Могила під назвою дім

До мене повзла моя мати…

-Сонечко пробач-її наповнені жалем і болем очі, вона дивилась на мене.Ці очі подарували мені скільки всього приємного що я навіть порахувати не можу.Скільки майбутніх щасливих моментів обірвались через кулі що попали в її тіло-Підійди, не бійся.Я ніколи не зроблю тобі нічого поганого навіть в такому стані.

Доки я потихеньку но підходила вона дістала щось зі своєї кишені. А коли підійшла ще то побачила що це був пістолет.

-Мамо!мій маленький дитячий ротик прикрили рукою-Мф-мф-мф…

— Тихіше сонце…Зараз не так безпечно щоб кричати.Давай домовимось-Вона трохи ослабила руку, щоб я могла сказати

-Добре – щоб підтвердити відповідь, ще помотала головою

-Зараз ти візьмеш пістолет і потихеньку підеш до виходу – вона змовкла бистро через кущі й дерева побіжиш в ліс. Не думай про мене і просто біжи

-Так! – я її обійняла наскільки сильно що здавалось зламаю її кістки-Обіцяй що ми колись ще побачимось і тато – я подивилась в її очі

-Сонце, обіцяю що коли ми зустрінемось і тато – з її гарних зелених очей потекли сльози-а зараз ми розійдемось, но колись обов’язково зустрінемось, сонце

Через 5 хвилин

Я вже йшла по коридору.В моїх дитячих рученьках був пістолет.Як казала моя мати я повинна вийти й піти в ліс.А саме головне остерігатись людей що зараз знаходяться в нашому домі.

Через 7 хвилин

Я вже стою біля виходу і дивлюсь чи поряд немає людей.На моє щастя там нікого не було.І от я вже на дворі в кущах поряд лісу.Останній раз у своєму житті бачу будинок де провила 5 років свого життя, і той самий будинок що став могилою для моїх батьків тільки це я зрозуміла вже через декілька років