Білі квіти поростуть там, де були рани

{Хуа Чен розповідає спогади про своє дитинство. 

Се Лянь комфортить.}

Вечір. Дзеркало. М’яке світло. Хуа Чен, що сидить навпроти нього, знімає прикраси. Її макіяж вже змитий, вона уважно роздивляється своє обличчя. Дотик пальцями до нього. Погляд Хуа Чен напрямлений на віддзеркалення, але думками вона в минулому.

Колись вона вважала це лице огидним. Здається, ніби століття пройшли, справді ж лічені роки. Таке відчуття, немов вона сидить у дзеркала кілька хвилин, справді ж минула година.

У вхідних дверях обертання ключів. Кохана теж повернулася з роботи.

Се Лянь заходить у кімнату до Хуа Чен, обіймає її зі спини. Зазирає в її очі.

— Ти плакала? — теплі пальці витирають дрібні сльози.

Хуа Чен здивована, вона не помітила їх, доки Се Лянь не сказала.

Хуа Чен затуляє очі та кривить губи. Можливо, це мала бути усмішка, однак це виглядає сумно. Се Лянь притуляє голову дівчини собі до грудей. Повільно гладить її волосся.

— Знаєш, давай поїдемо кудись. Зараз. — пропонує Хуа Чен раптову ідею.

Се Лянь сміється та погоджується. Подумки вона бажає спитати кохану, але знає: та не відповість у цю хвилину.

Хуа Чен вже не наносить макіяжу замість змитого, колись це було б неможливим для неї. Вони спускаються униз та сідають у машину.

Хуа Чен сідає за кермо. Вона виглядає такою впевненою, але думає про те, що завдяки цій чудовій дівчині поруч зараз може приймати себе тою, ким вона є. Вона бажала б змогти колись розказати їй про своє колишнє життя. Може, колись в майбутньому?

Машина зупиняється біля їх улюбленого ресторану. Чи треба казати, кому він належить?

Їх проводжають до окремої кімнати. Естетичний інтер’єр навколо них, композиція з рослин та прикрас — політ думки Хуа Чен. Це була єдина кімната у закладі, дизайн якої вона бажала вигадати лише власною фантазією. Занадто інтимно.

Се Лянь розповідає про свій робочий день. Невдовзі на столі з’являються замовлені страви. Вони продовжують говорити про багато речей, про останні новини, про політику. Можливо, розмови про корупцію не здаються романтичними. Але це профіль одної та улюблена тема другої.

— Цей Ши Уду просто самодур. — так звучить авторитетна думка Хуа Чен. Вона запиває свій гнів келихом вина.

Вечір триває, атмосфера розкута та м’яка. Се Лянь задає питання:

— Через що ти засмутилася тоді? Через минуле? Якщо ти хочеш розказати. . .

— Ммм. — Хуа Чен поринає в думки.

— Якщо ти не готова, все гаразд. — Махає руками Се Лянь. — Просто знай, що я поряд.

— У школі з мене знущалися через зовнішність. З родиною також. . Все було складно. Насправді, я не знаю як розповісти. Я занадто близько приймаю це до серця. — Вона мотає головою.

Се Лянь міцно стискає її руку.

— Я. . Я вже казала це тобі, так? Я знову кажу те ж саме. — Пауза. — Я не розуміла, чому вони такі прискіпливі, і думала, що проблема дійсно в мені. Коли це казали близькі люди. . Їх слова були важливими для мене. Насправді, це мерзотно — ставитися так до дитини.

Останні слова Хуа Чен каже зі злістю.

Занадто соромно згадувати це. Неприємно формувати це в слова. Але в чому її вина? Нема. Чому світ такий жорстокий, чому тебе втискають в рамки? Чому усі чогось чекають? Розпач та сором відступають, серце сповнюється гніву.

Але розповісти все, що вона бажає сказати, все ще занадто боляче.

Хуа Чен бажала б розказати все коханій. Вона не бажає ховати від неї щось. І на душі стає настільки легше, коли Се Лянь так дивиться на неї, тримає її руку, дійсно цікавиться її життям. Хуа Чен важливо відчувати себе потрібною.

Знову сльози на очах.

Як хотілось би мати поруч таку людину колись тоді. Але час не повернеш. Хіба можна бажати більшого?

Хуа Чен переплітає їхні пальці.

Життя Се Лянь теж не було легким. Хіба це не дарунок фортуни, що вони можуть ось так сидіти навпроти зараз?

Се Лянь вириває руку.

Хуа Чен здивовано виринає з думок.

Через декілька секунд її кохана торкається її плечей. Її губи цілують її мокре лице.

— Давай просто послухаємо биття наших сердець, гаразд? Не силуй себе. — гарячий шепіт Се Лянь.

Хуа Чен відповідає на поцілунки. Її руки міцно тримають Се Лянь. Біла тканина її плаття ніби ллється через пальці. Хуа Чен захоплено дивиться, опускає голову, торкається губами шиї партнерки, її шоки відчувають м‘якість білого чокера Се Лянь.

Тривога та біль відступають. Здається, усі негаразди можуть втонути у світлі ламп ресторану, у глибині цього вечора, в цих обіймах та солодких губах.

На місті усіх їх ран колись виростуть прості білі квіти. Можливо, це брехня, але Хуа Чен подобається в це вірити. І вона буде тримати зонт, щоб цім квітам ніколи не довелося знову зазнати дощу з крові та відчаю.

Хіба вона бажає занадто багато?