ще лежить на його талії. Відбувається німа пауза, Міхієнко дуже повільно окидає їх поглядом, особливо затримується очима ну руці Зирянова на талії Андрія. Потім дивиться їм обом у очі і повільно закриває двері.

Через це Андрій також хвилювався, бо до сьогодні ніхто не знав про їх з Колею відносини. Але поговорити їм трьом так і не виходить, бо з ними постійно Ксюша, а потім лунає повітряна тривога.

Коля не дуже хвилюється за це. Якщо чесно йому поїбать, що думає про це Валік. Єдине, що його хвилює зараз – стан його близьких. Він тримає зв’язок з усіма, з ким може. Його батьки проїхали тільки кілометрів триста за весь день через неймовірні затори. Сестра їхала в машині позаду них і з нею вони поговорили тільки раз за день, коли вона сховалася від їх батьків на зупинці і плакала йому у слухавку п’ять хвилин. Він не міг її заспокоїти, бо у самого в очах стояли сльози. Але вона сказала, що любить його більше життя і зараз може сказати це точно, і він відповів їй тим самим.

Андрій спілкувався зі своєю сім’єю кожну годину. Вони були у відносній безпеці, але Лузан все одно хвилювався за своїх сестер і мати з батьком. Коли вони спустилися у метро, зв’язок працював гірше, тож вони всі вчотирьох домовилися зі своїми сім’ями, що будуть самі їм дзвонити. Добре хоч, що всі їх родини були у безпеці.

Коли Андрій відійшов, щоб набрати батькам, Ксюша пішла з ним. Коля і Валік лишилися вдвох.

– Ви разом? – тихо запитав Міхієнко. Коля закрив очі і припинив гладити кішку.

– Так, – відповів Зирянов, боючись відкрити очі і побачити там відразу. Йому буде прикро, якщо Валік відвернеться від них, Андрія це взагалі виб’є з колії. Але робити вигляд, що все не так, як зрозумів Валік, він не буде. Не той час, щоб ховатися. Деякий час стояла тиша.

– Я здогадувався, – так само тихо говорить Валік. Коля різко відкриває очі і переводить здивований погляд на нього. Валік дивиться на нього і тепло посміхається. В очах лише незрозуміла нікому і, в той же час, зрозуміла усім всесвітня втома. – По-перше, між вами завжди були якісь іскри. Всі ці погляди, що ви дарували один одному, навіть якщо намагалися це зробити непомітно. Плюс уся ця ревність на «Підкатах», коли одному з вас хтось приділяв підвищену увагу, – Коля згадує про це ніби то було в минулому житті. Вони почали відносини доволі нещодавно, лише декілька місяців тому, але Зирянов пам’ятає, як Андрій настільки близько до серця прийняв поцілунок Колі з якоюсь дівчиною із «Підкатів» на вечірці після зйомок, що намагався віддалитися від стендапера, щоб спробувати приборкати те , що дарувало йому тепло кожен раз, коли він бачив Колю. Вони це з Андрієм обговорили у першу ніч їх стосунків, згадуючи усі ті епізоди і думаючи, який Коля був дурень, що намагався так привернути увагу, і який Андрій був дурень, що вівся на це.

– Да і якщо чесно, – продовжив Валік, а Коля повернувся у реальність. – Ми коли ДЗК на виживання знімали перше, ви так набухалися, шо коли я повернувся у студію, після того як провів Вову, знайшов вас під час поцілунку. Але ви напевно мене тоді не помітили.

– Ми ще не зустрічалися тоді, – тихо каже Коля і переводить погляд на Андрія, який досі балакає по телефону. – У нас довго продовжувалася оця хуйня, що ми ходили один навколо одного і відносин. Ми цілувалися по п’яні, потім зранку робили вигляд, ніби нічого не відбувалося. Іноді сварилися, а потім цілувалися вже тверезі, але потім все одно вдавали, ніби нічого не сталося. Ревнували один одного. Боже, Валік, – Коля повертається до Міхієнка і посміхається, – якби ти чув, що я йому казав, то дав би мені по пиці.

– Не сумніваюсь, – киває співрозмовник. – І як довго ви разом?

– З листопада. Пам’ятаєш вечірку після зйомок, де ми з ним побилися? – Валік припиняє посміхатися, задумується на секунду, а потім киває. – От вночі я потім приїхав до нього додому, ми почали кричати один на одного, він дав мені по їбалу, а потім, – Коля припиняє розповідь, бо далі іде те, що він вважає недоречним розповідати другу. – Ну якщо коротко то почали зустрічатися.

– Ти знаєш, що скоріш за все не я один помітив це все між вами?

– Тепер я це розумію.

– Хлопці з команди точно щось підозрюють, можливо окрім Роми, він не занадто добре і довго вас знає. Але думаю, що якщо хтось був би проти, то вони або сказали б вам щось, або мені. Вони у нас досить прямолінійні.

– Я теж так думаю, – киває Коля і бачить, що до них іде Андрій. – Як вони там? – тихо запитує Зирянов, коли хлопець сідає поруч з ним.

– Сидять зараз у підвалі, будуть ночувати там скоріш за все, – втомлено відповідає Андрій. Він бере кішку собі на руки і та ховає свою морду, лякаючись багатої кількості людей навколо. Лузан сідає зручніше і дивиться рівно перед собою в нікуди. – Як ти відносишся до того, що ми з Колею зустрічаємося? – достатньо голосно, щоб почув Міхієнко, питає Андрій.

– Я вже сказав Колі, що здогадувався про це, – каже Валік і сідає так, щоб обличчям сидіти до хлопців. Лузан так само шоковано дивиться на друга, а Коля посміхається і непомітно кладе свою руку йому на спину. – Вибачте, але з вас хуйові актори.

– Що нас видало?

– Коля, коли вип’є, да і не тільки тоді, жартує дуже погано, а ти смієшся над кожним його жартом. Завжди. Навіть над відкрито поганими жартами. Та і п’яні ви дивилися один на одного так, ніби нікого в світі більше не існує.

– І що ти думаєш про це? – питає Андрій і напружується. Коля проводить рукою по його спині, намагаючись морально підтримати і показати, що він поруч.

– Я жив із думкою, що між вами щось є більше двох років. Ви близькі мені друзі, тож нічого поганого я не думаю. Да і чесно кажучи, я не те щоб гомофоб.

Ксюша приходить через секунд двадцять і сідає поруч з Валіком. Він обіймає її одною рукою, притискає до себе, а вона кладе голову йому на плече.

– Про що балакаєте? – питає вона. Коля вже відкриває рот, щоб сказати «Про можливості виїхати звідси», коли Андрій каже:

– Про мої з Колею відносини.

Між ними осідає тиша. Андрій так і не розслабився, Коля застигає з відкритим ротом, а Валік напружується. Тільки Ксюша не виглядає здивованою.

– О, мені завжди було цікаво, скільки ви разом? – питає вона.

– Завжди? – перепитує Андрій і дивиться на Валіка. Той знизує плечами.

– Ну я думала, що ви неофіційно зустрічаєтеся досить давно. Я питала Хіміка десь у кінці літа, але він сказав, що ви наче не обговорюєте це ні з ким. Я вирішила не влізати в це, але якщо ви зараз обговорюєте, то мені завжди було це цікаво.

– Багато хто знає? – переводить він злякані очі на Колю.

– Я не знаю, – тихо каже він. – Я дізнався про це як і ти тільки зараз.

– Ну знає Хімік, знає Лера, – каже Ксюша і Андрій різко повертається до дівчини, і шокуюче піднімає брови. – Ти не знав? Справді? – дивується вона. – Лера мені і сказала якось п’яна, що ви разом. Вона казала щось про те, що ти вважав очі Колі гарніші за її, а посмішку яскравішою.

Коля посміхається, помічаючи червоні плями зніяковіння на щоках свого хлопця. Лузан щось мичить, відвертається і утикається поглядом у заблокований екран телефона у себе на коліннях. Валік нахиляється і шепоче щось дівчині на вухо, та посміхається і вони відвертаються, починаючи про щось балакати. Коля кладе свою долонь так, щоб взяти Андрія за руку і сховати їх переплетені пальці між ними під куртками.

Ніч минає для них доволі тихо. Зранку вони ідуть до офісу, забирають речі і вирішують виїжджати з Києва. Ксюша з Валіком і частиною речей їдуть в одній машині, Хімік, Коля і Андрій в іншій. На дорогах неймовірні затори, вони їдуть дуже повільно і ледве виїжджають з міста під кінець дня. Коли вони вночі зупиняються на заправці, Хімік виходить з машини, щоб заправити автівку і заплатити за бензин. Коля і Андрій лишаються одні в машині.

– І що ми будемо робити далі? – питає Лузан, повертаючись до Колі. Останній тяжко вдихає, притягує хлопця до своїх обіймів і утикається носом в його волосся.

– Не знаю, – відповідає Зирянов. Деякий час в машині стоїть тиша. – Але ми впораємося з цим. Разом.

І Андрію хочеться в це вірити, тому він лише міцніше обіймає Колю і нічого не каже.

В решті-решт, у них є вони самі, їх сім’ї і друзі. Вони впораються з усім, що на них чекає далі.