Вітряна колискова

— Лише одну хвилиночку. – фраза, кинута мандрівницею в спробі виправдати свою накоплену втому, після кількох насичених діб боротьби з дивними хілічурлами, слаймами, Фатуї та допомоги оточуючим.

І ось, проводячи вільний час з Венті, Люмін вже бачила десятий сон, лежачи на його колінах. А він і не проти, адже знаючи про все – з початку зустрічі грав улюблені, почуті вітром, колискові, від яких повіки так і кортіли закритися. Передавши вірному другові владу над своєю улюбленою лірою, вже вітер, замість Архонта, продовжував тихенько відтворювати дивовижні мелодії як старих, так і сучасних пісень.

Проводячи кінчиками пальців по дівочому волоссю, Венті, немов чарівник, забирав частину проблем і переживань, що ставили під удар її ментальне та фізичне здоров’я. Він би збрехав, кажучи, що йому не сподобалася така ж як і він легка на підйом і волелюбна дівчина, якій Бог знає скільки років. Не те щоб ця цифра його не цікавила, але вона й не дуже хвилювала Архонта.

“Навіть уві сні, немов ангел” – подумалось йому.

Паймон, що вірно супроводжує мандрівницю на всьому шляху її мандрівок, теж заснула, притулившись до хлопця. Венті ця картина нагадувала сімейну ідилію, від чого на обличчі красувалася мрійлива усмішка..

“Міг би я сказати, що і в мене колись з’явиться сім’я, та хіба ж я вже її не знайшов? Як колись сказав той дивний хлопчина із Вольфендома… “Сім’я – це Лупікал”? Дивна назва, та мені подобається.”

Переставши слідкувати за часом, Архонт не помітив як задрімав. І ось вже навіть вітер припинив грати на лірі, і сонце сідало за обрій, а Паймон, що прокинулася першою, лише тихо принесла з “Чайника безтурботності” коц (плед), вкривши сплячих друзів і вирушила до лісу за ягодами вовчого крюку.

“Сподіваюся, встигну повернутися до моменту виявлення мого зникнення. Все ж хай хоч сьогодні Люмін добре виспиться. І так працює в поті чола не покладаючи рук, ще й за низьку оплату. А щоб не сварила, я і їй ягід захоплю.”