04.05.2022 — 11:41
від HinaruІтер знайшов його сидячим на березі моря недалеко від селища Конда. Хвилі ніжно огортали його ноги, а вітерець безтурботно колихав світле з червоним пасмом волосся. Місяць й зорі знайшли дім у червоних очах. Кімоно, що спало з одного плеча, відкривало білосніжну шкіру покриту мурашками. Він тремтів.
Каедехара Казуха, сміливий й мудрий самурай з Інадзуми зараз сидів й гладив біле кошеня яке лежало на його колінах. А Ітер відвести погляду від нього не міг, настільки прекрасним він йому здавався.
За сьогодні вони пережили немало. Страх. Так багато страху, що заставляв серце тихо тріскатись осипаючись у безодню в грудях. Свист клинка, що розсікав простір й шелест вітра, що зупинив його, рятуючи мандрівника від вірної смерті. А той і зрозуміти не встиг, як його затягнули в царство Евтюмії. Дуель за тисячі мрій звичайних людей, за їх віру й надії.
Правда завжди переможе, як в старих добрих казках. Але це на краще, для всіх.
Мандрівник підійшов до самурая й обережно вкрив легкою ковдрою, сідаючи поруч. Той схилив голову на плече друга й продовжив мовчати. Лише шум хвиль з тихим мурканням кота нагадували, що вони все ще тут, в цьому світі. Ця тиша не була гнітучою, вони просто насолоджувались присутністю один одного, не треба було слів, щоб зрозуміти їх почуття.
–Я так злякався, що втрачу тебе… – Казуха мовив це пошепки, мов не було в нього сил говорити голосніше.
Очі заблищали, а по щоках потекли гарячі краплі.
Його притулили ближче до себе, обіймаючи, а котик, підійнявшись, ластився поруч.
Очі напроти дивилися з такою ніжністю й стурбованістю, що хотілось розплакатись лиш сильніше, притулитись ще ближче. Щоб тендітні руки ніколи не відпускали, а пшеничне волосся так само розсипалось по плечах на які лягла голова самурая.
–Якби я не встиг, якби все сталося як тоді, якби… – Йому не дали закінчити ті самі руки, підняли його лице, заставили тонути в бурштині очей мандрівника.
–Я тут. Тут з тобою. Живий. Казуха, я живий завдяки тобі і ніколи тебе не покину. – І цим словам він вірив.
На губах самурая з’явилась посмішка.
–Я той ще плакса, правда? – Запитав він.
–Не правда, дурнику. – Ітер мило посміхнувся у відповідь.
І більше нічого не потрібно було, вони сиділи поруч й здається лиш одним поглядом загоювали рани один одного.
–Можна…я тебе поцілую? – Питання, відповідь на яке була така очевидна.
–Так, будь ласка. – І він цілує.
Зминаючи губи самурая під своїми. Тендітно стираючи залишки його сліз із щік. Поцілунок солодкий, тягучий, як мед і такий потрібний, як кисень.
Місяць був свідком клятв їх, а вітер крав солодкий присмак з їх губ.
Й лиш білий котик мирно спав у них під боком.
0 Коментарів