Нове знайомство з новим Вайтраном

~ А? Де я? Дерев’яні балки? А точно. Я в будинку коваля у Рівервуді в Скайрімі. Я дівчина. Вчора я втекла від Алдуїна. Якось прохолодно… Ну, так. Я ж в одній спідній білизні. На грудях ніби дві кульки з водою. Дуже великі кульки… Гаразд. Час вставати.

Я піднялася з ліжка, поборовши спокусу доторкнутися до своїх грудей, і оглянула кімнату. Поруч, на тумбочці, лежали мої імперська броня та наручі. Біля тумбочки стояли імперські чоботи, а поруч мій меч і сумка. Все було чистим. Ні сліду, що сталося вчора.

~ Сігрід постаралася? Навряд би Хадвар або Алвор займалися б пранням та миттям. Потрібно якось її віддячити. Гроші вона точно не візьме, це я зрозуміла одразу.

Я взяла до рук свою броню і оглянула її.

~ Хвилинку. Коли я вчора її знімала, я бачила, що вона була досить пошарпана, а кілька ремінців відірвалися від кріплень. А тепер вона як нова. Це вже справа рук Алвора? Схоже, тут, як і в Скайрімі, ковалі займаються не тільки залізними виробами, а взагалі бронею. Тепер я їм сильно заборгувала. Зараз я їм нічим не допоможу, крім як умовити Балгруфа відправити сюди солдатів для захисту. Гаразд. Залишу оплату цього боргу на потім. Чекайте, а це що? Дзеркало!

На тумбочці лежало кругле дзеркало з ручкою. Зроблено воно було у характерному нордському стилі різьблення по дереву. Дуже навіть хороше.

~ Якщо у мене є дзеркало, то я можу… Ні. Ні в якому разі. Якось не пристойно оглядати таємні куточки свого тіла в чужому будинку та за допомогою чужого дзеркала. Та й що, якщо хтось увійде? А ось своє обличчя оглянути цілком собі можна. У дзеркалі це набагато зручніше зробити, ніж у мерехтячому потоці води. А я справді дуже нічого. Гладке личко без жодних вад. Сігрід мала рацію, я дійсно дуже красива дівчина. Щоправда, трохи заспана. Потрібно вмитися. До речі. Мені ж навіть макіяж не потрібен. Взагалі класно. Хм… А жінки у цьому світі взагалі носять макіяж?

Щаслива, я швидко привела себе в порядок, помітивши, що всі мої рани повністю загоїлися, ніби їх і не було. Одяглася, розчесала волосся (на тій же тумбочці навіть гребінець був) і вийшла зі спальні. У вітальні (назвемо це так, хоча вона й об’єднувала в собі ще й кухню з їдальнею), вся родина вже зібралася за столом. Сігрід подавала сніданок.

– Ох, ти вже прокинулась? Зізнаюся, я думала, що ти проспиш до полудня після такого складного дня. Сідай до столу. – звернулася до мене Сігрід.

– Я досить сильна дівчинка. Поспати я люблю, але якщо довго залежатись, погано буде. – відповіла я, сідаючи на своє вчорашнє місце.

– Доброго ранку, Катріно. Як твої опіки? – поцікавився Хадвар.

– З ними все гаразд. Вже забула, що вони були.

Поснідали ми капустяним супом, печеною картоплею зі смаженим пореєм і сиром, а на десерт були горіхи в меді. Все це запивалося вином.

– Дуже дякую за сніданок і за одяг теж. – сказала я, допивши залишок вина в кухлі.

– Ну не можемо ж ми відпустити тебе у Вайтран аби в чому. – сказав Алвор. – Хадвар сказав, що тебе спіймали при перетині кордону, тобто, ти не зі Скайріма? Знаєш дорогу до Вайтрана?

– Якщо не помиляюся, треба перейти міст та йти дорогою на північ до медоварні. – відповіла я.

– Все вірно. Отже, можна не хвилюватись про те, що ти загубишся. – посміхнувшись, сказав Алвор. – Що ж. Візьмуся до роботи. Удачі тобі. Якщо раптом що, моя кузня для тебе завжди відкрита.

– І вам щасти.

Я дізналася у Сігрід про дзеркало. Вона сказала, що таке саме можна купити у імперця Лукана в Рівервудському Торговці. Хадвар зголосився провести мене туди. У звичайному одязі він став схожим на звичайного селянина, а не на імперського легіонера. Розпрощавшись із Сігрід і Дорті, отримавши від їхнього сімейства сумку з припасами, я покинула їхній будинок. Пройшовши трохи вулицею, ми з Хадваром увійшли до крамниці.

– Я сказав ні! Жодних авантюр, жодних погонь за злодіями! – підвищеним тоном сказав власник крамниці Лукан Валерій своїй сестрі.

~ Ммм… Золотий кіготь… Як раз мені буде на шляху і я роздобуду його в руїнах Вітряного піку.

– Ну а що ти збираєшся робити, га? Розкажи. – відповіла його сестра Камілла Валерія.

– Розмову закінчено. В мене покупець. – сказав Лукан і обернувся до мене. – Прошу вибачення.

– У вас якісь проблеми? – запитала я.

– Нас… обікрали. Але товарів на продаж у нас однаково повно. Злодії забрали лише одну річ. Прикрасу із чистого золота у формі драконячого кігтя.

– Ти повідомив про це варті? – сказав Хадвар.

– Так, але маю сумнів, що їм вдасться його знайти. Я застукав цих злодіїв, коли ті забирали кіготь із вітрини. Вони говорили щось про Вітрянийий пік. Навряд вартові полізуть у ті руїни.

~ Ухти. А тут його розповідь трохи більш логічна вийшла. У грі він просто вказав, що злодії знаходяться на Вітряному піку. Звідки це дізнався, одному Хермеусу відомо.

– Думаю, скоро я все одно опинюся там. Якщо знайду кіготь, я його принесу тобі. – сказала я, щоб він ненароком не звернувся до когось ще. Кіготь дасть доступ до дверей, за якими буде знаходитися дуже потрібна річ.

– Що, правда? Останні поставки обіцяють принести мені добрий прибуток. Він твій, якщо ти повернеш мені мій кіготь. – відповів Лукан.

– Стривай. Ти що, зібралася на Вітряний пік? Там надто небезпечно! Швидше за все, цих злодіїв уже перебили місцеві драугри, якщо їм вистачило розуму туди поткнутися. – стурбовано звернувся до мене Хадвар.

~ Він що, реально про мене хвилюється? Трохи несподівано. Хоча варто вже звикнути до того, що тут вони живі люди, а не NPC із запасом реплік, як у папуги та дуже мізерним набором прописаних скриптами емоцій. Хоча визнаю, потикатися туди мені справді не хочеться. Ще в грі я не любила всі ці руїни з драуграми та іншою нечистю. Але мені в будь-якому разі доведеться лізти туди, щоб роздобути Драконячий камінь для Фаренгара. Якщо, звичайно, сюжет цього світу не зробить раптовий крутий віраж повз мене.

– Хадвар, мені приємно, що ти турбуєшся про мене, але я дівчинка не дурна. Смерті своєї я не шукаю. Інакше так і залишилася б у Хелгені. А на Вітряний пік мені все одно доведеться сходити. Буде там у мене одне дільце.

Хадвар більше не став заперечувати, швидко зрозумівши, що переконати мене не вдасться.

– Ти казав, що в тебе багато різних товарів. Дзеркала у тебе є? – звернулася я до Лукана.

– Звісно є. Причому, різні. Нордські, імперські та навіть ельфійські. Причому всі відмінної якості, без помутнінь, тріщин та сколів. Дивишся в них і ніби перед тобою твій справжній двійник, а не звичайне відображення. – почав розхвалювати свій товар Лукан, дістаючи дзеркала з-під вітрини.

Дзеркала і справді різні. Нордські з таким же різьбленням, як у Сігрід, цільно-дерев’яні та з металевими частинами. Імперські були схожі на них, але різьблення було зовсім інше. А ось ельфійські були витонченіші, з характерними для них крилатими елементами і повністю металевим корпусом.

– Ну, і що скільки коштує? – Запитала я.

– Нордські від 80 до 120 септимів, імперські від 100 до 140, а ельфійські 150. – відповів торговець.

~ Та годі. Я, звичайно, не особливо розбираюся в тутешніх розцінках, але з огляду на те, що у мене з підземель зібралося всього 100 септимів… Хм… Я ж знаходила пару дорогоцінних камінців.

– А у скільки ти оціниш ось це? – запитала я, дістаючи, нібито з сумки, а за фактом з інвентарю, гранат розміром трохи менше абрикосової кісточки і шматочок аметиста.

Торговець уважно розглянув каміння та озвучив свій вердикт.

– За гранат я можу дати… хм… 100 септимів, а ось аметист явно розбитий. За нього не більше як 60.

– Добре. Я віддаю тобі це каміння, доплачую 30 септимів, а ти мені віддаєш ельфійське дзеркало і томик із малим оберегом.

– Іде. – відповів мені Лукан, угода відбулася, а ми покинули лавку.

~ Відмінно. Тепер у мене хоча б є чим захиститися від атак магів-драугрів. Не хотілося б спалахнути або зледеніти. У грі я не звертала на це уваги з tgm-мом, але візуальні ефекти від цих заклинань на мені були, а отже, у цьому світі є всі шанси відчути себе тими бідолахами, яких я спалила в підземеллі або задубіти. Хотілося б якось безболісно перевірити, як саме на мені зараз працює tgm. Все-таки, подряпини та садна на моєму тілі залишалися, хоч і зникли на ранок. Хоча, може, я їх заробила до активації чита, тому вони і не зникли відразу?

– Катріно, навіщо тобі дзеркало, та ще й найдорожче? – спитав мене Хадвар.

~ Дійсно. Навіщо ж.

– Я не хочу після кожної своєї пригоди виглядати як якесь патлате чувидло. Та й мені знадобиться дзеркало, щоб заглядати за кути. А таке дороге тому, що воно міцніше за всіх. Та й я ж ельфійка, все-таки. – сказала я останню фразу жартома.

Перш, ніж залишити Рівервуд, я все ж таки сходила до річки і вмилася. Не можу я з невмитим обличчям ходити. Ця звичка в мене змалку. Хадвар провів мене до самого мосту на виході з села.

– Може мені все ж таки піти з тобою? — сказав несподівано для мене Хадвар.

~ Ну нііі. Ну тільки, блять, не це. Від допомоги та компанії я б, звичайно, не відмовилася, але по-перше, я не хотіла б пояснювати йому, звідки я знала, що Фаренгар відішле мене на Вітряний пік (такі підозри в нього з’являться). А по-друге, мені здається, чи в нього тут усе йде до закоханості? Мені, звичайно, приємно, його зовнішність дуже приваблива і, схоже, навіть мозок мій перетворюється на жіночий, якщо думаю і відчуваю таке… Але, бля, ні. Любовних шмарклів мені зараз ще не вистачало.

– Хадваре, ти ж сам казав, що тобі потрібно в Солітьюд. Враховуючи обставини, там дуже потребують людини, яка вижила в Хелгені і має досвід зустрічі з живим драконом. Та й без цього ти воїн явно досвідчений, а таких, судячи з того, що я бачила, щонайменше менше, ніж звичайних.

– Що ж. Маю з тобою погодитись. Але ж ми ще зустрінемося, правда?

– А куди ми подінемося? Ну хіба що ти не склеїш ласти завчасно.

Хадвар якось дуже дивно подивився на мене, а подальші його дії я взагалі ніяк не могла передбачити. Він різко схопив мене і поцілував прямо в губи! Поцілунок тривав з пів хвилини, після чого він мене відпустив.

– Бережи себе, Катріно. – сказав Хадвар і пішов у бік кузні.

Простоявши біля мосту хвилину з обличчям, сповненим подиву, я нарешті прийшла до тями. Перша моя думка виявилася дуже стриманою… так… стриманою і анітрохи не емоційною…

~ Бляяяя!! Якого хуя це було?! Що, сука, це все означає?! Він мене! Та ще й так різко! Та я ж ще й у відповідь!! Їбатися в сраку, як таке взагалі можливе?! Охуїти, блять!! Яким бісом йому взагалі на думку прийшло таке зробити?!

Навіть коли я вже досить довго йшла дорогою у бік Вайтрана, я все ще продовжувала крити всіма хуями і цю ситуацію і самого Хадвара. Лише через кілька годин я заспокоїлася.

~ Мабуть, хтось йому таки стукнув по голові в тому підземеллі. Дивно це визнавати, але… мені це сподобалося? Так, Катріно, і трьох днів не минуло, а ти вже вжилася в роль дівчини на стільки, що тебе реально збуджують поцілунки з хлопцями. Що далі буде? Стоп. Справді. Що буде далі? Зараз я прийду до Балгруфа, доповім про Хелген. Якщо не помиляюся, він мене навіть якось нагородить і відправить до Фаренгара. А там уже на вітряний пік. А дорога туди… біля мосту на Рівервуд… Блять! Мені що, назад тепер повертатися пішки? А потім ще й у гору?! А потім ще й… Пиздато. Мені іноді здається, що в цьому світі я матюкаюся більше, ніж просто розмовляю. Подивлюся хоч, за скільки я до Вайтрана дійду, бо шлях від Хелгена до Рівервуда я взагалі не заміряла. Потрібно якось зрозуміти, які тут відстані між містами. Коли я висувалась, сонце, здається, було ще не високо. Хоча якщо так прикинути, від Хелгена до Рівервуда плюс мінус 2 дні шляху, а значить, мені в будь-якому разі доведеться десь коня дістати. Скільки він там коштує? Ну так. Звідки ж мені знати, якщо в грі я їх ніколи не купувала. Сумніваюсь, що на 70 септимів.

Раптом щось збило мене з ніг. Більше того, воно вчепилося мені в плече. Не довго думаючи, я з усієї сили розвернулась і приклала цю тварюку об кам’яну дорогу. Воно мене відпустило і я зуміла скочити на ноги, діставши меч.

– Ах ти падлюка сіра! Ззаду вирішив напасти? – крикнула я, одразу мчачи на вовка, що ще не оклимався від удару. Але дорогу мені перетнули двоє інших.

– Ще блохасті? Вирішили захистити свого і принагідно мене зжерти? – говорила я, стежачи за рухами вовків, які вже намагалися обійти мене ззаду. – Я ж вам не Червона Шапочка та не бабка. Уїбу так, що ви до кінця свого недовгого життя скиглити будете.

Один вовк зробив помилку і наблизився до мене надто близько. Моя реакція була негайною. В один стрибок я опинилася поруч із ним і зрубала голову. 2 вовчари, що залишилися, спробували напасти зі спини, але вдруге в те ж гівно я не вступлю. Обидва одержали в морди потік вогню і, доки намагалися щось збагнути, вже валялися на камінні.

– І так буде з кожним, курви волохаті.

Трохи відпочивши, незважаючи на біль у плечі, я дістала знайдений у підземеллі мисливський ножик і зрізала з вовків шкури. На щастя, цього разу мені вдалося їх не зіпсувати, а значить вдасться і продати. Закінчивши з цим, я вирішила піти з дороги до річки, де мене не буде видно і оглянути плече, за яке вхопив мене вовк. Зняла броню та приступила до огляду.

~ Так. Ну, броню він, на щастя, не прокусив. А з плечем що? Синяк у формі вовчої щелепи… Як працює тут tgm? Ще й спітніла поки з ними билася. І це лише вовки, на яких у грі я особливої ​​уваги навіть не звертала. Бля. Болить так, ніби капканом прибило. Потрібно трохи скупатися. Все одно тут нікого, а річка, на відміну від річки, яка була неподалік від мого будинку, кришталево чиста. Гріх у таку не пірнути.

Подумала, зробила. Повністю роздягнувшись, полізла в річку. Холодна чиста вода не погано підбадьорила мене. Скайрім країна дуже прохолодна, але, схоже, для цього тіла такий холод не проблема. Тим більше, що це південна частина Скайріма, де взагалі тепліше. Добре викупавшись, я вилізла назад на берег, де заздалегідь застелила землю і камінь тими лахміттями, в яких мене везли на страту. Розташувавшись на них, спершись на камінь, я вирішила трохи посидіти і обсохнути.

~ Ніколи у своєму житті так не робила, хоч хотілося. Тут можна не боятися, що підхопиш якусь заразу у річці. Та й місце безлюдне, а значить ніхто не застукає, що ти граєшся тут голяка. Здається, я вперше залишилася в абсолютній самоті. Скільки ще цих “вперше” буде у цьому світі? Цікаво, якщо дійде до того самого “вперше”, воно буде таким для цього тіла? Чи я вже не цілка?

З цією думкою я знову задумала оглянути себе всю. Поступово, але досить швидко, почало наростати збудження десь унизу живота. Подальші дії були цілком логічними і зрозумілими. Не знаю, скільки часу це в мене зайняло. Я ніби розпливлася по землі, просидівши так хвилин п’ять.

~ Бляяя… Так от, значить, який він, жіночий оргазм. Яка муха мене вкусила зробити це тут? Чи, може, це через збудження, яке накопичувалося в мені з тих пір, як я вперше побачила і усвідомила свої груди та нову роль? У будь-якому випадку, це було страшенно охуїнно. Цікаво, наскільки охуїнно від хуя?

Посміявшись трохи зі свого власного нецензурного каламбуру, я ще раз сполоснулася в річці і почала збиратися. Було б не дуже добре забруднити своїми виділеннями єдині трусики.

~ А плече вже відновилося. Схоже, я зазнаю пошкоджень, але швидко регенерую. Що ж. Таку ситуацію я лише у хентаї бачила. В принципі, для хентаю вона цілком проста. Цікаво, які у цьому світі моральні підвалини? У грі, звісно, про це навіть і розмова не йшла. Інакше вліпили б їй 18+. Ой ой… Чого там з моральними підвалинами дізнатися мені ще належить, а ось з приводу підвалин фізіологічних я вже впевнена на всі 100. Бля бля бля… Була б дуже доречна якась магія відновлення, що знищує відходи життєдіяльності організму прямо в самому організмі.

Через відсутність інших варіантів і небажання бути нецивілізованою істотою, за рішення було прийнято нарвати якихось великих листків з найближчого куща і викопати ямку. Закінчивши з цією справою, ямка була закопана, я пірнула в річку втретє і, зібравшись, все ж таки вирушила в дорогу.

~ Як я житиму в цьому світі, не знаючи ось таких ось елементарних речей? Є тут взагалі хоча б поняття каналізації? У грі у Вайтрані чи Солітюді я, начебто, люки бачила. Аби тільки не вляпатися в якусь крінжову ситуєвину.

Подальша дорога виявилася без пригод. Дорогою мені зустрілася група людей на возах. Схоже, це караван на Фолкріт. Вони підказали мені, що попереду є хатина. Хазяїна там немає, але мандрівники намагаються підтримувати її у доброму стані, щоб там можна було відпочити та переночувати. До заходу сонця я дійшла до неї. Будиночок справді був у хорошому стані. Поруч були акуратно складені дрова, навіть стійло було. Всередині було пусто. Збоку єдиної великої зали стояли ліжка. Я перекусила отриманими від Сігрід припасами і лягла спати. Вранці я навела по собі лад і вирушила далі. Вийшовши з лісу, я побачила медоварню, а за нею велике… ні… величезне місто Вайтран.

– Ніхуя ж собі гігант! Не думала я, що воно тут таке велике. – сказала я несподівано вголос, а не подумки. Але поруч все одно нікого не було, то все гаразд.

Тут уже на шляху мені зустрічалися вартові Вайтрана. Їхня броня відрізнялася від ігрової, була більш реалістичною і практичною. Хоча основні риси залишилися приблизно такими ж. І була вона добротнішою, що відповідало статусу одного з найсильніших володінь Скайріма. Раптом я почула якийсь гомін. Крики людей, гуркіт. Направившись у той бік, я побачила величезного велетня, який бореться з трьома людьми в обладунках.

~ О. Це, схоже, Побратими. Пам’ятаю цей момент. Хоча рватися туди, мабуть, не буду. Вони й самі впораються.

Біля воріт міста я була вже затемно. Поруч розташувався табір каджитських торговців. Схоже, їх і тут не пускають у місто.

~ А ці котики класно виглядають. Завжди було цікаво, як би вони виглядали в реальності. І, схоже, вони тут пальцехідні. Залишилося лише аргоніан побачити. І фалмерів… Брр, не хочу. Вони й у грі виглядали огидно. Річ не про розумних фалмерів, снігових ельфів, звісно. До речі, мені здалося, чи там біля стайні хтось говорив про бунт у Хелгені. Чутки до сюди прийшли ось у такому вигляді, чи шо? А дорога виявилася реально довгою. Стемніло вже, причому дуже давно. Спати хочу.

– Стій! Місто закрито. Прохід лише за офіційною потребою. – сказав мені вартовий, коли я підійшла до воріт.

– Чому це місто закрите? Тиха година?

– Не твого розуму справа. Наказ ярлу. Забирайся!

– Як грубо. У мене є інформація про Хелген. Якщо я не донесу цю інформацію до ярла, боюся, незабаром може статися так, що ти збиратимеш трупи своїх товаришів по службі по всьому Вайтрану, як це було в Хелгені.

Вартовий був явно здивований такими подробицями.

– Хелген, значить? У такому разі перепрошую. Проходь негайно.

– А ти розумніший, ніж здається.

– У Хелгені що, справді все було так жахливо? Сюди дійшли чутки, що там бачили дракона.

– Схоже, сюди дійшли різні чутки. Думаю, краще ви дізнаєтесь про це від свого капітана. Коли той дізнається про це від ярла. – сказала я, входячи в місто і відразу прямуючи у бік центральної площі. Звідти мені було б простіше знайти дорогу до Драконячої Межі, враховуючи розмір міста, що збільшився, та й там знаходиться Знаменна кобила, де можна виспатися.

~ Або сюди справді дійшли лише чутки, або Балгруф не хоче підіймати паніки, якщо вартові не знають, що саме сталося. Швидше за все і те, й інше. Дуже правильне рішення закрити ворота міста з огляду на чутки про повстання. Мало які гандони сюди проберуться. Усередині це місто перетворилося навіть сильніше, ніж зовні. Начебто й впізнаю всі ці будинки, але в той же час ніби я ніколи Вайтрана і не бачила зсередини, а це зовсім інше місто, хоч і схоже за стилістикою.

Пройшовши по більш-менш прямій вулиці, я зустрічала в основному лише вартових і мешканців, що йшли додому з гульок. Шлях до площі у грі не займав і хвилини, а тут я тупала досить довго. Тяжко без годинника. Площа була в рази більша. У центрі, як і в грі, колодязь, по краях прилавки. Справа лавки: Товари Белетора, казанок Аркадії, ще щось. Попереду таверна Знаменна кобила. Між усім цим ще якісь будинки. Без зайвих розмов із власницею таверни я зняла кімнату. Лише бухнувшись у ліжко, я одразу заснула.

Вранці так само було вирішено не витрачати часу на балачки. Доїла запаси і попрямувала до ярла. Вгору сходами я рухалася, розглядаючи все на всі боки, не звертаючи уваги на купи людей, що проходять повз. А їх було справді багато. Все-таки виросли не тільки розміри міста, а й чисельність його населення. Дерево Златозелен виявилося більшим, і яка ж величезна ця статуя Талоса. Дивно, до речі, що Талмор не кинув на неї свої пред’явлення. А Йорваскр… Це вже не той будиночок, дахом якого було якесь рибальське суденце. Тут це була велика масивна будівля, зроблена з величезного корабля. Дорога до Драконячої межі зайняла ще більше часу, ніж від воріт до таверни. І так, звичайно, палац ярла теж був більшим. І ці всюдисущі сходи… Починаю нудьгувати за всіма цими безбар’єрними просторами, які намагаються робити в містах мого рідного світу з поперемінним успіхом.

– Хто ти і з якою метою прибула до палацу ярла? – раптом для мене, до мене звернувся вартовий.

~ Трясця. Ледве було не подумала, що просто вартовий придовбався, а тут виявилася варта палацу, якої бракує в грі.

Форма цього вартового відрізнялася від форми решти. Вона була дещо дорожчою і, швидше за все, якіснішою.

– Я прибула до ярла Балгруфа з інформацією з Хелгену.

– Із Хелгена? Йди за мною.

Вартовий відчинив ворота і повів мене, мабуть, до Балгруфа.

~ У грі в палац може пройти, по суті, будь-хто. Там лише сама Айрілет зупиняє тебе, коли ти перебуваєш уже метрів за 10 від самого ярла. Опа. А он і вона. Боже, та вона ж красуня, хоч її войовничий вигляд нікуди й не пропав! Ця данмерка завжди мені подобалася, але тепер…

– Стій тут і чекай, поки ярл тебе не покличе. – наказав мені вартовий, зупинивши все в тих же метрах 10 від трону, а сам підійшов ближче і схилився перед ярлом і Айрілет – Пане, до вас прибула дівчина. За її словами, вона має новини з Хелгена.

– Із Хелгена? Хай підійде. – сказав Балгруф і я одразу підійшла на місце вартового – То це про тебе мені повідомили вранці? Ну, і яка у тебе є інформація?

– Хелген був знищений драконом. – без зайвих слів вивалила я.

– Драконом? Ти у цьому точно впевнена? – перепитав ярл.

– Я втекла звідти разом із Хадваром, племінником рівервудського коваля Алвора. Морда цього дракона була настільки близько до мене, що я встигла розглянути його лусочки. Після цього він полетів кудись на північ, у бік Вайтрана.

– В ім’я Ісміра, Айрілет мала рацію! Що скажеш тепер, Провентусе? Як і раніше, сподіватимемося, що стіни захистять нас від будь-якого лиха? Навіть від дракона?

– Мій пане, – мовила Айрілет, – нам негайно слід послати війська в Рівервуд. Якщо цей дракон ховається у горах, вони у страшній небезпеці.

– Ярл Фолкріта сприйме це як виклик. Він вирішить, що ми перейшли до Ульфрика і пішли на нього війною. – сказав Провентус.

– Досить! Я не маю наміру сидіти склавши руки, поки дракон палить мої володіння і вбиває моїх людей. – заперечив Балгруф Провентусу – Айрілет, негайно направ загін у Рівервуд.

– Так, мій ярл. – сказала Айрілет і відразу вирушила виконувати наказ.

– Молодець. Дуже розумно було з твого боку виявити ініціативу та знайти мене. Вайтран у тебе у боргу і я цього не забуду. – сказав Балгруф і обернувся до найближчого вартового – Негайно принеси зі зброярні ту броню, яку вчора принесла Адріанна.

~ О. А ось і нагорода.

– Чому ви вирішили закрити місто? Через слух про повстання? – запитала я у Балгруфа.

– Так. Хелген був однією з основних опорних точок імперських військ. Якби там було повстання, це могло б означати, що незабаром вони дістануться і Вайтрана. Я дотримуюсь нейтралітету в цій війні, але хто знає, як довго я зможу це робити.

– Ясно. Ви збираєтеся оголосити вартовим та городянам про дракона?

– Я зрозумів, до чого ти хилиш. Якщо не повідомити людей про це зараз, вони не будуть готові до можливого нападу. Підніметься паніка. Крім того, якщо я збрешу їм, мій народ не зможе вірити мені.

~ Чомусь такої відповіді я від нього і чекала. Дуже добре, що його характер такий самий, як і у грі. Це один із тих людей, яким я зможу повністю довіряти, а це дуже важливо у незнайомому мені світі.

На цей момент вартовий вже приніс броню.

– Ось, прийми цей скромний дар на знак моєї вдячності. – сказав Балгруф і вартовий передав мені броню. У моїх руках вона відразу набула відповідного мені вигляду.

~ Як це працює? Цю магію накладають окремо, чи вона сама? І це поширюється на весь одяг чи тільки на броню з обладунками? А якщо раптом треба буде видавати себе за чоловіка?

– Ти ще дечим можеш мені допомогти. Для цього знадобляться, напевно, твої особливі обдарування.

~ Якось це прозвучало дуже багатозначно. Ні, я розумію, що буде, але все ж…

– Ідемо, знайдемо Фаренгара, мого придворного чаклуна. Він займається питаннями, пов’язаними з драконами та чутками про драконів. – сказав Балгруф і, підвівшись із трону, повів мене за собою. – Фаренгар, напевно, порається у своїй лаболаторії. Вдень і вночі. На мою думку, він взагалі не спить.

Ми з ярлом пройшли до лаболаторії Фаренгара. Як і було у грі, він був там і був чимось зайнятий на стільки, що навіть не помітив нашого приходу.

– Фаренгар, я знайшов декого, хто допоможе тобі з вивченням драконів. – сказав ярл, відволікаючи мага від його досліджень.

– Що ж, мені справді потрібна допомога, щоб щось здобути. – сказав Фаренгар, звертаючись до мене. – Ну… Коли я говорю здобути, я маю на увазі полізти в небезпечні руїни в пошуках кам’яної скрижалі, яка може там лежить, а може і не лежить.

– Чудова пропозиція. А головне як надихає. Гадаю, йдеться про Драконячий камінь? – сказала я, подумавши, що це трохи скоротить наш діалог, а головне, підніме мій авторитет, що буде дуже не зайвим у спілкуванні з цією людиною.

– О. То ти в курсі про Драконячий камінь? Це значно спрощує завдання. Однак, звідки у тебе про нього інформація?

– Я хотіла б поставити це ж питання, але знаю, що не відповіси. Скажімо так, я володію деякими знаннями в історії та міфології.

– Отже, ти теж вчений?

– Певною мірою. На мене там чекає щось окрім скажених драугрів?

– Не знаю. Але гадаю, що ні. Принаймні про це ніде нічого не сказано.

– Якщо раптом там виявиться якась тварюка, я тебе з того світу дістану. У мене є обмеження за часом або щось на зразок того?

– Ні. Але, гадаю, ти розумієш, що чим швидше цей камінь потрапить до мене, тим краще буде для нас усіх.

– Що ж. У такому разі, я висунуся завтра на світанку. Мені потрібно трохи перепочити, підготуватися і, по можливості, найняти коня.

– З останнім я можу тобі допомогти. – обізвався Балгруф. – Я розпоряджуся і, думаю, що в стайні кінь для тебе знайдеться. Плату з тебе не стягуватимуть.

~ Відмінно! Мимохіть згадати про коня було чудовою ідеєю. Тепер не доведеться йти туди пішки і в мене залишиться більше сил на драугрів. І всі септими при мені.

Залишивши Драконячу Межу, я прогулялася містом, а потім вирушила до Знаменної кобили. До того моменту вже діло йшло до вечора. Місто я оглянула повністю і мало не загубилася. З орієнтацією у просторі у мене все добре. У моєму місті для мене головне було знати, в якому боці знаходиться центральний проспект або якась знайома мені велика вулиця. А тут місто зовсім не знайоме, та щей пряму велику вулицю було знайти складнувато, через що довелося поплутати вулицями.

Таверна зустріла мене затишною дружньою атмосферою. Відразу я винайняла кімнату ще на добу. Вона мені обійшлася, у ті самі 10 септимів. Часу вільного було достатньо, тому мною було вирішено залишитися в залі, трохи випити і обдумати всю ситуацію.

~ Подивимося. У цьому світі я ще жодного разу не билася наодинці, якщо не рахувати тих вовків. Тим більше, я не билася проти нежиті. У тих руїнах здебільшого мають бути звичайні драугри. Їхні тіла сухі, а отже повинні дуже добре горіти. Сподіваюся на це і насамперед атакуватиму вогнем, після чого добиватиму мечем. Найбільше мене непокоїть фінальний бос. Я все ще невміла, так що його потрібно добити до того, як він встане. Якщо вже я змогла зняти і покласти в інвентар фазана і кролика, є всі шанси, що в мене вийде те ж саме зробити з тими глечиками з маслом, що висять. Як тільки відкриється кришка, кидаю в нього олію і палю з обох рук. З tgm-ом запас мани у мене має бути необмежений. Хм… А вино тут досить міцне.

Поки я розмірковувала, у залі почався якийсь гомін. Коли я обернулася, жінка в цупкій сорочці завалила на підлогу якогось чоловіка.

– Ну що?! Хто ще хоче битися зі мною? Думаєте, якщо я жінка, то мене так легко побити? – крикнула жінка на весь зал.

~ Ммм… Це ж Утгерд Незламна, правда? Вогонь баба. Мабуть, повернулася з чергового походу і вже встигла нализатися.

– Ну давайте! Чи у вас у всіх яйця відвалилися? – Знову крикнула Утгерд.

~ Херась вона фразочку видала. У грі від неї такого точно не почуєш. Дізнаюся нове про цей світ мало не кожні хвилин 10.

Я вже приклалася до чергового кухля вина, як тут раптово ця шалена звернула свою увагу на мене.

– Гей ти, коло стійки! Хочеш битися зі мною чи ельфійська гордість не дозволить роз’їбатися?!

Я аж мало не поперхнулась. Навіть бард замовк.

~ Хуя наїзд на рівному місці. Де вона таких слів набралася? Вона в цьому світі взагалі така чи мені просто пощастило опинитися тут, коли вона п’яна в пизду?

– Нужбо, вухата! Чи обісцялася від думки, що я відполірую підлогу твоїми цицьками?

Чи то через випитий алкоголь, чи тут мій характер дав собі абсолютну свободу, попутно відключивши мізки, але мені дуже захотілося виїбати їй рота чоботом.

– Ну все, засранка. Якого гімна ти взагалі до мене приїбалася? Потім не скигли, що вухата тобі пизду начистила.

– Будь ласка, хоча б не розламайте тут нічого. – втрутилася власниця таверни.

– Не хвилюйся, Хульдо. Якщо вухата що й зламає, то це свої ребра. Гей ти, – звернулася вона вже до мене, – хто програє, той платить за випивку!

– Мене цілком влаштовує, дірка ти така собі. Але зваж, хто схопиться за зброю, той програв автоматично. – відповіла я, знімаючи попутно наручі, сумку (другу сумку, де були запаси, я закинула в інвентар) і меч, залишаючи їх на стійці.

– Іде! – вигукнула Утгерд і кинулась на мене.

Перші її удари припали на мій блок. Вони виявилися такої сили, наче по руках бейсбольною битою їбанули. Причому не вдарили, а саме, що їбанули. Швидко оговтавшись, я спробувала контратакувати. Як завжди для першого разу, безуспішно. У відповідь отримала удар у ліву цицьку. Жировий прошарок його, звичайно, пом’якшив, але почуття явно не з приємних. Обмінявшись ще парою ударів, які були успішно заблоковані, мені вдалося засадити їй у ліву щоку. Причому засадила я їй досить смачно. Та аж назад позадкувала. Окрилена успіхом, я кинулася в атаку, але Утгерд швидко протверезила мене ударом знизу в щелепу. Мої білі зубки клацнули так, що було чути, мабуть, у Драконячій Межі. Диво, що сама щелепа залишилася на місці, жоден зуб не вилетів і я навіть язика не відкусила. Знову низка заблокованих ударів. Публіка з великою цікавістю спостерігала за тим, що відбувається. Людей довкола ставало дедалі більше. Ще б. Не кожен день побачиш, як дві їбануті баби, одна з яких ще й альтмерка, гамселять одна одну кулаками. Оцінивши один одного, ми ненадовго припинили атаки, чекаючи, хто з нас першим відкриється. Раптом десь у залі якийсь дурик упустив іншого дурика. Той перекинувся на стіл, з якого з гуркотом посипалося все, що на ньому було, включаючи пару пляшок вина. Я на мить відволіклася і ця лярва не погребувала скористатися моментом, їбанула мене прямо в печінку. За цим відразу послідували удари в ніс і нижню щелепу. Як результат, 2 зламані ребра (не напизділа, сволота), зламаний ніс, підбита щелепа та повне охуювання від життя. Утгерд спробувала провести ще й контрольний, але вже вона сама відкрилася. Моя помста була страшною. Печінка, селезінка, щелепа, знову щелепа, але в інший бік, ніс, живіт і контрольний у тім’ячко. Тут вже навіть сама Утгерд похитнулася і впала дупою на лаву, що стояла позаду. Публіка вибухнула криком. Хоча мені на це взагалі було насрати вже. Діставшись абияк до барної стійки, я, кректаючи, сіла на стілець і залпом допила все, що було в кухлі. Скривившись від обпалюючого смаку алкоголю, який був явно значно міцніший за вино, я здивованим поглядом подивилася на Хульду.

– Це моя особлива настійка. Зніме біль та допоможе швидше відновитися. – відповіла вона.

– Попереджати треба. Мені аж почорніло від такого пійла. – провила я, все ще відчуваючи, як ця самогонка палить мої нутрощі.

~ Ця гра вже починає більше на Відьмака бути схожою, ніж на Скайрім. Принаймні, я тепер знаю, що не така вже й слабка, якщо наваляла самій Утгерд. Вона там хоч жива? – я обернулася і побачила, як ця одуріла, ледве оклямавшись, як і я, залпом випила цілий кухоль цієї гидоти. Мені здалося, що в неї аж очі від цього закотилися і повилуплювалися. ~ Жива, хоч і не зовсім здорова. Звідки в мене узялися ці прийоми? Я ж у своєму житті взагалі не билася, крім пари-трійки шкільних бійок, у яких я чи то на чистому адреналіні, чи то за рахунок тупості супротивника, виходила переможцем. Та навіть бійками назвати те складно було. То в кущі якісь його штовхнув кілька разів, то вдало пальці вивернув так, що в нього все бажання воювати випарувалося. Точно. Ще раз випадково головою йому губу розбив. Хоча зустрінься б у поєдинку минулий я зі мною нинішньою, і секунди б не минуло. Та й я б не поліз. Все-таки розуму в мене вистачає на те, щоб придушити чоловічу гордість і не лізти на ворога, що явно перевершує в силі і, можливо, досвіді.

Поки я згадувала минуле життя, позаду мене хтось ляснув по плечу.

– Ну що, ти виграла. Як і обіцяла, я плачу за випивку. – почувся голос Утгерд і та сіла за стійку поряд зі мною.

– А ти, я дивлюся, вже оклигала. Голова не болить? – з’язвила я.

– Гуде як вулик, набитий бджолами вщерть. А ти молодець. Давно мене вже так не били.

– Ну а що. Іноді це дуже корисно. Перестають пиздіти на всіх підряд. – сказала я, скоріше жартома, ніж зі злості, беручи в руку кухоль щойно налитого вина.

– Справжній норд ніколи не проґавить шанс випробувати себе. А тут мені на очі попалася альтмер, з якою я ще жодного разу не билася на кулаках. Не виношу Талмор, тож вирішила на тобі запал випустити.

– Мені, знаєш, навіть прикро, що кожен мене з Талмором пов’язує. Не всі ж альтмери курви.

– Пробач. З цим погоджуся. Ти явно з іншого тіста, вухата.

– Назвеш мене так ще раз і я тобі точно чоботом рота виїбу.

Ми обидві секунду помовчали і залилися сміхом на всю таверну. Далі ми вже пили та говорили як давні подруги. Набити морду комусь дійсно іноді буває корисним.

– А ти чому не вступила до Побратимів? Мені здавалося, що всі такі, як ти, хотіли б туди потрапити. – Запитала я, коли зала майже вже спорожніла.

– Вони мені заявили “Занадто некерована”. Зборище слабких боягузів!

– Ну, певною мірою вони мають рацію.

Утгерд осудливо зиркнула на мене і продовжила.

– Вони хотіли мене перевірити і кинули проти хлопця, у якого ще й вуса толком не росли. Гадали, мабуть, що жінка з ним нічого не зможе зробити. Я не хотіла його вбивати. Мені це ні до чого. Просто… – вона перекинула черговий кухоль вина. – втратила контроль.

~ Дідько. Я зовсім забула про цю історію. Не варто, мабуть, порушувати цю тему. Втім, горить сарай, гори і хата.

– Слухай. Ти за цей вечір стала мені справжньою подругою. Навіть не так. Першою подругою у цьому світі. Якщо я колись вступлю до Побратимів, ти ж… — Утгерд не дала мені домовити.

– Ще чого не вистачало. Будь хоч принцом даедра, якщо я визнала в тобі друга, цього не змінити. І нехай всі вони йдуть нахуй.