welcome

Я досі пам’ятаю його голос. Чудовий голос, як у коментатора матчів по Квідичу. Голос який завжди міг заспокоїти, підбадьорити, навіть «заразити» своїм сміхом. Напевне і йому запам’ятався його голос. Я на це надіюся.

В кімнаті було досить тихо. Мелодію радіо в перемішку з потріскуванням дерев у каміні, майже і не було чутно. Можливо все це через накладене закляття, щоб нікому не заважати. Всі і так сильно втомлені, адже скоро Різдво, найяскравіше свято в році. Та на диво, в домі Поттерів було не так святково. Перший рік без нього, першій рік, коли велика шанувальниця різдвяних свят, ховається від всіх у власній кімнаті.

Це Різдво вже не таке як вона любить. На перший погляд, все так як завжди: в домі відчутні нотки різдвяних смаколиків і ялинки, на дворі хурделиця, сусідські діти роблять снігових янголів… Та одного бракує – Джеймса. А також Лілі і маленького Гаррі. Але нікого з них не буде в цьому домі ні сьогодні, ні завтра, ніколи.

Радіо призупиняє свою мелодію, замість неї розпочалися «надзвичайно важливі» новини

Міністерство, міністерство, міністерство…

Легкий помах паличкою і радіо відлітає в сусідню стіну. Тепер нічого не буде чутно. Вже в сьоме за ці два тижні. Це вже сьоме радіо, яке ламається від удару об стінку.

Їй остогидлі ці новини і голос Міністра магії.

«Ми робимо все що у наших силах» – бла, бла, бла.

Якби вони дійсно робили все що в їхніх силах, то зараз вона б не сиділа у власній кімнаті з перев’язаними зап’ястями і з опустошенням в середині себе.

Свист…

Тиша…

Свист…

Тиша…

Свист…

Тиша…

Свист тихий і короткий. Якби хтось дивився на дівчину зараз вперше, то міг би подумати, що вона так робить, щоб когось не налякати, не розбудити.

Та це не так.

Свист був їх традицією. Коли вони приїжджали в гості один до одного без попередження, першим що вони чули – свист. А тепер ця традиція немає ніякого сенсу, зовсім. Для неї це тепер прокляття.

Початок 1981

Ніч. Здається, що Годриковій долині нікого немає, що навіть будинки пустують. Для хлопця який проходив через центр містечка, в якому в будь який час було завжди шумно, зараз лячно. Виникають відчуття, неначе він вже тут побував і всіх знищив. Це було жахіття для багатьох чарівників і вдень, і вночі. Неважливо, спиш ти, працюєш, вчишся, це жахіття тебе переслідувало, як власна тінь.

Як тільки перед хлопцем вже виднілася його мета, він зупинився. В будинку, як і у всіх інших в долині, було темно. Спогади зразу почали випливати в нього перед очима, які були пов’язані з цим будинком. Їх не так багато, та приємніші хіба що ті, що пов’язані з Гогвордсом чи старим будинком Поттерів.

Здається, він вернувся додому, і хоч на вигляд в будинку було пусто, він знав – його там чекають.

Стук… стук… стук…

Тиша…

Стук… стук…

Тиша…

Стук…

За дверима почулися кроки і голоси, які сперечалися відкривати зразу двері чи ще перевірити людину, що стояла по іншу сторону дверей.

Такі рідні голоси…

—Хто?

—Сіріус Оріон Блек

—Хто ми? – от як не впізнати голос людини, з якою разом порушували всі можливі правила Гогвортсу

— «Ми» це Джеймс Поттер і Лілі Поттер

—А ще х..? – та за дверима почулася суперечка

—Це дійсно Сіріус, відчиніть йому вже двері

—Ми не знаємо напевне

—Це він! Годі, відчиніть ці кляті двері

—Лілі, нагорі наш син…

—А за дверима його хресний і твій найкращий друг. І наш друг теж…

Ремус… З ними ще Ремус є. Він живий?

—Ремусе? Це ти? Це дійсно ти? – та за відповідь були відчинені двері і теплі обійми Лілі на очах якої були сльози.

Сіріус не задумуючись обійняв її у відповідь. Весь цей шлях, він благав всі можливі сили тільки про одне – щоб всі хто є в цьому домі були живі. А тут навіть людина, яку він вже похоронив, стоїть і посміхається до нього.

***

Зачинивши двері до дитячої, Сіріус спустився до вітальні, де його чекали друзі.

І здається: він вдома, в колі найближчих людей. Та відчуття, що щось має відбутися ніяк у нього не зникало. І якби ж то щось хороше…

В кімнаті було темну, тільки камін який був розташований подалі від вікон, освітлював кімнату. Біля нього на диванах розмістилися всі, а перед ними на журнальному столику вже очікувало вино і 4 бокали.

Не забувають його любов до вина

—Ти так і не сказав як нас знайшов? – у голосі Джеймса не було погрози чи злості, тільки переживання. Вони ж наклали закляття на будинок, щоб ніхто з чужих не міг пройти до будинку. І тільки одна людина знала як оминути закляття…

—Я думаю, ти і так знаєш хто мені сказав.

—Догадуюся.

—Джеймсе годі. Ти мав би знати, що Дамболдор сказав би це як Ремусу, так і Сіріусові, де ми і як залишитися живим після заклинання – Лілі на диво була спокійна. Наливаючи всім вино, її рука навіть не похитнулася. Що не можна сказати про Джеймса який ледь не розбив бокал.

—Я знаю, просто мені не дає спокою…

—Дамболдор хоч і старий, та не дурний. Він і під круциатусом не скаже йому того, що він захоче знати – а Ремус як завжди, залишався при холодному розумі і всіх заспокоював

Тихо стукнувшись бокали, всі відпили. У горлянці зразу розлилося тепло, яке поширилося по всьому тілу. Якщо і магли вміли щось добре робити це алкогольні напої і тютюнові вибори.

Неначе читаючи думки Сіріуса, Лілі вийшла з кімнаті і вернулася вже з попільничкою в руках.

—Хоч часу вже пройшло досить, а ти все пам’ятаєш

—Гріх забути твою дурну звичку – сказала Лілі, поставивши перед другом попільничку і піднявши паличку до обличчя хлопця – допомогти?

—Тільки якщо ти не забажаєш знову підпалити моє волосся – та все ж, підвів сигарету до палички

Після згаданого минулого Лілі, всі почали згадувати шкільні роки: як Сіріус, після того як втік з дому Блеків, чуть не спалив кухню Поттерів, бачте, віддячити хотів; чи як випадково дали Ремусу не той подарунок і після «сюрпризу» у того була тижнева гикавка; чи як підклали несправжні рослини професорці Спраут і та думала, що вони хворі.

Хороше вино, тепло від каміну і приємні спогади. Навіть у найтемніші моменти життя є місце для чогось світлого.

Згадуючи минуле і всі пакості, які творилися в підлітковому віці, друзі просиділи так до пізньої ночі. Коли було вирішено, що вже варто йти спати у двері хтось постукав.

Стук… Стук… Стук…

Тиша…

Стук… Стук… Стук…

Тиша…

Стук… Стук… Стук…

Тиша…

Стук… Стук… Стук…

Всі завмерли. Хто міг так пізно навідатися. А як взагалі як зумів пройти заклинання і постукати в двері. Страх поворухнутися окутав всіх. Тяжке дихання і швидке серцебиття. Кожному здавалося, що його серцебиття чутно кожному. А особливо тому, хто стояв за дверима. Хто б це не був.

Піднявши свою паличку з підлоги, Сіріус вийшов вперед до дверей.

Стук… Стук… Стук…

Він розумів, що зараз може будь який розвиток подій. Можливо це Дамболдор, який міг спокійно явитися в кімнаті, а не стукати в двері. Можливо це Пітер, який зник і від якого немає жодної звістки. Можливо це хтось із сусідів, які в більшості повтікали. А може це жахіття, яке ходить в них по п’ятах.

—Хто?