Передмова

Роздуми…

Чи замислювався взагалі хтось, що то є таке — людська голова, яка повна якихось незрозумілих ідей та переживань, коли катастрофічно не вистачає часу навіть на те, щоб обдумати все; голова працює весь час, а ти замість того, щоб сказати зайвий раз собі: “Дякую, що я живий, ситий, в мене є більшість благ вільного суспільства (або принаймні за те, що я не рашист)”, себе із’єдає, мов дитинча літнє яблучко, що дістав його із самого вершечку дерева, а поки ліз ще й коліна подряпав. Але ж… я не дарма привожу такий приклад, бо ж, давайте будемо чесні, ми займаємось самоїдством як яблука жуємо — зі смаком та чавканням, ба навіть, якщо “приз” не подобається ми продовжуємо їсти, бо ж коліна таки болять, то хоч гидкий смак компенсує бувалі старання! Така собі винагорода за страждання — гіркий нестиглий плід яблуні.

Отак і тут, людина змушує себе до морального страждання лише для того, щоб відчути: “Так, я не дарма сюди дійшов!”. І знаєте яка іронія, деякі не зможуть наїстися та лізуть ще вище по груші… Чого робити точно не варто.

Сама суть буття та наш досвід показує, що треба бути добрішим до світу, більш строгим до себе та радіти життю наче то є останній твій день. І так, я кажу строгим тому, що так і є. Як тільки з’являється думка про те, як би полізти по яблука і, дай бог не впасти в сусідній рів, краще б обірвали б такі ж огидні ягоди аґрусу, а вони біля теплої землиці куди стигліші за плоди дерева, оповитого чагарниками, як русня плакатами на 9 травня. Краще зайвий раз подумати про те ж сонечко.Бо ж, надто вже ми звикаємо до того, що хвилини постраждати, поплакати, дати всім емоціям вийти починає не вистачати. Після того хвилинка стає годиною, година днем, а день може перерости у тиждень. А потім реально звикаєш, і вже навіть і не помічаєш, що ти живеш із пророслим насінням всередині серця. Бо поки до голови доростуть віти, душа буде вщенд заграбастана корінням, і обсапати, мов город з помідорами вже не вийде.

Якось так почуваються деякі із нас. Комусь допомагають вийти із того жахливого стану рідні та друзі, хтось заїдає стрес солодющою булочкою з зефіром та чіпсами, під улюблений серіал або музику. Комусь буде досить не контактувати із зовнішнім світом, може не виходити цілий день на вулицю.

А хтось як і наша героїня став примарним заручником ситуації, ну або просто не знає, а може і не хоче, вибратись із тої помийної ями яку сам і створив. Така вже душа творчої особистості, усі ж чули фразу “Поетам треба мука, щоб творити, так само як і художникам страждання, щоб писати”. Хоча дивно, я більшу частину життя думала про музу та натхнення…

Ця історія в дечому правдива, місцями дивовижа вигадки не здається істиною, а те, що видається сірою буденністю та рутиною, добре відомою всім — взагалі не існувало в реальності. Отож, розповім вам неймовірний перебіг подій, подекуди прикрашений авторською романтичною душею, але це лише для того, щоб читач відчув увесь спектр атмосфери та переконався, що курйозна чудасія, порядком схожа на казку, цілком може бути реальністю.

Отож, маю надію, що ви не дуже занудьгували на передмові, а лише зацікавились ще більше.

P.S. усім учасникам історії навмисно було змінено як зовнішній вигляд (подекуди повністю, подекуди лише частину), так і деякі ситуації. На протікання подій та саму розповідь суттєвого впливу зміни не мають.